Будівля UA:Першого на Дорогожичах, у народі – «Карандаш». Минаю кав’ярні з білими кріслами і терпким лате, сходами підіймаюся на другий поверх. Подалі від туристів, яким віднедавна тут влаштували «День відкритих дверей», ближче до темних закутків з раритетною телестудійною технікою й архівними шафами. Нарешті, кабінет. Мій співрозмовник уже чекає. Сидячи на «малахітовому» дивані, смакує чорною, ніби аравійська нафта, кавою й усміхається. Режисер проектів на вітчизняних телеканалах 1+1, Новий та СТБ, а також на російському каналі «Пятница!» Михайло Андрєєв.

Говоримо про формат на телебаченні. Про його особливості і сутність. Про те, що почасти стає візиткою телевізійних медіа, індикатором відмінностей. Видовищні, скандальні, новаторські і переосмислені – вони, передусім, масштабні. Бо працюють на всі можливі глядацькі категорії.

І про магію звичайних історій, з яких може народитися новий форматний ракурс. Все залежить від того, як ти ці історії розповіси.

– Михайле, коли вдома вмикаю телевізор, то абсолютно все, що бачу на екрані, сприймаю як єдиний телевізійний формат. Для мене не існує жодних відмінностей. Можливо, вони є, але геть не звертаю на них уваги. Упевнений, що так думає середньостатистичний український глядач. Поясни мені, дилетанту, що ж таке цей «телевізійний формат»?

– Як на мене, більшість глядачів сприймає телепродукт за критеріями «підходить» – «не підходить», «формат» – «неформат». Розмовляв на цю тему з Тураном Алі (незалежний продюсер програм на BBC, – авт.). Він уже не перший раз приїжджає до Києва, організовує тут майстер-класи. Тому коли кажу про формати, спираюся на те, що він мені при нашій зустрічі розповідав.

Що таке формат для телевізійника? Практично як за підручником, визначу: формат – спосіб розповідання історій.

– Тобто, в основі формату – якась історія?

– Безсумнівно. Гарну історію можна розповідати по-різному. Коли ти взявся за це, маєш розуміти, для кого створюєш телевізійний продукт, цілеспрямовано орієнтуватися на глядача, який має зацікавитися твоєю історією, та обрати її формат. Він може бути будь-яким. Насправді, їх лише 10.

Наприклад, можна розповісти історію у формі тележурналу, реаліті-шоу, новинної програми. Все залежить від того, для кого створюємо продукт.

– А для тебе в якому з телевізійних форматів найважче творити програму?

– Я працював не в усіх форматах, тому можу розповісти тільки про ті, у створенні яких брав участь, – про документальні фільми, реаліті-шоу, музичний тележурнал.

Найскладнішою була музична програма «Мистецькі історії» на Першому національному. Її формат ми створювали самі, але обмежувалися умовами керівництва. Тривалість програми – приблизно 10-12 хвилин. Було важко, бо за короткий час мали продемонструвати щонайбільше цікавої інформації. Крім того, класична музика – складний, не дуже популярний для широкого загалу матеріал. Масовий глядач його часто не сприймає. Тому доводилося знаходити такі точки зору на класичну академічну музику, які могли бути зрозумілими та цікавими багатьом. Це складно, але можливо.

Приклад із цієї програми: що може викликати у глядача заявка «Йоганн Себастьян Бах. Кавова кантата»? Ну, окрім жаху – нічого. Перші думки – це музика для пенсіонерів, це не сучасно і нецікаво, це не наш продукт!

– І як упорався з цим викликом?

– Вдалося переконати ведучу, яка писала тексти, що до цього треба докласти цікаву історію. Розпочати не з Баха, композиторських шкіл і кантат, а з… кави.

Знайшлися факти, що у Європі на перетині XVII-XVIII століть цей напій забороняли пити дівчатам. Вважали, що кава провокує безпліддя. А потім стало відомо, що один торговець кавою взявся докорінно змінити ситуацію: замовив Баху, у ті часи неймовірно популярному, музичний твір на кавову тему. Бах написав кантату про те, що кава – прекрасна і корисна. По суті, це була реклама. Проте, якщо нинішня реклама триває 20-40 секунд, то ця – півгодини.

Таку історію широкий глядач і зрозуміє, і сприйме. З неї почерпне нове, а найголовніше – зуміє нею з кимось поділитися. Отак Бах стає сучасним, близьким для людей.

– Змоделюємо ситуацію. Я готую власний проект. Маючи намір запропонувати його якомусь обраному телеканалу. Чи можна завчасно визначити: що може зацікавити керівництво каналу, а з чим мені дадуть одкоша?

– Ти повинен розуміти, що від тебе чекає людина, якій ти пропонуєш проект. Наприклад, завчасно вивчив ефірну політику каналу, на якому створюють кулінарне шоу, ток-шоу, музичне шоу, талант-шоу. І з доброго дива приносиш туди проект політичної програми. Тоді, мабуть, і не повинен дивуватися, що тобі відмовлять.

Або ж приносиш продукт, що відповідає ефірній політиці. Тут уже треба враховувати особистий смак того, хто приймає твій проект. Як ти донесеш до нього свою ідею, так він її і сприйме. У нього є 5 хвилин, щоб тебе вислухати.

Отже, видаєш йому «концентрат» своєї думки: описуєш коротко, що то буде за продукт, чим він, на твій погляд, зацікавить глядачів. Знову ж таки, ти повинен проаналізувати: чим саме успішні і рейтингові шоу «беруть» глядача. Якщо у твоєму продукті цього нема – тобі, скоріше за все, відмовлять. Якщо ж це є, але його треба підсилити чи розвинути, – можна розраховувати на успіх.

– У нашому телепросторі є різноманітні програми чи не всіх відомих форматів. Гумористичні ток-шоу, серіаліті, проекти для шукачів кохання, шоу талантів, вокальні програми, медичні телепередачі… На твою думку, який з форматів усе ще не втілили на українському телебаченні?

– Якщо використовувати теорію, від якої я відштовхуюся у своїй роботі, то у нас немає неосвоєних форматів. Тут питання у різниці підходів. У тому, наскільки старанно відшліфовано деталі. І наскільки цинічно можна ставитися до того, що відбувається на екрані.

Ми можемо показати проблеми і сварки, а можемо «виводити» наших героїв на бійку. Щоб батько бив дитину, чоловік – дружину. Робити найстрашніші речі, які називають «жирними» серед телевізійників. От у цьому, так, ми можемо ще кудись «розвиватися»…

А самі формати вже освоєно. Можна, певно, в рамках кожного створювати якісь підвиди. Однак, це вже справа творців, які запропонують нові продукти, погляди, підходи до виготовлення матеріалу.

*   *  *

Прощаюся зі співрозмовником, з колишнім Першим національним, сідаю в таксі. Крізь скло дивлюся «програму» вуличного формату. У цих місць він свій – тепер уже вечірній і непривітний.