Початок вересня вже далекого 1997 року. На лаврському подвір’ї поряд з корпусом кінофакультету Театрального інституту імені Карпенка-Карого багато людей. На їхніх обличчях застиглий вираз жалю, печалі, відчуття непоправності того, що сталося… Серед скорботних ликів – багато тих, кого знають мільйони: телеведучі, актори, режисери. Не менше й тих, хто за своєю телелевізійно-кінематографічною долею весь час «за кадром». Усіх їх того дня об’єднало спільне горе: прощатися з учителем, колегою, другом  Віктором Борисовичем Кісіним.

Якби це був кіносценарій, можна було б написати: «Титр. Двадцять років потому». Того квітневого вечора у столичному Будинку кіно Віктор Кісін знову об’єднав тих, кого навчав, з ким дружив, кого любив. Відзначали 85-річчя від дня народження Майстра: у Синій залі – аншлаг.

– До Віктора Борисовича Кісіна терміну «видовище» не було в жодній енциклопедії, – нагадав Василь Вітер, теперішній завкафеди режисури телебачення Інституту екранних мистецтв КНУТКіТ імені І. Карпенка-Карого. – Саме Кісін сформулював визначення: «Видовище – спеціально організована у часі та просторі публічна демонстрація соціально значущої поведінки». І за Кісіним, сьогодні у цьому залі – видовище. Є дві основні його складові – глядачі і виконавці.

– І дуже важливо, що у нас є Режисер і численні його учні, – наголосила професор Тетяна Цимбал, народна артистка України, академік Телевізійної академії України.

Видовище почалося ще до початку офіційного дійства. Відчувалося, що разом зібралися давні друзі, котрі, на жаль, уже не так часто стрічаються. Радісні вигуки, рукостискання, обійми. За два десятиліття біль втрати притлумився. Лише душевний щемінь, легка печаль нагадують про те, що ніколи не повернеться: молоді роки, навчання майстерності під орудою Віктора Борисовича. Були в залі й ті, для кого Кісін на все життя так і залишився Вітею, Вітькою…

– Дуже зворушливо, що й нині у Віктора Борисовича стільки друзів, – не стримував розчулення його друг дитинства, лікар, письменник Юрій Фурманов. – Звідки він взявся, цей Кісін? Адже він не народився артистом. Він ріс, вчився у невеликій київській школі, на Гоголівській, 7, що поруч з Євбазом. Всі наші однокласники підторговували чимось на цьому Євбазі: авторучками «Монблан» з золотим пером, плівкою AGFA, гумовими виробами з неприємним запахом. Ми не знали для чого ці вироби – використовували їх як повітряні кульки. Все це було… Ось так ми вчилися разом з Вітею Кісіним з третього класу по дев’ятий. Не були відмінниками, і він не був Вітею Кісіним, а Вітею Добровольським. Таке носив прізвище, поки не поїхав до Москви. Цікаве життя в нас почалася з восьмого класу. З’явилася нова вчителька Поліна Михайлівна, дружина фізика-академіка Соломона Пекаря. Організувала в школі драматичний гурток. Розмах був неабиякий: ми ставили «На дні» Горького, «Поручика Лермонтова» Паустовського, гоголівського «Ревізора». Верхом нашої діяльності стали «В степах України» Корнійчука: за цю виставу навіть отримували нагороди на різних конкурсах. Вітя був не тільки актором, а й режисером. Напевно, звідти все й починалося. Потім у нашому спілкуванні настала велика перерва: він поїхав до Москви, я вчився в медінституті. Але коли Вітя з’явився, ми відновили дружбу. Це було дуже здорово. Потім я почав писати. Написав дві повісті, які Вітя прочитав і вирішив ставити за ними кіно. Я повинен був написати сценарій, чого фізично зробити не міг. Тоді Вітя повіз мене на кіностудію, показав увесь процес, як це робиться. Я зрозумів, що це не моє і мені там робити нема чого. До нас в Інститут Шалімова доволі часто приходили телевізійники, і коли я казав, що в школі вчився разом з Вітею Кісіним, відчував, як їхні обличчя теплішали – було вже геть інше ставлення. Потім трапилося неминуче: Вітя помирав. Світлана (С. І. Степаненко, дружина В. Кісіна – А.М.) мені подзвонила, я приїхав. Дуже вдячний їй, дозволила мені хвилин десять побути з ним наодинці. Я не вірю в Бога, але ми з ним розмовляли. Не знаю, чи є душа, я її не бачив, хоча люди помирали на моїх руках. Я з ним розмовляв, і мені здавалося, що він мене чує. Мені дуже боляче, що Віті немає з нами. Він був завжди центром всесвіту, дружити з ним було дуже почесно. Був особливою людиною…

– Кінець 80-х років. Тоді авторитет ігрового кіно різко підупав – перші плани посіло документального кіно, – пригадує Василь Вітер. – Можливо тому, що в кінодокументі не було кому награвати і брехати.

