Законопроект «Про освіту», який нині практично готовий до вирішального розгляду сесійною залою, без перебільшення та пафосу можна вважати не лише рушійним для освітянської сфери, а й доленосним для країни,  її майбутнього. Без цього закону реформа освіти потоне в деклараціях, але не зрушиться з місця. І, зрештою, вітчизняна освіта безнадійно скнітиме при цивілізаційних задвірках, на європейському приступку. 

Втім уже ясно, що попри чинну парламентську більшість, представники якої, власне, і сотворили депутатський авторський кістяк законопроекту, попри підтримку профільним міністерством доля цього важливого закону нелегка та й неясна. Учительська громадськість сприйняла цей документ неоднозначно. Серед коаліціантів теж не бракує суперечок, але вони, схоже, живляться не фаховими різночитаннями і не концептуальними розбіжностями, а глибинним партійно-клановим протиборством.  Надто цей закон усеосяжний. І надто далекосяжний за сферою суспільного впливу.

Тому й наша розмова з Віктором ОГНЕВ’ЮКОМ, ректором Київського університету імені Бориса Грінченка, доктором філософії, професором, академіком Національної академії педагогічних наук України, мимоволі вийшла за тематичні рамці обговорюваного документа.    

– Вікторе Олександровичу, Ваша оцінка цього законопроекту багато значить. У нашому випадку Ви чи не ідеальний експерт: понад 35 років педагогічного стажу, на освітянській ниві пройшли, якщо вживати хліборобську термінологію, усі загінки: від сільського вчителя до заступника міністра освіти та академіка Академії педагогічних наук. Нині очолюєте славетний столичний університет, добре знаний і шанований не лише в Україні. Отож допоможіть, будь ласка, не заблукати у трьох соснах суспільного вибору – між традиційними у таких випадках меседжами: «цей закон вкрай необхідний», «такий закон все одно не запрацює» і «закон не на часі».

– Насамперед, не вважаю себе ідеальним експертом. Але загалом освіту знаю, бо це мій життєвий шлях. Та й маю що сказати і про неї, і про законопроект.

За яких умов цей закон потрібен? Якщо мета лише в тому, щоб його прийняти, то, мені здається, це марна справа й оманлива мета. Закон вкрай необхідний, якщо він розв’яже найсутніші проблеми нашої освіти. Ті ключові, системні, які впливають на всі інші.

«Педагога в нашій країні принижено»

– Найперша проблема – ставлення суспільства до освіти. Маємо багато гучних декларацій про важливість освіти, її пріоритетність, але це все, згадуючи Кобзаря, «великих слов велика сила, та й більш нічого». Тому й потрібна не чергова законотворча декларація, а закон, який перетворюватиме такі декларації у практику життя. А це означає, що на освіту щороку має витрачатися не менше 7 відсотків валового внутрішнього продукту. В чинному нині законі знову ж таки декларативно записано 10 відсотків. За всі часи, відколи він діє, жодного року таких витрат на освіту не було. Максимальний показник, який вдалося колись досягнути, – трохи більше 6 відсотків ВВП. Та й європейський досвід засвідчує: найбільше витрачають на освіту 8 відсотків ВВП, і то не всі країни ЄС. Тому 7 відсотків – це середньозважений європейський показник. І якщо, узаконивши його, кожного року неухильно дотримуватимемося такого рівня бюджетного фінансування освіти, почнемо інтенсивно рухатися у тому ж напрямку, куди нині рухається переважна більшість країн цивілізованого світу, яка зробила освіту пріоритетом.

