«До сліз… Мені більше за все хочеться вірити, що ми запам’ятаємо подвиг усіх тих, хто віддав своє життя за Україну. Я хлопців з Донбасу знав кілька днів, цих і багатьох інших, і їх смерть – наче смерть близького друга. Мабуть, це важко зрозуміти, але неможливо забути. Вони, без сумніву, герої, як і всі інші, які ще живі. Перед очима – їхні усмішки, їхні жарти. Боляче, але не можна зупинятися. Запитай себе: а що ти зробив для перемоги? Ворог не тільки зовнішній, але і внутрішній. Вбий його в собі – і це буде помста за їхню смерть.
Спочивайте з миром, друзі…»

Таке повідомлення залишив у соцмережі Віктор Гурняк, фотограф, воїн, патріот Вітчизни. За цими словами стоять роки життя, доволі короткого, але ж якого яскравого!

Він співпрацював із такими виданнями, як УНІАН, INSIDERREUTERS та THOMPSON. Його світлини нині експонуються по всьому світу. Свого часу з успіхом пройшла виставка Віктора Гурняка у Варшаві (Польща), його вернісажі в Естонії та Німеччині. З 16 по 31 січня 2015 року в Українському національному музеї Чикаго тріумфувала фотовиставка авторських робіт «Віктор Гурняк: дорога з  Майдану». Ці ж фоторобти експонувалися у Львові, Івано-Франківську, Тернополі – 35 світлин з Євромайдану та фронту. Є в експозиції й останній закарбований для історії спалах Вікторового фотоапарата: світлина машини, на якій він помчав вивозити поранених…

Його отчина – село Городниця Гусятинського району Тернопільщини. Тут він з’явився на світ 8 червня 1987 року. Шкільні роки провів у Тернополі. Чотирнадцятилітнім вступив до «Пласту». Був заступником із виховної роботи станичного та окружного пластового проводу. Керував  інформаційною ділянкою. Був організатором багатьох акцій, комендантом крайового (всеукраїнського) табору «Легіон-11».

Після школи навчався в Технічному коледжі Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя. Працював у тернопільській газеті «20 хвилин», редагував пластовий часопис «Цвіт України». Очолював МГО «Фундація Регіональних ініціатив» та був прессекретарем партії «Пора» на Тернопільщині. А переїхавши до Львова, з друзями заснував агенцію LUFA.

Коли 2013 року в Києві люди зійшлися на Євромайдан, Віктор Гурняк з фотокамерою в руках з’явився в столиці. Був активним учасником і фотолітописцем Революції Гідності.  І того, що відбувалося в країні після важкої перемоги Гідних.  Ось як описує він ці події на своїй сторінці у фейсбуці:

