За два місяці війни з російськими загарбниками стільки спресувалося подій, думок, переживань, страху і відчаю, радості і сподівань, стільки загалом людей зустрілося, що все те в мирному житті снувалось би десятиліттями! Дві ночі у підвалі під обстрілами, троє прямих попадань снарядами – і сусідська квартира в нашій багатоповерхівці зазяяла діркою. Наскрізною… Втеча з опівнічного Ірпеня під кулями кадирівців, три доби руху запрудженими шляхами на захід України…

У чернівецькій теробороні засумнівалися чи давати таким підстаркуватим зброю… А позаяк вдома не сиділося, то підрихтувався до кума (такого ж, як і я, пенсіонера) – вантажником на велику фуру, якою він возить гуманітарну допомогу… Польща, Румунія, Словенія, Італія, Німеччина… Мої водійські права з дозволом керувати «Запорожцем» на рівненькому і гладенькому, як шкло, автобані не є перепоною сісти за кермо довгої, ніби електричка, і багатотонної, ніби корабель, фури. Так вирішив кум, і тепер має зі мною хоч невеликий, але перепочинок, не гаючи час на зупинки…

Тиждень тому трапилася сумна пригода… У Німеччині, одразу за австрійським кордоном, «посипався» задній міст нашого старого вантажного «Мерседеса». Знайти і купити заміну в Німеччині вартує великих грошей. Господар фірми, на яку працює кум, скомандував припаркуватися на платній стоянці, вертатися додому, брати вживаний, відремонтований міст, везти попутно і міняти…

Кум повернувся в Україну, а я потрапив до його молодшого брата, мого давнього чернівецького приятеля, якого не бачив двадцять літ, який давно і назавжди прижився в німецькій Швабії, якраз неподалік від місця нашої автопригоди. «Погостюєш у мене тиждень, – чув я в кумовому телефоні голос Володимира. – Якщо вже трапилась така нагода… Коли ще випаде?..»

Минув тиждень. Кум затримується. А я живу тут, у Німеччині, далеко від війни… Син воює під Херсоном… Олаф Шольц не хоче давати Україні важке озброєння… А я, тамуючи сум’яття, їм швабські делікатеси у гостинних людей – кезешпітцле (запечений кавалок з кнедликами, пересмаженою цибулею та чотирма видами твердого сиру), вайсвурст (білі ковбаски зі спеціальною гірчицею і особливим пивом, яке варять тільки тут і п’ють із тими білими ковбасками)…

Мій давній кумпель – і той, і не той. Від Володі, якого знав у молодості, лишилась хіба наша українська щирість, яка ніби є, але відтіснена кудись у затінок. А на виду – німецька діловитість і практичність. Він щиро вболіває за Україну. Допомагає у цю лиху годину серцем, словом і ділом. Але його батьківщина – вже Німеччина: вона, мовляв, дала гідність, упевненість, стабільність і повноту життя. Я питаю його: а що то таке, повнота життя? «Та хоч би й вайсвурст із добрим пивом і хорошими друзями наприкінці кожного тижня», – відповідає. Говорить то німецькою, то українською, і я вдаю, що не все розумію…

Минув тиждень. Ми дивимось на великому телевізорі німецькі репортажі із війни в Україні. Німеччина, здається, 24 години на добу тільки те й робить, що балакає про путіна і український героїчний спротив… Але все те, на жаль, лише доповнення, лиш динамічне тло до нескінченних, розважливих посиденьок із пивом, ковбасками, кезешпітцле…

А втім раз я вже тут, розповім краще про Німеччину, яку споглядаю ось уже котрий день зі світлою заздрістю і зачудуванням. Володя осів у невеликому приватному будиночку в селі із поетичною назвою Тіфенброн, тобто «глибокий колодязь». Німецьке село сьогодні – не місце, де живуть, щоби орати землю, садити картоплю, тримати курей і свиней. В німецьких селах, а особливо в баварських та швабських, мешкають заможні люди. Це щось на зразок котеджного містечка у Нових Безрадичах під Києвом. Але із землею не по пів гектара і чотириметровими глухими парканами, як у нас, а зі скромними будиночками на трьох сотках, які туляться один до одного, і доокола все відкрито – жодних тобі брам. Зате багато клумб, газонів, упорядкованих кущів і екзотичних низькорослих дерев. Під кожним будинком – автівка. Щоранку люди їдуть до міста на працю. Біля кожної садиби закуток, де стоять чотири пластикових баки на коліщатках, з різнокольоровими накривками – чорною, зеленою, жовтою та коричневою: для пластику, паперу, скла і продуктових відходів. Сміття вивозять кілька разів на тиждень, за непорушним графіком.