Друга проблема пов’язана з першою:  статус педагогічного працівника. Власне – не статус як такий, бо у нас довкола цього, зазвичай, збурюють суперечки на тему чи мусить, чи ні педагог бути державним службовцем. Це нікому не потрібна балаканина, вона лише відволікає від сутнісної проблеми – нинішнього принизливого стану педагогічного працівника. Саме принизливого, бо на сьогоднішні посадові оклади вчитель фізично не може вижити, якщо нема зовнішньої підтримки. Що для молодого фахівця отримувати близько двох тисяч гривень на місяць? А таку реальну зарплату пропонують нині випускникам нашого університету. Магістрам. 1700-1800 гривень «чистими». Якщо розкладемо цю, з дозволу сказати, зарплату на щодень, – це кричущі злидні. Щоб якось прохарчуватися, наш вчитель приречений купувати найдешевші, неякісні продукти. Він не може на ці гроші одягнутися і аж ніяк не спроможний сплачувати за житло чи комунальні послуги. Про інше – меблі, побутову техніку, комп’ютер, навіть книжки – нема й мови.

Педагога у нашій країні принижено. А принижена особистість ніколи не зможе формувати покоління гідних людей. Отут Революція Гідності не зробила поступу – не повернула громадянину сподіваної гідності. Ми як були, так і залишилися в масі приниженими – різними конторами, в різних чергах, монополістами послуг. Це не суто сьогоднішня біда – таке хамське ставлення до людини породжене ще за радянських часів. Це все той же генотип «совкового» чинуші з його житейським кредо: «Без бумажки ти комашка». Через те й досі отак приречено вистоюємо черги до всяких енергетичних, газових, житлово-експлуатаційних контор, бо ми виховані отаким приниженим учителем. Він і так ніколи не мав нормальної заробітної плати, а сьогодні опинився у ситуації набагато гіршій, ніж навіть у радянські часи.

1980 року, коли я після навчання приїхав працювати вчителем, у мене була невелика зарплата, але тоді й ціни були інші. А до того ж мене забезпечили безплатним житлом. Тобто у селі я, одинак, міг на ці гроші прожити. Звісно, коли згодом з’явилася сім’я, зарплати часто не вистачало, доводилося і позичками перебиватися, а все ж таки ми мали змогу принаймні харчуватися і купувати одяг. Нехай бідно, але можна було жити. Сьогодні вчитель і цього не має. У селі, щоб врятуватися, він мусить чорно трудитися на землі. Замість того, щоб читати літературу, відвідувати театри, їздити на екскурсії, підвищувати кваліфікацію, вимушений тратити свої сили і снагу на присадибній ділянці чи особистому селянському господарстві: вирощувати городину і садовину, заводити домашню ферму. Я часто згадую Бориса Дмитровича Грінченка: на початку минулого століття в Російській імперії розгорілася дискусія: як перетворити сільського вчителя у сільського господаря. Тоді виношувалася ідея: якщо сільський вчитель стане взірцевим сільським господарем, він зможе цього навчити і селян. Борис Грінченко зайняв дуже рішучу позицію противника цієї ідеї. Переконував суспільну думку: вчитель тоді не думатиме про своє основне покликання: як передати цінності, досвід, як сформувати компетентності, як дати знання підростаючому поколінню. Зрештою, ці наміри перетворити вчителя в господаря так і лишилися тоді «у прожектах». Зате нині, століття потому, на превеликий жаль, цю сумнівну ідею, ще й у викривленому вигляді, ледь не повсюдно реалізують у наших селах. Не від доброго життя.

А в містах вчителі виживають за рахунок або родини, або репетиторства, підготовки дітей до школи та ЗНО. Йдуть під час літньої відпустки торгувати, їдуть у закордоння на сезонні заробітки. Щоб за ті гроші бодай одягнутися на новий навчальний рік.