«Майдан. Зима минула, наче кілька днів. Без сумніву, вона була кращою за всі, що пам’ятаю. Хоч і дуже боляче це усвідомлювати. Найбільше думається про поранених і вбитих. Не виходить із голови львів’янин Андрій Жупник з числа перших поранених у Маріїнці. Йому відірвало частину руки. Я знав, що він живий, але вже без руки. І це мені не давало спокою… Перед очима пропливають труни із загиблими героями. Засліплюють то сльози, то світло ліхтариків чи мобілок. Важко на душі. У день розстрілів, іще зранку, майже до самого Майдану лилися ріки крові. Сотні поранених, десятки вбитих, тисячі покалічених. У голові – думки, в очах мутніє від сліз, у горлі – спазми…  Особливо боляче згадувати, як носили десятками загиблих. Там були мої ровесники і молодші за мене. Жовто-блакитний стяг прикривав тіла. І це так символічно, адже вони загинули саме за його майоріння над Батьківщиною... Скривавлений, просякнутий вольним духом і жагою перемоги, тепер він покриває чиєсь гаряче серце. Хоч воно не б’ється, але ще живе, і житиме вічно. Згадуючи, питаю себе подумки: «Чи моє не таке гаряче? Що мені завадило лежати поруч?» Важко дихається, не можу набрати в груди повітря. Розумію, що сам не менше хотів тієї свободи і готовий був на все заради неї.
Але чому не я? Я не хотів померти, але вони ж також не хотіли. Перед очима, вже заплаканими, усмішка донечки. Мабуть, Бог вирішив інакше.
… Згодом, уже в Криму, я почав радіти з того, що Жупник таки залишився у 15-й сотні, а не перейшов до Небесної. Якби не рука, він би точно був у числі перших на Інститутській, захищав би і виносив поранених. І не факт, що вижив би... Його приклад боротьби надихав мене не раз під час Майдану. Хоч він і не сотник, але завжди був у передових лавах і завжди пам’ятав про своїх. Він борець та ідеаліст, якому місце серед героїв. Однак мало хто знає його історію. У кримські дні я зрозумів: не варто шкодувати, що не кинув камінь чи коктейль на Майдані, адже наша зброя б’є значно прицільніше і в рази сильніше. Коли знаєш, що твоїми світлинами світові видання ілюструють статті, а весь світ бачить, що відбувається тут, розумієш, що це справді потрібно. Автомат у руках окупанта порівняно з можливостями мого фотоапарата – ніщо. І окупанти це розуміють. Таких відчайдухів, як я, які жертвували своїм здоров’ям і навіть життям, бігаючи з камерою на Майдані і  продовжують це робити зараз, було немало. Дякую вам всім. Наша робота багатьом «воякам» була незрозумілою. Дехто навіть нервував через нашу присутність. Найбільше непорозумінь було в часи перемир’я та після завершення боїв. Тоді кожен ставав героєм і хотів «навчити» героїзму. Але тих героїв, мабуть, не було на барикадах під обстрілом. Ті, хто там був, – нашу роботу розуміли...  Київ. Кінець березня. Люди в одностроях і бронежилетах бігають містом, намагаються донести всім свою дуже важливу думку щодо нових тарифів, нових міністрів, нових течій і рухів. З’явилися нові сотники і сотні. Раніше я їх не бачив – ні у грудні, ні у січні, та навіть у лютому. Де ж вони були, коли Жупникові відірвало руку в Маріїнці? Де були ті сотні, коли треба було чергувати нічним Києвом і протистояти «ментам»? Де були, коли нас розстрілювали на Інститутській чи на Грушевського? Може, вже у тих нових одностроях поїдете втихомирювати донецьких чи харківських сепаритистів? Мабуть, таки ні. На Майдані красуватися і заяви робити куди цікавіше. Такі герої лише багато говорять. Сподіваюся, що черга «вбити Януковича в собі» ще прийде і до них. Є інші. Сотні і, може, навіть тисячі поранених – у когось немає руки, хтось втратив ногу, а хтось ніколи не зможе бачити. Ще тисячі самовіддано боролися за їхнє життя. Десятки тисяч готували їжу, будували барикади, носили бруківку, тримали щити, приносили останні 100 гривень допомоги чи просто підвозили шини на Майдан… Військові, які не зрадили присязі. Журналісти, які у критичні моменти залишали камеру чи мікрофон і брали до рук ноші, щоб перенести пораненого, чи після денної зміни на стрічці новин йшли у медпункт допомагати. Тисячі жінок і матерів, які молилися за нас всіх. Кожен із них також є героєм. Кожен, хто поборов у собі страх, хто показував мужність і хто змінився. Кожен із них герой, хтось більше, хтось менше. Знову згадую Жупника. Для мене він приклад. Щоразу, коли тиснутиму йому руку, на жаль не ту, яку хотів би потиснути, віритиму, що тисну руку всім, хто пожертвував собою заради інших, -вони і є ті справжні герої. Слава героям! Слава Україні!»

Віктор Гурняк, боєць 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар» Міністерства оборони України, загинув, 19 жовтня 2014-го біля селища Сміле Слов’яносербського району Луганської області. Осколок російської міни обірвав його життя, коли він намагався вивезти з поля бою поранених побратимів.

Тоді своїм Указом від 31 жовтня 2014 року Президент України вшанував подвиг Віктора Гурняка орденомом «За мужність» ІІІ ступеня.

Коли вмирає Митець, його життя переливається у твори. Віктор Гурняк залишив нам чудову колекцію фотознімків. Різні за жанрами, вони об’єднані життєстверджуючим оптимізмом і непідробною любов’ю до людей, до України.

28 серпня 2021 року Віктор Гурняк долучився до сузір’я Героїв України. « За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», –  зазначено в «нагородному» Указі Президента.

На будівлі тернопільського «Пласту», яка пам’ятає активного юнака, – меморіальна дошка Вікторові Гурняку. В Технічному коледжі Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя щороку влаштовують всеукраїнський турнір з волейболу пам’яті славного земляка. А сквер поблизу міської площі Героїв Євромайдану тепер має назву «Сквер Волонтерів пам’яті Віктора Гурняка».