Цілковито згоден з Вацлавом Гавелом: слово – справді «явище таємниче». Не тільки для тих, хто «огнем в одежі слова» гріє думку, душу й тіло нашого вічного читательницького пілігримства, а й для тих, хто цю ватру дбайливо підтримує.
Для премудрих авторів і мудрих редакторів.

Дочитував оце збірку промов та есеїв Вацлава Гавела і душа бриніла. Ще раз пересвідчувався, як поталанило чехам на двох мудрагелів-державних керманичів – на Масарика і Гавела. Свого часу перечитав Масарикові діалоги з Чапеком і ходив під враженням од читаного кілька Божих днів.

Було б і з цією книжкою таке ж радісне читацьке потрясіння, якби не 125-та сторінка, шляк би її трафив. Ловко снувалися рядки Гавелової промови на церемонії вручення Премії миру, друкований варіант якої автор назвав «Слово про слово».

Аж раптом –  «гоп, мої милі». Спершу вловив «півня», якого, схоже, пустив сам Гавел, виклавши зміст вислову Добролюбова, яким нас «забембували» ще в радянській школі. Про «луч свєта в тьомном царствє». Гавел приписав сю фразу Бєлінському, хоча чітко згадав її призвідця: твір Островського. Далі вже й не знаю чий «півень» – славного чеха чи його перекладачки Тетяни Окопної: в тексті згадується твір «Буря», хоча насправді йдеться про драму «Гроза».

Але тут-таки чи то пані Окопна, чи редакторка книжки Оксана Плаксій вирішила «оздобити» цей пасаж своїм коментарем-поясненням. Те, що я прочитав, змусило велелюддя вагона електрички, де я мирно читав, злякано повернути голови в мій бік: присяйбі, давно так не реготав.

Мудра тлумачка пояснила цю назву «чотко»: йдеться, мовляв, про твір … хапайтеся за животи!.. «Народжені бурею» Ніколая Островського. І далі розтлумачила для темних: який, мовляв, «написаний 1936 року в жанрі соціалістичного реалізму про громадянську війну в Західній Україні (!) та про засилля (!!!) поляків». Не судитиму вміст цієї анотаційної бридні: не читала «літературознавиця з конопель» цей таки недописаний «твір соцреалізму» –  не така вже й велика біда. Не знає й істинного автора фрази – Бог із нею. Але бодай «убити» в пошукову систему прізвище «Бєлінський», аби довідатися «ху іс ху», «пєнкна пані» мала б. І тоді, може б, зачепилася оком на роках його народження і смерті. Щоб переконатися: не міг «шаленець Вісаріон», читати твори Ніколая Островського, якщо, звісно, його отой «шалений дух» не викликала з потойбіччя в 1930-ті роки якась не відома історикам літератури генійка-спірітуалістка.

Втираю сльози. Запиваю гикавку.

Славно, що полиці наших книгарень вгинаються від українськомовної літератури. На всі читацькі смаки! До вибору й до кольору! Але коли за книговидання беруться заробітчани-невігласи, редактори-самоуки чи, як кажуть мої земляки, «шматалайники», – «храни нас, Боже, од щадниць!».

Бо тоді це із бублика дірка, із жаби бубон, із чемериці причастя, а з молитви фарс.