Це біда. І це ключова, станова проблема нашої освіти. Можна вкотре послатися на відсутність грошей. На те, що у такому ж становищі лікарі, інші бюджетні працівники, ті ж таки чиновники нижчого і середнього  рангу, зокрема й міністерські. І це справді системна проблема. Але державі, замість того, щоб, скажімо, віддавати кошти на субсидії і їх просто «спалювати», не підтримуючи енергозбереження, не заохочуючи економію, раціональне витрачання, краще б нині підняти пенсії і заробітні плати. А людина хай вирішує, як зекономити на енергоносіях, щоб мати більше на прожиття. Субсидіарна політика – це шлях в нікуди. Субсидії потрібні тільки дуже немічним, які вже не можуть собі зарадити. Тут держава мала б підставити плече. Створити для таких пристарілих спеціалізовані інтернати чи соціальні будинки, де старенькі жили б у теплі і догляді. Скільки маємо випадків, коли люди змушені кидати роботу, єдине джерело доходу і майбутньої пенсії, щоб доглядати літніх і немічних родичів. Чому малозабезпечені працездатні мають віддавати на це роки активного життя? Цьому повинна запобігати держава, бо це і є суть її соціальної політики.

Але повернімося до нашої сфери і до законопроекту. Якщо він найперше допоможе рішуче змінити ставлення суспільства до освіти, якщо нарешті гарантуватиме освітянам гідну зарплату, – такий закон украй потрібен. Без вирішення цих ключових завдань, хай навіть узаконивши 12-річну чи будь-яку іншу освіту, але даруйте, знову повісивши проблеми на вчителя, на вихователя дошкільного закладу, на працівника профтехучилища, – матимемо ту саму стару біду. І нікчемний закон.

Інша річ, що сьогодні довкола законопроекту повинна розгорнутися широка публічна фахова дискусія. Нинішні випускники педагогічних вишів не йдуть працювати у навчальні заклади. Вони не хочуть животіти. Тому й у школах так багато вакансій, які заповнюють або некваліфіковані працівники, або й нефахівці. Чи взагалі не заповнюються. Це страшна руйнівна міна під майбутнє України. Бо воно не в наших чорноземах, які ми, можливо, й надміру ідеалізуємо – з огляду на те, як зазвичай по-варварськи їх хімізуємо і виснажуємо. Наше багатство – людина. Якщо вкласти в неї – вона створить будь-яке багатство. Візьмімо за приклад Ізраїль. Пустеля, в якій колись нічого не родило. А нині там величезні рукотворні родючі оази. Шимон Перес, дев’ятий президент Ізраїлю, виступаючи торік на традиційному Ялтинському форумі, який, зрозуміло, вимушено проводили у Києві, заявив: перше, що ми зробили, – вклали в людину. І закликав зробити це Україну.

– Ми можемо здійснити це з нашими економічними, фінансовими потугами?

– Цілком. Якщо розумно перерозподілимо витрати. І якщо відмовимося від згубної для країни політики вкладати гроші у неіснуючі чи сумнівні пріоритети.

– Як от…

– Як от наші багаторічні і багатомільярдні субсидії на підтримку вуглевидобування загалом і копалень зокрема. І що, галузь від того стала ефективною? Тепер в умовах анексії частини Донбасу змушені купувати вугілля ледь не по крайсвітах. А скільки бюджетних коштів просто дурно закопано в наших шахтах.

Ми постійно латали і нині латаємо наші багатостраждальні дороги – замість того, щоб розробити і запровадити нові технології будівництва. Надійних  доріг, які передбачатимуть аварійну чи планову заміну труб або кабелів без зняття дорожнього покриття, бо так бездумно закопуються чи свідомо розкрадаються величезні кошти… Це розбазарювання множить суспільні злидні. А як працює митниця? Скільки коштів спрямовує в бюджет? А чому держава має доконче фінансувати такі проекти, як горезвісні нафтові вишки в Криму, які нині анексовано загарбником. Який до цього стосунок бюджету, коли це чистої води комерційний проект? Держава повинна створювати правила й умови, а не займатися постійним ручним регулюванням якихось процесів.

