У внутрішньому дворику Київського університету імені Бориса Грінченка письменник Степан Процюк зустрічався з читачами і презентував свою нову, щойно видану книжку «Відкинуті і воскреслі». Одна простодушна студентка з нетерплячки совалась на стільці, аж поки улучила момент озватися: мовляв, нам на парах сказали, що маємо змогу побачити живого класика. То як воно – бути класиком?..

… Колись мені випадково потрапив до рук журнал «Кур’єр Кривбасу» з повістю Степана Процюка «Бийся головою до стіни» про взаємини батька і сина. Читати було сумно і, як каже молодь, стрьомно. Я теж мав непрості взаємини з батьком. Але після повісті Процюка зрозумів: мій батько проти того, що у повісті, – янгол!

Відтоді, так трапилось, Степан Процюк і його творчість мене, безпробудного читательника, якось оминала. В університетському дворику я уздрів його наживо. Тільки тепер уважніше до нього придивився та про нього вичитав. Подивувала його письменницька всеїдність та плодовитість: десятки «товстих» і «тонких» книжок; поет, повістяр, романіст, есеїст, літературознавець; кандидат філологічних наук, якого обожнюють студенти…

І я розумію студенів, бо Степан Процюк насправді незвичний. Це той тип освічених, ерудованих, експресивних інтелектуалів з пахучою словесною віхолою, що овіває, обсотує. Манерою спілкуватися чимось схожий на російського історика і письменника Едварда Радзінского. І на нашого унікального літературознавця та публіциста Вадима Скуратівського. А ще є у ньому якась ледь вловима магія, котру ми студентами любили в нашого незабутнього університетського викладача російської літератури Миколи Дем’яновича Хмелюка, коли той час від часу повторював своє сакраментальне: «Ви понімаєте, в чьом дєло?!» Хто чув Хмелюка – зрозуміє про що я!

Такий і Степан Процюк. Він безпосередній, як дитина: голосно сміється, тупоче від емоцій ногами, захлинається словами від думок, фрази зриваються з його вуст «кулеметними чергами», і треба бути уважними, щось мати в голові і серці, аби вхопити нитку його мережива…

Він із тих співрозмовників, яких доста послухати півгодини, щоб уночі приснився. Його книжки треба читати. І мені прикро, що досі не вподобився бути його постійним читачем. Розумію Степана Процюка, коли той з гіркотою говорить про марноту письменницької праці. І попри все каторжно продовжує працювати, бо вірить, що люди колись неодмінно навернуться до мудрого читання.

Не знаю, чи є Степан Процюк живим класиком. Дума, ніхто поки що цього не знає. Він сам про це розмірковує, але, як на мене, маніриться і недомовляє. Однак, поза сумнівом, «внутрішні дворики» письменника мають і дивовижну архітектуру, й унікальний дизайн. А отже обов’язково матимуть своїх цінителів і послідовників.

А на запитання студентки «Як воно бути класиком?», Степан Процюк відповів так:
– Стосовно «живого класика» з вами, либонь, пожартували. Я не вважаю себе класиком. Хоча водночас, коли мене, скажімо, намагаються знецінювати, то я до того ставлюсь жорстко. Кажу так, бо з тим стикався не раз і відповідав завжди жорстко. Але ще гірше, коли мене переоцінюють, перехвалюють. Це словоблуддя пропускаю поза вуха. В моєму розумінні, класик – це величина, означена не кількістю книжок, а їхньою глибиною. Класик – це Ліна Костенко і Валерій Шевчук. Живі класики, справжні і поза сумнівом. Я не класик.

– А що таке слава? Чи потрібна вона Вам, чи важлива? Насолоджуєтеся нею?

– Я і про літературну славу мало що знаю. Як на мене, в Україні небагато письменників, які мають справжню літературну славу. Хто? Ну, напевно, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Василь Шкляр (напевно)… Може, ще хтось, не перелічуватиму всіх потенційних «уславлених». Що ж до мене, то і моя проза, і есеїстика не завжди прості і легкі, тому я не можу мати широкої популярності. Але в мене є мої прихильні читачі, і їх стає поволі більше, які до того, що я роблю, ставляться з великим інтересом. Вони мої щирі шанувальники, і мені того достатньо. Дехто, хто мене вперше почитав, вважає, ніби я недооцінений, хтось навпаки каже, що я досить відомий… Бачите, все це дуже відносно… Ну згадаймо: лауреат Нобелівської премії Ернест Хемінгуей застрелився. Отруївся газом ще один Нобелівський лауреат Ясунарі Кавабата. Отже, щось інше, аніж слава, є в письменницькому житті, що тримає на плаву, що наснажує радістю, щось більше, аніж така ефемерна річ, як збіги на певний час якихось певних резонансів, які ще називають літературною славою. Тим більше в наш час, коли література відіграє чимраз усе маргінальнішу роль для суспільства. Тому коли йдеться про славу, то я тверезо на те зважаю. Мені важливіше, аби мене читали, аби ми всі були здорові, ми і наша Україна.

