28-річний Євген Гришаєв з Одеси вже понад десять років живе в Німеччині. Працює у Хайдельберзі DevOps-спеціалістом, навчає молодих айтішників, а вільний час заповнює волонтерством: від організації акцій та фандрейзингу до підтримки українських ветеранів, які проходять реабілітацію в Німеччині.

Йому було 17, коли у 2014 році він переїхав до Німеччини, щоб отримати якісну освіту та реалізувати себе в ІТ-сфері. Реальність виявилася складнішою, ніж він очікував: мовний бар’єр, культурна відмінність, самотність.

– Спочатку почувався дещо ізольовано, — згадує Євген. — В рідній Одесі був активним, мав багато друзів. А тут довелося починати з нуля — і в соціальному, і в професійному плані. Починав фотографом на дискотеках, охоронцем, аби мати змогу забезпечити себе. Цей досвід навчив витримки та гнучкості, які згодом стали у пригоді.

Коли в Україні почалося повномасштабне рашистське вторгнення, Євген не зміг залишитися осторонь. Спочатку допомагав власним коштом: купував спорядження для свого друга, який пішов на фронт, надсилав гуманітарну допомогу. Але зрозумів, що цього недостатньо.

–  Вирішив відновити сторінку в «Instagram» і почав відкрито збирати гроші, – розповідає Євген. – Люди мені довіряли, донатили. Це додавало сил просуватися далі.

Тепер Євген Гришаєв очолює організацію «Förderkreis der ukrainischen Veteranen Süd», яка підтримує українських військових у Німеччині. Зокрема, допомагає їм із реабілітацією, протезуванням, соціальною адаптацією. Він також є членом низки інших ініціатив, серед яких «Leleka», «Humanitäre Ukraine Hilfe» (HUH), «Deutsch-Ukrainische Gesellschaft Rhein-Neckar», «Rettungsaktion Heidelberg» та інші.

Окрім гуманітарної діяльності, Євген організовує та координує акції на підтримку України: від демонстрацій до культурологічних подій. Ініціює покази українських документальних фільмів, зустрічі із письменниками, волонтерами та військовими, інші заходи.

–  Світові треба показувати правду про війну, щоб скрізь бачили обличчя тих, хто бореться за нашу свободу, — запевняє волонтер.

Пам’ятною і відповідальною для Євгена подією стала виставка в Хайдельберзі, де українці розповідали історії своїх друзів та рідних, які нині на фронті. Всі історії були перекладені німецькою, щоб донести правду до місцевої спільноти.

– На жаль, —  зізнається Євген, —  дедалі менше людей, готових долучатися до пожертв. Багато хто втомився від війни, повернувся до звичного життя. Тому основне навантаження лягає на невелику групу активістів.

Звісно, втомився і Євген, і його друзі, але це добірне волонтерське товариство зморено рук не складає і за звичне життя не ховається.  Євген координує збір коштів для придбання необхіднго обладнання, підтримує ініціативи для лікування поранених, бере участь у благодійних ярмарках.

– Я не поїхав на фронт і для себе це чесно сприймаю як слабкість. – ділиться наболілим  Євген. –  Це не знімає з мене відповідальності. Тому маю робити тут все, що зможу для нашої перемоги.  Це не стільки про благодійність, як   про відповідальність. І про пам’ять. Бо хтось щодня ризикує життям заради того, щоб ми могли просто жити.