«Навчання для життя»

– Новий закон «Про освіту» має багато чого врегулювати. Скажімо, університети могли б заробляти значні кошти, надаючи послуги населенню. Але ми обмежені суворим переліком цих послуг, затвердженим постановою Кабміну. Я вважаю, що будь-який виш, легально, прозоро працюючи, може надавати населенню послуги, що не потребують ліцензування. І кошти спрямовувати на свій розвиток – тоді й держава менше тратила б на утримання університетів. А так, обмежуючи їхні можливості, змушена вточувати бюджет. Саме вточувати, бо виділених грошей надто мало. Тому й така занедбана інфраструктура освітніх закладів – починаючи з дошкільних, шкіл, профтехучилищ і закінчуючи вишами. Ми сьогодні фізику, хімію, біологію вчимо за підручниками. Тобто віртуально, а не в сенсі використання новітніх інформаційних технологій. Замість того, щоб учні досліджували й отримували ці знання на практиці, вони мають читати і переказувати підручник – як це було тисячу років тому. Репродуктивне знання нині мало що дає. Якщо ти досліджуєш і сам робиш висновки – саме оце формує інше, креативне мислення. Людина повинна розв’язувати чи усувати проблему в різні способи, а для цього слід змінити підходи до навчання дітей. Ми в нашому Грінченковому університеті нині працюємо над проектом «Навчання для життя». І дійшли висновку: дуже велика помилка садити дітей за парти, зануривши їх у підручники, в усі ці читанки і тому подібне. Бо таким чином дитина не вміє сприймати і жити в реальному світі. Той світ з підручників – він уявний, а не реальний. А ще ж є підручники, написані хтозна-коли. Нещодавно мав дискусію з нашими колегами. В підручниках ще й досі пишуть: «Загляньте до бабусиної скрині… Там є такі скарби…» А як же мені бути? Я вже законний дідусь, моя дружина – бабуся, а в нас скрині нема. І мої онуки, ясна річ, туди заглянути не можуть.

Світ давно змінився, вже наші діти заглядають до сучасних ґаджетів, а ми їх продовжуємо вперто спроваджувати до бабусиних скринь. Це нав’язування двоякого світобачення: реального і надуманого, штучного. Ми не вчимо людину головного – буди людиною. Вміти взаємодіяти з іншими людьми. Спілкуватися.

– А цього можна навчити?

– Звісно. Якщо створювати відповідні ситуації в навчальному процесі. Коли діти не сидять один за одним, не дивляться одне одному в потилицю, а коли сидять і дивляться одне одному у вічі. Як оце ми з вами. Тоді є змога і мотивація спілкуватися, обговорювати проблему. Тоді діти вчаться слухати одне одного, поважати думку іншого і сміливо висловити свою, навіть якщо вона інша. А ми ж цього не вчимо. От і бачимо наш політичний бомонд – як він спілкується. Та хіба тільки там – скрізь таке. А це ж уміння комунікувати, яке західні дослідники називають «емоційним інтелектом». Формування емоційного інтелекту має бути пріоритетом. Бо найважливіше – навчити нас жити разом і спілкуватися. Попри нашу різність, відмінність у поглядах. Вміти переконувати і вміти діяти. А в нас? Дитина прийшла до школи. Її закрили в класі і фактично не дають змоги дослідити те середовище, в якому «оселили» на довгі роки. Що у цій школі є? Як відбувається навчальний процес? Для прикладу, в школі є їдальня. А як вона працює? Як і з чого готують страви? Як відбувається сам процес? Нині у нас можемо, на жаль, знайти одиниці таких шкіл, де з цим знайомлять, де цього вчать дітей. А це ж пізнання життя! Діти бачать: так, у школі, окрім того, що навчають, ще й готують їжу. А для цього завозять продукти. Хто їх привозить? Де вони беруться? Як їх вирощують? Скільки воно коштує? У цих житейських відкриттях – і знання математики, і навики мови, і премудрості природознавства. Не з підручника, а з аналізу, з дослідження життя. От що нам треба змінити. Відмовитися від такого начебто теоретичного пізнання світу. До теоретичного усвідомлення дитина обов’язково прийде, зробить висновки.