Віктор Кісін – у вирі подій, знімає документальну хроніку боротьби шахтарів Західного Донбасу за свої права.

– Коли Кісін зустрівся з шахтарями, він за п’ять днів, вмотивував їх створити своє телебачення, – розповідає Тетяна Цимбал. – В себе вдома я знайшла візитку, на якій написано: «Незалежне телебачення Павлограда. Директор Ігор Лєдін». П’ять днів вистачило Віктору Борисовичу для того, щоб це створити! Казав шахтарям: «Телебачення – велика сила, у вашій боротьбі це необхідно»! У мене в руках квитанція від 23 липня 1990 року. Це поштовий переказ на 1500 рублів. Одержувач: Фонд милосердя Спілки кінематографістів України. Віктор Борисович свій гонорар за фільм перерахував Спілці. Цей фільм передали в Москву на Всесоюзний з’їзд шахтарів. Хто його подивився, в яких кабінетах вирішувалась його доля? Одного дня начальство Центрального телебачення Радянського Союзу розшукувало у Києві авторів кінострічки з одним запитанням: коли, на їхню дмку, цей фільм поставити в ефір: до чи після програми «Время»? І Віктор Борисович відповів: «До. Спочатку шахтарі!»

– Я звернув увагу, як працює в кадрі Віктор Борисович, – ділиться думками один з очільників Національної спілки кінематографістів України, кінознавець Сергій Тримбач. – Він працював з шахтарями як з акторами. Ніби шаманським жестом, звільняв їх від схематики, від стандартних клішованих фраз… Можливо, саме тому він взявся за викладання. Чимало великих режисерів йшли в педагоги, тому що тут багато спільного. Так само стоїть завдання розкріпачити людину, яка перебуває в кадрі чи на театральній сцені. Кісіну було надзвичайно цікаво саме так з акторами працювати. Документальне кіно тоді, на рубежі 80-90-х, і справді рвонуло вперед. Був потяг суспільства до всього документального. Бо документальне кіно радянських часів – це часто-густо поганий театр: вказували кому що робити в кадрі, як і у що вдягнути «акторів»… Кісін був одним з тих митців, хто на початках 90-х виявилися затребуваними. Великі режисери будують не просто театр чи кіно, вони будують певні системи поведінки, вживання в образ, в середовище. І поняття видовища – центральне у Кісіна. Усвідомити, що таке видовище, і що таке енергетика видовища…

– Як міг розкрилити Кісін романтику телебачення в брежнєвські часи, коли воно тоді було найзаідеологізованішим засобом масової інформації? – риторично запитує письменник, сценарист Богдан Жолдак. – Тоді для нас було великим щастям тільки одне: коли показували комуністичний парад на Хрещатику. Але парад відбувався під страшним небом. Камери не могли передати рівень контрасту і небо було свинцево-чорним. Крокують радісні трудівники, а над ними свинець. І в цих умовах, оцими камерами і відеомагнітофонами Кісін вирішив творити перший в Радянському Союзі ігровий фільм на натурі. Пересувний магнітофон важив 15 тонн! Здоровенна фура! Але Кісін вигадав таку штуку – зональний фільтр, який заводився в об’єктив, зменшуючи контраст. І студенти Вітер та Кобрин уперше в Радянському Союзі зняли ігрову картину на базі прямої трансляції телебачення з Хрещатика, 26. Тоді не було тон-ательє, ніде було озвучувати цю стрічку. Здоровенні колеса відеомагнітофонів крутилися на Хрещатику, а актори сиділи на «Собачці», там, де столичний Будинок звукозапису, і з’єднували їх телефоном. Це придумав Кісін! По звичайнісінькому телефону озвучували цю стрічку! І ця авантюра чудово вдалась. Це були студенти-дипломники, Кісін їх «намагнітив», як і мене, – я там був автором сценарію. Згодом Кісін вдається до більшої авантюри: коли в нас провалилась Олімпіада-80, довідався, що в бюджеті лишилися величезні гроші на техніку для телестудії. І домігся, щоб ці гроші «оживили». Колосальна авантюра потім блискуче реалізувалася фільмом «Останній доказ королів». Це людина, яка ламала радянські мури, на вид непохитні й нерухомі. Весь час усе робив по-своєму. Перші серії «Останнього доказу королів» йшли в ефір, а заключні ще не було змонтовано. Монтували «з коліс», одразу в ефір: це немислимо навіть для таких розвинутих країн, як США, що їх у тому фільмі Кісін нам показав. Працювали на «вбитих» камерах, переважно списаних з московського телецентру, але цей енергійний романтик тримав усе в своїх руках. Так народжувалося телебачення, про яке мріяв Кісін. Навіть у ті страшні часи знав, що ця величезна сила буде служити людям. А нині? Знищення телеканалу «Культура», який «злили» разом з «Першим», ліквідація в YouTube відеоархіву «Культури»… Чи такого телебачення хотів Кісін? Чи міг собі уявляти в недалекому майбутньому таке знущання, такої ненависті до нашого українського телебачення?