– До вашої нової книжки «Відкинуті і воскреслі». За якими критеріями добирали письменників, про яких пишете?

– Я вже рік веду блоги в газеті «День». Велика частина їх потрапила до книжки, яку видав Василь Карп’юк у його ж видавництві «Дискурс». Блоги писав до днів народження письменників. Але давайте не будемо це називати блогами чи колонками, давайте це називати есеями. Я намагався так написати про письменників, щоб зацікавити, привернути якнайширше коло читачів. Про книжку вже пішов поголос. Але найбучніше пролунав негативний голос на сайті «112 каналу». Натомість добрі люди мовчать… А вороги одразу відгукнулися зневажливо…

– Принаймні у першому розділі книжки всі Ваші герої позначені болем і темними фарбами. Чому тільки біль? На яку читацьку реакцію розраховували?

– У Стефаника, про якого я написав роман, запитували: «Ну чому у вас така песимістична проза? Чому ви пишете про біль?» Хоча у товаристві Василь Стефаник був надзвичайно веселим і жартівливим чоловіком. Ті, хто його знав особисто, коли вперше читали його твори, не йняли віри і дивувалися: невже це той самий Стефаник? Власне, то є те саме, коли комік жартує до сліз, а вдома плаче. Люди, котрі працюють з екзистенційними темами, не завжди понурі у житті. Тому я не вважаю, що в моїй книжці темні фарби, це скорше фарби натуральні. Там є життя у всіх його проявах. І потім даруйте: а як же ж писати про репресованих письменників? Як писати про Сандормохи?! До речі, з тим фактажем не кожен письменник хоче працювати, мусиш мати певний психічний склад. Це не так легко. Ану нехай хтось спробує! Кожен письменник має свою специфіку. Все, що з’являється, – потрібне, а чого нема – зайве.

– У Вашому есеї «Ідолопоклонство» з цієї ж книжки Ви привідкрили завісу особистого життя, Вашого першого кохання…

– Якщо так трапиться, що до моєї творчості буде більший інтерес в Україні і світі, то мені доведеться ще багато розповісти про мою юність, яка була дуже тяжкою, і добре, що я залишився живий-здоровий… Але то все трапиться, коли до моєї особи і творчості буде інтерес.

– А хто Ваші улюблені автори?

– Їх багато. Навіть дуже багато. Але найулюбленіших – з десяток. Я дуже люблю англійського письменника Джона Фаулза, люблю романи Германа Гессе, мені неймовірно подобається австрійська письменниця Ельфріде Єлінек, її роман «Піаністка» з патологічними стосунками між матір’ю і дочкою, люблю романи француза Мішеля Вельбека… Отакий тип письменників із чудовою психологічною прозою є «моїм». Я дуже люблю Скота Фіцджеральда. Багато разів перечитав його «Великого Гетсбі», про цього неймовірного романтика, про цього мрійника, який все створив заради жінки, тієї його псевдофеї, і поплатився за те життям…

– Чому в українській літературі нема романів рівня Нобелівської премії?

– Найперше, нобеліанти дуже часто є людьми випадковими. Якщо чесно, то критерії Нобелівської премії в літературному світі і у вищих мистецьких колах не завжди збігаються з критеріями найвищого письменницького ґатунку. Наприклад, Мілан Кундера не має Нобелівської премії, хоча, поза сумнівом, мав би її мати. Я думаю, що українська література, зокрема, має дуже багато вартісних письменників. Вона, власне, лише тепер починає вільно розвиватися і набирає обертів.

– Кажете про вартісних наших письменників. Назвіть хоча б одного, кого би Ви особисто подали на Нобелівську премію.

– Валерія Шевчука!

– А Ліну Костенко?

– Теж добрий вибір. Але я кажу найперше про Валерія Шевчука лише тому, що прозу легше перекласти англійською. Поезію дуже складно адаптувати до перекладу, якщо взагалі можливо, щоби лишився смак національної римованої унікальності.