Цей законопроект і передбачає такі нові стандарти. Але все залежить від того, хто працюватиме, з якими підходами і баченням. Бо нас усе ще хапають за ноги стереотипи минулого. Ми й досі вважаємо, що радянська школа була добра. Не всі, але дуже багато. Так, вона була доброю школою – для свого часу, і для тогочасної держави з її панівною ідеологією. Зрештою, готувала для індустріальної епохи непоганих фахівців. Але змінився час. І світ, і країна. Сьогочасна українська школа не виконує багатьох функцій. Вона не виховує людину демократичного світогляду. Не виховує патріотизм у нормальному цивілізованому розумінні цього слова. Бо патріотизм – не зовнішня атрибутика, а глибинне усвідомлення, сприйняття країни як простору, даного Богом і батьками для гармонійного життя і розвитку. Тому патріотизм – це і дбайливе ставлення до довкілля. Уміння жити в гармонії з природою. Оцього маємо навчитися і навчати.

Реформа і виворіт

– Новий закон «Про освіту» мав би розпочати серйозне реформування галузі. Втім, перефразовуючи відомий вислів українського класика, історію наших новітніх реформ  неможливо ані писати, ані читати без брому. Реформували промисловість – отримали олігархат і зруйновані підприємства, реформували аграрний сектор – маємо латифундії, монокультури, виснажену землю і масове сільське безробіття, реформували систему судочинства – стогнемо від суддівського безчинства. У громадянського суспільства вже виробилися стійкі рецидиви ідіосинкразії на слово «реформи». Де гарантія, що сьогоднішні добрі наміри реформувати освіту завтра, з тим-таки імовірним черговим перегрупуванням владних партійних сил, зі зміною орієнтирів, не обернуться на ділі своєю протилежністю, виворотом – як інші реформи?

– Те, що ви назвали реформами, насправді, як на мене, були псевдореформами. Тієї ж таки реформи суддівства не відбулося – не маємо справедливого суду, а є оплачені судові рішення. Можна критично ставитися і до реформи в аграрному секторі. Звісно, було щонайменше великою помилкою, коли людей загнали в колгоспи, але не меншою помилкою було дозволити ці господарства розікрасти, рознести по цеглині, не перетворивши їх у сучасні кооперативи. Втім і без колгоспів та радгоспів нинішні фермери запроваджують сучасні агротехнології, відтак отримують високі, навіть небувалі для колишніх міцних радянських господарств урожаї. В освіті теж свого часу починали реформу. Я був причетний до того. Ми прийняли закон про загальну середню освіту, почали переходити до 12-річної школи. Але після Помаранчевої революції жоден із післяреволюційних міністрів освіти не продовжив ці зміни у середній освіті. Новий зміст освіти, нові підручники, створення сучасної матеріально-технічної бази, передовсім для фізики, хімії, природничої освіти, – все це кануло разом з командою, яка починала ці реформи. Бо 2004 року вдалося прийняти постанову уряду, якою затвердили програму розвитку природничо-математичної освіти, передбачивши кабінети фізики, хімії… І ми працювали з академіком Володимиром Сторіжком над створенням у Сумах інфраструктури виробництва сучасних навчальних приладів, співпрацювали з багатьма зарубіжними освітніми центрами, зокрема з німецькими, щоб підключити лабораторні шкільні прилади до комп’ютерів. Але потім усе це зупинилося.

