Людству відомі декілька форм правління: деспотизм, тоталітаризм, технократія, охлократія, демократія. В Україні нібито демократія: джерелом влади є народ – демос. Але той демос неоднорідний: і науковець – демос, і тисячі простих робітників чи селян – також демос. Якщо в полі зору науковця загальнолюдські проблеми, то тисячі звичайних людей такими «дрібницям» не заморочуються –  живуть у врівноваженому ритмі: встав, поїв, сходив…

Таких багато, навіть переважна більшість. Я назвав би цих людей «його величність Скоп». В сенсі «усі скопом». Чому «його величність»? Бо скоп ніколи не вирізнявся особливою активністю, ініціативністю чи працелюбством, але він зазвичай досить агресивний, якщо хтось порушує його врівноважений ритм. Отой – «встав, поїв, сходив…»

Скоп – інфекційний. За ним спостерігає мисляча частина демосу, і вже, дивись, починає раптом зміщувати базові життєві пріоритети, прилаштовується під потреби й вимоги скопу, забуваючи, що скоп не творець і не зодчий.

Мисляча частина демосу забуває Шевченкове «печінки ваші поросячі» і пушкінське «зачем стадам дары свободы, их нужно резать или стричь».

Якщо не брати до уваги, що мозок скопу ретельно прополосканий антиукраїнськими телеканалами, то на виборах ця більшість обрала кого собі забажала. Хоч за таку можливість тисячі справжніх Синів і Дочок України віддали  життя.

Обрали того, хто на зрозумілій їм мові виклав свою «програму»: «Всьо будєт зашібісь». Після виборів вони не кинулися затято до продуктивної праці, а так само ледачо очікують, що їх обранці принесуть їм матеріальні блага, бо ж обіцяли оте «зашібісь». Духовні цінності їм «по барабану»: «їх на хліб не намастиш».

Чи відчуває ця нинішня переважна більшість відповідальність за свою позицію, за свій вибір? Переконаний, що в них і молекули такої в голові нема. Після виборів отримали такі сподівані для них «нові обличчя». Які, щиро кажучи, поки що нагадують підлітків: заздро спостерігають, як дорослі дядьки їздять на автомобілях, і, не маючи водійських прав, хочуть єдиного: теж покермувати.  Власне, це єдине, що вони, як їм здається, можуть. Два тижні, оно, помуштрувалися в Трускавці, а тепер «впєрьод». До речі, щоб навчитися класти облицювальну плитку, вчаться рік, а наших вундеркіндів навчили за 2 тижні будувати державу.

Отак завдяки недосконалості демократії всю повноту влади в Україні отримав скоп. Відтак не демократію маємо, а скопократію.

Насторожує і дивує: високоосвічені, відповідальні люди країни не б’ють на сполох, а приречено сприймають той факт, що кермо в руках «водіїв-заочників». Ніхто з тих високоосвічених не робить і, схоже, не збирається нічого робити, аби не допустити аварії (а відтак і трагедії). Лише прогнозують умовну траєкторію руху. Себто, куди можемо заїхати.

«Вони неодмінно захочуть виїхати на природу, – міркує наша інтелектуальна еліта. –  Але ж там дерева, стовпи… Неминучі зіткнення…» І ніхто ані мур-мур про те, що в  «кузові» – ми з вами, наші батьки, наші діти, онуки…

Скоп натомість, як і в давні часи, прагне лише хліба і видовищ. Сьогодні він, слава Всевишньому, не голодний. А до видовищ він завжди ненаситний… Тому, напевно, і ряхтіють соцмережі вимогами: «Порошенка під арешт! Майно конфіскувати! Цукерки роздати народу!»

Балаган, сцена з трухлою підлогою, клоунада. Це лише видимий бік реальності, те, що нам показують,  але   в ньому викривлена суть того, що відбувається насправді. А відбувається, зауважу, те, від чого застерігав ще Тарас Шевченко:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…

Насправді над державою і народом нависли дві смертельні загрози: а) повернення в Україну російської експансії; б) продаж найдорожчого – української землі.

За першими кроками «нових облич» помітно, що істинні керманичі країни поза сценою і готуються їхніми руками зреалізувати ці плани. Бо це для них гарантія астрономічних прибутків.

Перший злочин  (повернення російського домінування в  Україні) буде подаватись нам у маскхалаті слів: «мир», «порозуміння», «історична дружба», «федералізація – шлях до стабільності».

Другий злочин (розпродаж української землі), всупереч незгоді більшості громадян України, чинитиметься під ширмою брехні і примітивної  демагогії: «живемо бідно, бо ходимо по мільйонах і не хочемо їх підняти», «не бійтеся продажу, адже ж земля залишиться в Україні, зате гроші будуть у нашій кишені…»

На Міжнародній конференції ще 1993 року покійний І. Драч підсумував наші «братерські» відносини з Росією: «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою свідомості українця, полягає в тому, що в Росії ніколи не було, нема і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».

Події останніх років підтверджують висновок І. Драча. Тож вернувшись в Україну, Росія передовсім зробить усе, щоб «закрыть украинский вопрос». Щось нового вона вигадувати не буде – українців ретельно поділенять на дві групи: «бєндєровци» і «адін народ».  Національно свідомих  затаврують як «фашистів» і репресують, а лояльних до Росії під різними приводами знову виселятимуть з України до Сибіру і на Далекий Схід, а до України ватагами завозитимуть росіян, як це вже робиться нині у Криму. Всі пагони українського пробудження жорстоко нищитимуться.

Не менш трагічне майбутнє очікує українців на випадок запровадження продажу землі. Ухвалять облудний закон про ринок землі, де будуть певні обмеження для покупців, зокрема, заборону продавати українські землі іноземцям. І цієї заборони дотримуватимуться, допоки «українці» Коломойченко, Ахметенко, Веревський та інші не скуплять всієї нашої земельки.

Вони й пильнуватимуть, аби не допустити сюди іноземців, бо ті істотно піднімуть ціну земельних наділів. А прибравши до рук землю, подадуть сигнал Верховній Раді, і «нові обличчя» притьма внесуть невелику поправку до вже згадуваного закону: скасують заборону продавати землю іноземцям. Отоді-то і загаласує ринок: одразу піде з торжка скуплена земелька заморським покупцям у 10-20 разів дорожче. І ті купуватимуть, бо «зелених папірців» мають удосталь. Вільних земель на нашій планеті по суті нема, тому майбутнє за тими державами і народами, які володітимуть хлібородною ріллею.

Нашим предкам дуже дорого обійшлася наша земля. В багатьох анекдотах йдеться, що Бог з якихось незбагненних міркувань наділив українців найкращою землею. Насправді найкращі українські чорноземи – це результат титанічної праці наших предків і споконвічної високої культури землеробства. Ціною великої крові предки захистили нашу землю від завойовників і передали нам у спадок. Мусимо чинити так і ми, сущі, та передати землю наступним поколінням.

Не меншої крові коштувала нам наша Незалежність. Згадаймо Івана Франка:

Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов’ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?

Не маємо права її втратити. Ті, хто відверто зазіхають на ці наші національні скарби і святині, не зволікають: ідуть у наступ. І нам на розкачку часу нема.