– До чотирисерійного відеофільму «Останній доказ королів», багатосерійних відеофільмів світ взагалі не знав, – наголосив Василь Вітер. – Віктор Борисович Кісін в цьому фільмі крім класної роботи з акторами, класної режисури, поставив неймовірні завдання і для митців монтажу. Багатьом тоді здавалося, що фільм цими прийомами перевантажено, але Кісін думав не тільки про фільм, а й про певну перспективу розвитку кінематографа. Завжди оточував себе надзвичайними, талановитими людьми. Які тоді випередили режисуру років на тридцять.

– Якось Віктор Борисович каже: «Дорогой мой, ты почему не поставил спектакль? Каждый преподаватель нашей кафедры должен раз в год ставить спектакль», – пригадує мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист Вадим Скуратівський. – Я розгубився, пояснюю, що я теоретик. Він похнюпився, подумав і каже: «Ладно, не нужно, не получится». Віктор Борисович Кісін – засновник у світовому контексті, часі телевізійної педагогіки! Він першим у світі зрозумів, що режисер-телевізійник – це не режисер-кінематографіст, не театральний режисер. У нього був першокласний соратник Вадим Львович Чубасов, людина, яка пам’ятала всі факти рухомого зображення – від братів Люм’єрів і до кінця 80-х років. Це було надзвичайно цікаво. Він ставить спектакль і питає мене: «Как тебе эта студентка? Сколько ты бы ей поставил»? «П’ятірку», – кажу. «Двойка! Мне не нужны импровизации и экспромты, мне нужна профессия!» Він розумів, що телебачення – це особлива професія. Потім це пішло по всьому світу, але першим був Кісін. Він як Колумб – відкрив «америку» телевізійної педагогіки. Здавалося, що «Останній доказ королів» – це якась антиамериканська пропагандистська стратегія, а насправді, це надзвичайно серйозне кіно про те, як в нетоталітарному світі раптом починають поміж собою сваритися елітарії. Передовсім – адміністратори, за тим – капіталісти, за тим – військові, і насамкінець сюжету довідуємося про те, що чуємо-бачимо й нині, вмикаючи телевізор. Це дуже серйозне кіно, надзвичайно фахове. Рейган не сприймав Радянський Союз просто фізіологічно, але він подивився «Останній доказ королів» і добре оцінив: «Дуже цікаве кіно, яке засвідчує, що росіяни починають розуміти усю складність буття американського президента». А президент Рональд Рейган був колись голлівудським актором. Мені подобається те, що цей фільм час від часу з’являється на екранах. Про наше телебачення можна сказати різне. І повторити слова одного з його винахідників Володимира Зворикіна. Коли його запитали, який вузол найкраще вийшов у вашому винаході, він подумав і сказав: «Вимикач». На нашому телебаченні працюють чи не сотні людей, біля «фахової колиски» яких стояв Віктор Борисович Кісін. Це був найкращий вчитель. Коли його везли на операцію, він жартував до дівчат-медичок, які були поруч: «Девочки, всё будет хорошо. Если уцелею, научу вас снимать телевидение». Він нас усіх навчав і навчив знімати телебачення…

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Віктор Борисович Кісін (1933—1997) – радянський, український кінорежисер і театральний педагог. Кандидат мистецтвознавства (1981), заслужений діяч мистецтв України (1993).
У 1952–54 рр. навчався акторській майстерності у Театральному училищі ім. Щепкіна при московському «Малом тєатрє», в учениці К. Станіславського М.Кнебель. У 1954–59 рр. студіював режисуру в Київському театральному інституті ім. І. К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру кіно і телебачення іменi І. К. Карпенка-Карого), в майстерні учня, соратника та послідовника Леся Курбаса  М. Верхацького.
В цьому ж інституті разом з Вадимом Чубасовим заснував першу в Радянському Союзі кафедру телережисури. Таку ж кафедру створив і в столичному державному інституті культури ім. Корнійчука (нині – Київський національний університет культури і мистецтв).
Театральні постановки: «Смерть Тарєлкіна» О.Сухово-Кобиліна (1959 р. в Києві та Одесі), «Емілія Галотті» Г.-Е. Лессінга (1960 р., Сімферополь), «Матінка Кураж та її діти» Б.Брехта (1972 р. у Києві), «Приборкання норовливої» В.Шекспіра (1977 р., Київ).
Фільмографія: «Фауст і смерть» (1966 р.), «Останній доказ королів», 4 серії (1984-86 рр.), «Таїнства Києво-Печерської Лаври» (1994 р.), «Шамани Дарходської землі» (1995 р.), «Браво-бравушки» (1987 р.) та ін.
На телебаченні – «Весняний день 30 квітня» (1974 р.) та безліч новаторських передач.
Автор книжки «Режисура як мистецтво та професія: Життя. Актор. Образ. Із творчої спадщини» (К., 1999).