Основна проблема української політики, зокрема й освітньої, – відсутність наступності. Тому застереження про зміни орієнтирів і можливий «виворіт» мають підстави: ми пережили такий розворот у часи «міністерування» одного нині «екзильного» діяча. Очевидно, це було зроблено на замовлення північного сусіди. Це моє припущення. Бо там 11-річна школа, і ми тихо готувалися до входження в єдиний російський простір – звісно, не економічний, як говорили на люди, а в політичний. Я, наприклад, знаю, що концепцію виховання для України було замовлено саме в Російській академії. Спілкувався з людьми, які навіч бачили там відповідні доручення. Такий розворот мав місце, але це не означає, що нині не треба дивитися уперед і створювати проекти поступального розвитку. Неможливо будувати на ймовірності. Треба все передбачати. З іншого боку, якби мені дали право вибору: дванадцятирічна школа чи гідне становище українського вчителя, я б вибрав останнє. Ми таки недооцінюємо одного посутнього фактора: доступності інформації. Це у контексті дванадцятирічки. Хай комусь видасться дивним почути це від мене, бо я брав участь у розробці і чинного закону, і концепції дванадцятирічної освіти. Але навіть тоді, здавалося б, недавно, були інші умови, ніж сьогодні. Початок 2000-х і сьогодення в інформаційно-технологічному сенсі – це таки різні періоди історії цивілізації. Можливості сучасних технологій вже дозволяють скоротити час навчання. А до того ж слід провести ретельну ревізію того, що нині навчає наша школа. Та й університети, хоча вони можуть це зробити самостійно, бо самі творять освітню програму. І ми намагаємося робити це у нашому університеті. А школа невільна: їй усі програми, всі стандарти, підручники, зміст освіти «спускають згори». Але. Чи потрібно сьогодні вивчати абсолютно все з історії, від найдавніших часів? Як на мене, треба вивчати те, що має значення в цивілізаційно-культурному поступі. Те, що вплинуло на розвиток цивілізації. У нас натомість домінує військова історія, з детальним описом усяких битв і як вони відбувалися. Це, можливо, цікаво для фахівців з військового мистецтва. Але чи аж так необхідні ці надмірні деталізації битв широкому учнівству? Думаю, навряд. Або ж такий шкільний предмет, як економічна і соціальна географія світу і України. Та вона ж неймовірно відстає! Навіть тоді, коли підручник з цього предмета тільки-но пишеться, він уже в охвісті реалій. Нині в структурі вітчизняного ВВП – 3 відсотки за аутсорсинговими компаніями, які розробляють програмні продукти. Ви знайдете про це в шкільному підручнику? Ані слова! Застаріла інформація, багато чого треба інтегрувати з географією, історією і вивчати системно, комплексно. Ми вчимо старої фізики, яка здебільшого розкриває механістичний світ. Це тільки забиває дитячу голову непотрібною інформацією.

А ще ж надто ускладнили навчання, довели до того, що батьки змушені вчитися разом з дітьми. Зрештою, і батьки не можуть це подужати, і діти не в силі. Тому дитину треба вчити того, що їй потрібно для життя. Зі свого досвіду, не зі статистики можу потвердити: математично обдарованих дітей – не більше 7 відсотків. От для них треба дати більше математики. Для обдарованих у царині природознавства та біології треба дати більше біології. Сьогодні нема сенсу вивчати будову рослин за підручником. Виходьте на природу, показуйте дітям усі премудрості там, а не на сторінках книжки. А ми вчимо того, що було в позаминулому столітті. Сучасній людини треба знати інше. Насамперед – вчитися правильно застосовувати знання. І критично ставитися до того, що тобі пропонують, впізнавати об’єктивну інформацію  серед моря суб’єктивної. Оцього навчити складніше, ніж просто дати готове знання. До цього наш учитель значною мірою не готовий. Але саме в цьому – покликання сучасної школи.

Я не заперечую необхідності давати базові знання. Але спираючись на базу, людина повинна зрозуміти, як краще застосувати знання на практиці.

– Оце шукання «як краще» стосовно грядущої реформи освіти мимоволі схиляє до вагань. Можливо, краще було б заздалегідь уберегтися від неприємних несподіванок, які зазвичай виникають у кожній новій справі? Може, варто апробувати ці значні зміни в освітній сфері на пілотних проектах, експериментальних територіях?