– Степан Процюк і група «Станіславський феномен». Стосунки, перспективи…

– Я сам галичанин, родом з Львівщини, а Львівщина і Франківщина – то є різниця, то лиш для центральної України воно однаковісіньке. І я вам скажу: щось є таке поверхове в душевному житті галичан. Я не дуже почуваюся своїм у галицькому середовищі. Це не те, ніби я скаржуся. Якщо чесно, маю нелегкий, і часто прикрий характер. І мене приймають тільки ті люди, які приймають. Я не «подарунок». Не з усіма можу та й хочу спілкуватися. Це не значить, що я живу в ізоляції. Просто у мене є моє коло людей, воно вузьке, але мені достатньо цього кола. Я не намагаюсь його розширювати. Тому, напевно, «Станіславський феномен» – то щось одне, а я – щось інше. Отак я маю про то сказати. Ну, не знаю. Всі нехай працюють, нехай будують українську літературу. Я ж направду вже відчуваю до певної міри не те що байдужість, а відсутність літературних ревнощів. Щось десь відгукнеться легким щемом, але то вже відголоски. Не знаю, чи ви зрозуміли хід моїх думок…

– В одному зі своїх гострих есеїв Ви говорите, що українська класична література народилася не завдяки підтримці українського народу, а всупереч, як велике диво. То що ж виходить, українська література автономна від народу?

– Даруйте, але в мене є елітаризм. І досить це приховувати! Хоч я намагався його всіляко погамувати, але воно лізе як не в двері, то у вікно. Тому скажу так, як є. Ви візьміть і запитайте зараз у тисячі наших співвітчизників: хто читав Тараса Шевченка?.. Чули? Так. А хто читав? Отож-бо. Так є нині і так було колись. Та що казати, коли п’єси Лесі Українки навіть Марія Заньковецька не розуміла… Я не хочу ображати український народ. Але після останніх президентських виборів хто ще жорстокіше годен образити український народ, аніж він сам себе образив? Я живу в Івано-Франківську в 9-поверховому будинку. Дехто із людей, що живуть в тому ж будинку, кажуть, що бачили мене в телевізорі і знають, що я письменник. Але жоден з них жодного разу не спитав, що я пишу… Я вже не кажу, щоб хтось купив мою книжку і поцікавився, почитав… То скажіть мені, як я маю ставитись до «мудрого» українського народу? Скажіть, як мені і що про цей народ думати? Я йому, цьому народові, життя віддаю… Я не жаліюся і не маю якогось презирства, я маю тільки гіркоту і якесь відсторонення. Отак, на жаль, є. І воно спонукає до невеселих розмірковувань. Моя каторжна письменницька праця – то є сенс мого життя. Але навіщо праця, коли вона людям байдужа? Я не те, що відчуваю якусь неприязнь, але відчуваю холод навіть там, де живу. Але це те, що стосується письменства. З іншого ж боку більшість цих людей, якби я потрапив у якусь прикрість, вони б мене нагодували й обігріли. Це я знаю точно. І це той самий український народ. Книжок не читають, але пожаліють. Це дуже складне і сковзке питання. А до того ще ж є і письменницький егоцентризм. Що казати про український народ, коли я сам хотів би бути кращим, ніж є. Я іноді впадаю в ідилічний стан. Тоді займаюсь медитацією…

– Ви були членом Національної спілки письменників, а тепер не є. Чому? І що думаєте про цю творчу спілку?

– Я пішов зі Спілки письменників, бо вже далі себе там не бачив. В НСПУ є різні люди. Там є ті, хто мені симпатичні. Було багато тамтих людей, які вважали, що я своїм «виходом» їх зрадив. Але я переконаний, що Спілка віджила себе. Цілковито. Вона створена на початку 30-тих років минулого століття, щоб «гебісти» наглядати за письменниками, щоб легше їх було заарештовувати… А зараз Спілка тільки грошей просить. Не гроші треба просити, а писати краще! Набагато краще писати, а не клянчити гроші у чиновників. Більшості цих письмаків ніхто не знає й не читає. А вони натомість продовжують жити якимись ілюзіями. Повигадували якісь премії, які ж їх і дискредитують. Вручають одне одному грамоти і тішаться тим по фейсбуках. Шо це за дитячий садок? Тому я й вийшов звідти кілька років тому, хоч вийти треба було набагато раніше. Все заспокоював себе: нічого, нічого… Але коли писав роман «Травам не можна помирати», то зрозумів, що неетично писати роман про Спілку письменників 70-х років і самому в ній бути. Я не маю нічого проти жодної людини, котра є членом тієї Спілки, я лишень проти самої структури, яка віджила себе. Що то за література, яка тішиться дипломами і медальками та ще й часто купує ті дипломи? Що це за література? Письменник має заробляти з літератури. Хоча, як казав Горький, нехай вже тішаться дипломами, аби лиш не крали.