Майже два місяці з балетною трупою подорожуємо Італією. Граємо вистави в різних містах країни. Порівняно з Україною вона здається мені крихіткою. Її легко об’їхати автомобілем за пів доби. Італія – це і є відчуття легкості, непоспіху та рівноваги.

Наша подорож розпочалася з південного узбережжя, із Сицилії. Де шум прибою та дошкульні крики чайок легко розганяють сни. О цій порі на острові майже пустка. Немає натовпів туристів. Лише місцеві мешканці. І всюди невисокі мандаринові дерева світяться помаранчевими ліхтариками плодів. Зате атмосфера курорту тут ніколи не вивітрюється. Її відчуваєш з кожним дихом свіжого бризу.

Після Сицилії наш шлях проліг до центру Італії. Контраст – разючий: велелюдні вулиці жваві, у повітрі – запахи свіжого тістечка, піци і… марихуани.

Ми об’їхали десятки красивих міст, милувалися дивовижжям історичних пам’яток, щовечора вбирали звичний гамір типово італійських кварталів. Що значить оте «типово італійське»?  Ось дещо із моїх спостережень.

Більшість італійців – веселі, доброзичливі, неймовірно товариські, надзвичайно життєрадісні, галасливі. Вони легко зав’язують розмову, можуть невимушено захопити жвавою бесідою на пішохідному переході, в черзі до каси магазину чи на порозі банку. Вони, здається, ніколи й нікуди не поспішають, не належать часові – навпаки, час належить їм.

Вони насолоджуються життям. Жодного разу за ці два місяці я не побачила італійця, який би заклопотано поспішав. Не стрічала пригнічених, роздратованих. Звісно ж, є, напевно, винятки. Але мені не трапились. Ритм життя цих людей кардинально вiдрiзняеться від нашого.

Суттєва деталь. Жодна вистава нашої трупи в жодному італійському місті не розпочалася вчасно. Ми вже готові вийти на сцену, а зала наполовину порожняя… Тимчасом усі місця на виставу розкуплено. Артисти чекають. Чекає техперсонал сцени… Лише за пів години після зазначеного на афіші початку, зала заповнюється вщерть. Італійці щиро люблять балет. Приходять сім’ями і завжди гучно аплодують, викликають на біс, обдаровують компліментами, захопленими вигуками.

Типово італійські запізнення, типово італійські старі вузькі вулички, що перетікають одна в одну, мовби лабіринти…

Відвідала собор Санта Марія де Фльоре у Флоренції, а у Венеції помила руки у знаменитому, але смердючому каналі, а потім гуляла містом… у гумових чоботях… Доторкнулась (на щастя) до грудей статуї Джульєтти у Вероні, заблукала в кількох містах, з’їла за ці два місяці з півтонни піци, випила галон вина та зненавиділа через переїдання равіолі…

І, звісно ж, працювала: станцювала у 71-му спектаклі. Чайковський, мабуть, не витримав би стільки разів поспіль слухати свою музику.

Італія – чудесна! Але жити тут постійно я б не наважилася. Дивовижна архітектура і відчуття щоденного свята створюють ефект загуслого часу. В ньому «грузнеш», втрачаючи динаміку.

Зате добре погостювати в Італії щиро бажаю кожному! Бодай раз у житті.