– Такі експерименти вже відбулися. У багатьох країнах. Ми, звісно, можемо починати це апробування у нас. І безнадійно затягнемо час. Маємо досвід Фінляндії, Норвегії, Швеції… Він цілковито позитивний, з огляду на сьогоднішній рівень тамтешньої освіти. Та ж таки Голландія, країна, яка відвоювала і відвойовує свою землю у моря. Там дитина з 14 років має заробити на себе. А ми наших дітей трішки балуємо. У нас така любов до свого чада, що ми постійно даємо йому рибу, але не даємо вудки. А 12-річна школа, яку я б не називав школою в повному розумінні, а радше 12-річною системою загальної освіти, – так от вона передбачає, що після 9-го класу дитина має обрати: професійний ліцей, професійний коледж – здобувати професію, або гуманітарний ліцей, якщо хочеш здобувати щось на кшталт класичної університетської освіти. Погодьтеся, це вже інша ситуація: дитина нарешті отримує оту вудку. В цьому докорінна відмінність реформованої середньої освіти.

Ці заклади не потрібно створювати з нуля, їх треба лише модернізувати. У нас система професійно-технічної освіти, яку оце передали місцевим бюджетам, до речі, не дуже коректно, бо не передбачили кошти на утримання. Та й заклади ці переважно працюють на регіон, тому фінансувати їх мали б області бюджети. Оце та прикра і, на жаль, поширена на наших теренах практика, коли, приймаючи рішення, не прогнозуємо як воно спрацює. Як функціонуватиме новація.  І ще біда, коли бюджет ухвалюють в авральному режимі, перед новим роком. Переконаний: не навчимося ухвалювати державний кошторис наступного року до 1 липня поточного – постійно матимемо ці проблеми. Бо в разі необхідності є час на підготовку змін. Тому і втягнули нині професійно-технічну освіту у велику, але штучну проблему. Тому і ставлення суспільства до реформ таке, бо реформами у нас часто-густо величають непродумані і не прораховані рішення. А це не реформа. Реформи проводяться вдумливо. Тому 12-річна школа, яку ми свого часу мали запровадити, нині б уже святкувала триріччя. Тоді треба було лише внести певні корективи в матеріально-технічну базу. Але ми зробили реверс в освітній реформі, і сьогодні пожинаємо оці гіркі плоди. І знову занурюємося в дискусії.

Якщо будемо й далі дискутувати куди йти – не рушимо вперед із застою. Треба довіряти фахівцям. І нашим (вони ще є в Україні), і закордонним. До слова, у підготовці цього законопроекту брала участь величезна кількість експертів, зокрема з Польщі, Естонії, Великобританії, Словаччини та інших країн.

66 центів за урок

– З ухваленням цього закону місцевим громадам, зокрема, на рівні сільських районів додасться серйозних клопотів. Визначитися з тими ж таки коледжами, у які звозитимуть старшокласників, ремонт і будівництво доріг, шкільні автобуси… А ще ж адміністративно-територіальна реформа: об’єднання, укрупнення громад, яке нині просувається через пень-колоду.

– Це, звісно, моя суб’єктивна думка, але має бути системне реформування всіх сфер життя країни. Все дуже взаємопов’язане. І коли реформуватимемо освіту, а все інше нереформоване, ніякого успіху ця реформа не матиме. Вона знову приречена на проблеми. Необхідний комплексний, системний підхід до реформи всіх сфер суспільного життя. Розписаний покроково, щоб усі розуміли взаємозв’язки, причини, наслідки і результати. А в нас? Та ж таки адміністративно-територіальна реформа. Широкий загал узагалі не розуміє як мають громади об’єднуватися. Є, звісно, моделі: скажімо, у Хмельницькій області моделюють, як функціонуватимуть в нових територіальних об’єднаннях навчальні заклади. Проте все це твориться, як кажуть, з коліс. Не дуже продумано. Тут усе слід пов’язувати. Реформу професійно-технічної освіти – з реформуванням економіки сільського господарства: треба передбачати, які нам фахівці потрібні. Реформу вищої освіти – з пріоритетами розвитку країни. Реформу середньої освіти, а це основа, – з усім суспільним життям. Проблема в тому, що у нас кожне міністерство чи відомство реформує своє, не цікавлячись, що відбувається в інших сферах життя. А медицину годі реформувати без реформи освіти. Повторюся: потрібна програма реформування всіх сфер суспільства. Системна і взаємопов’язана. Маємо багатющий світовий досвід реформування, його треба покласти на український ґрунт. Прорахувавши кожен крок.