Тут узагалі ніхто нічого не порушує – ні писані й неписані закони, ні тишу, ні особисту приватну територію, хоч, як уже казав, ці території не огороджено. Люди доброзичливі. Діти виховані. Ніхто не лементує, не плаче, не свариться. За тиждень мешкання у Тіфенброні я не бачив жодного незадоволеного, а чи «кислого» фейсу. Всі мило вітаються і неодмінно посміхаються. Щойно пішов поголос, що об’явився чоловік з України, – чи не кожен із найближчих сусідів перейнявся необхідністю зайти і висловити слова підтримки.

Село дуже мальовниче. З тераси Володиного помешкання видно славнозвісний Шварцвальд, «Чорний Ліс» — гірський масив землі Баден-Вюртемберг. Неподалік відомий курорт Баден-Баден. У кожному селі – церква, а то й дві. У Тіфеброні – їх якраз дві. Тут, як і по всій Німеччині, преспокійно уживаються парафіяни двох найбільших і найпоширеніших церков країни – католики та євангелісти, тобто протестанти. Щосуботи і неділі чути закличні і піднесені дзвони до вранішньої молитви. Володя пояснює: пунктуальність церковних дзвонарів, як і всього облаштування німецького життя, не викликає сумнівів, проте люди, особливо молодша генерація, до церкви не поспішають, якщо не сказати, не ходять взагалі. Але дзвони у німецькому селі не вмовкають, і не лише, аби кликати на службу Божу, а й сповіщають кожну годину доби.

Другого ж дня мого тіфенбронського гостювання попросилася зустрітися найближча подруга Володиної дружини. Вони обидві німкені, але за чоловіків мають чужинців. Марта – українця, а Еріка – боснійця. Гадаю, саме її чоловік найперше і забаг познайомитися –подивитись на людину, обпалену новою, «свіжою» війною. На призначену вечірню годину (тут кажуть «термін», з наголосом на другий склад) завітали двоє приємних людей передпенсійного віку. Гер тримав у руках якийсь пакунок, фрау – кілька скромних тістечок. Пили чай-каву, говорили про сім’ї, дітей, я помічав, як вони хочуть, але тактовно уникають розпитувань про війну. Тільки Сеад все позирав доскіпливо в мої очі, ніби шукав там щось таке, що вже знає, що сам пережив. Він, власне, і розірвав павутиння незручності, пояснивши, що 1995 року був під тими самими бомбами в рідному Сараєво, тільки тоді вбивця був Слободан Мілошевич, а тепер путін. Кремлівського м’ясника Сеад називає «практикантом» Мілошевича. І втішений, що світ об’єднався у підтримці України. Переконаний: російський упир подавиться Україною – правда переможе. Розгонисто критикував «тітку» Меркель, діставалося від нього і нинішньому лякливому канцлерові Німеччини… І весь час намагався потиснути мені руку.

Коли каву вже допили, він, ніяковіючи, розгорнув пакет, який цілий вечір тримав біля себе. Там був дорогий і гарний спортивний костюм. «Візьміть цей скромний мій подарунок», – Сеад ніби вибачався, а за що – й сам не знав. А я дякував йому за його щирість, небайдужість, співчуття, хоч мені тепер нічого не потрібно…

Коли гості пішли, Володя розповів, що Сеад був свого часу боснійським біженцем в Німеччині, пожив тут кілька років, мав намір повернутися в Сараєво, але закохався, одружився, має з Ерікою дітей, живе тут понад 20 років. Рідна мати такий вислід войовниче не сприйняла: ні його вибір дружини, ні країни. Як син не просив – переїжджати до Німеччини навідріз відмовилася. Наполягала, аби син повернувся на батьківщину. Сеад вибрав кохання. Мати сказала, що цього йому ніколи не пробачить…

Через два дні Володі принесли місцеву газету «Pforzheimer Zeitung», яку він справно передплачує вже понад десять років. На 23ій сторінці ми знайшли велике інтерв’ю кореспондента газети з Сеадом Карічем «Wir konnten nirgends raus» («Ми не могли нікуди вибратися»). Мій новий знайомий згадує, як мало не загинув колись під вибухами в одному із тунелів Сараєво, і проводить паралелі з Україною, каже, що світ має змінитися, цивілізований світ не повинен миритися з такими, як Мілошевич і путін…

Сеад Каріч живе неподалік містечка Рфорцхайм. У вихідні грає з товаришем у преферанс. Товариш товариша – якраз шеф-редактор «Pforzheimer Zeitung». Довідавшись, що я журналіст, Сеад запитав: а чи не хотів би я познайомитись з колегами? Звісно, кажу, хочу…

Отож, якщо прожогом не з’явиться у Тіфенброні кум, як це з ним завжди трапляється, то розповім ще й про редакцію німецької газети. Паперові німецькі газети справно виходять і навіть великими накладами… А ще маю намір розповісти про німецькі автобуси, магазини… І хочу поїхати в містечко Кальв, яке тут поруч, за 10 кілометрів, де народився мій улюблений письменник Герман Гессе… Якщо, звісно, кум не звалиться як сніг на голову…