Законопроект «Про освіту» не бездоганний. Я, скажімо, не розумію, для чого вписувати норму про те, що за особливі трудові заслуги педагогічні та науково-педагогічні працівники можуть бути нагороджені державними нагородами, представлені до присудження державних премій України, відзначені знаками, грамотами, іншими видами морального та матеріального заохочення. Та це й так зрозуміло. Говорив про це на робочій групі, але мені пояснили: ця норма, мовляв, була в попередньому законі, а тому освітяни можуть неправильно сприйняти її вилучення. Це, ясна річ, рудименти давно минулого. Але вони не применшують значущості і життєвої необхідності цього закону. Зрештою законотворення – це завжди компроміс.

– За розрахунками Міністерства освіти і науки України, реалізація цього законопроекту потребує додатково 300 млн. грн. бюджетного фінансування. Гроші невеликі, якщо порівнювати навіть із сумами застав, які суди останнім часом виносять деяким фігурантам скандальних справ. Але для держави, яка переживає не кращі часи, такі трати теж відчутні.

– По-перше, це не одночасні витрати. По-друге, це аж ніяк не 300 мільйонів, а набагато більше, щонайменше кілька мільярдів. Одночасних і невідкладних витрат потребує лише підвищення посадових окладів, реформування оплати праці.

Нинішнього вчителя часто називають «урокодавцем». Це його ображає але, на превеликий жаль, у цьому є зміст. Бо вчителю платять за урок. Погодинні. Але який результат його роботи? Чи він використовує новітні технології, чи працює винятково за параграфами підручника? Сьогодні це ніяк не впливає на його заробіток. Учитель нині не має мотивації працювати творчо, краще, ефективно. На результат. Йому все одно заплатять 66 центів за урок – приблизно така нині ціна: похибка у декілька центів. У США мінімальна оплата вже сягає 15 доларів за годину.

Новий закон стимулюватиме вчителя. Вважаєте, що як педагог можете претендувати на вищу категорію? До ваших послуг незалежний центр: протестуйтеся, отримуйте сертифікат, який дасть можливість мати вищу категорію. А це вже посадовий оклад на рівні 8 тисяч гривень. А з надбавками – за класне керівництво, перевірку зошитів, завідування кабінетом – це вже 12 тисяч гривень. Таким чином закон вперше запроваджує в освітянській сфері справедливу систему оплати праці: високий базовий оклад і невисокі надбавки. Як на мене, дуже правильне рішення: я б відмовлявся від системи надбавок, яка дуже часто залежить від наявності коштів. У педагога повинен бути передовсім високий посадовий оклад. Кошти на це, попри всі наші явні і тайні економічні труднощі, треба знайти. І найголовніше – є де взяти. Я вже називав, і то лише маленьку дещицю реальних фінансових джерел.

– Вікторе Олександровичу, побудьте якусь мить футурологом, передбачте долю цього законопроекту.

– Якщо у суспільстві розгорнеться відкрита і чесна дискусія, дійдемо висновку, що такий закон украй потрібен і його треба без зволікань ухвалювати. Якщо долю законопроекту вирішуватиме якась впливова фракція, і то сумнівними аргументами «ні, бо нема грошей», – його доля сумна. Як і доля нашої освіти, і зрештою – майбутнє країни. Тому футурологом бути дуже небезпечно, бо твій прогноз може справдитися. Але я дав два прогнози. Один із них обов’язково збудеться.