Олімпійського літа 1980-го ми, обранці четвертого курсу журфаку столичного Шевченкового університету, під орудою нашого завзятого провідничого доцента Василя Васильовича Яременка висадилися щасливим десантом за славними Карпатами. У той час страшно й подумати –  аж у самісінькій Братиславі. Нас чекало спілкування з колегами – студентами Братиславського університету, відвідини тамтешнього відділення журналістики і знайомство з його навчально-виробничою базою, ознайомча поїздка до празького Карлового університету і навіть у центр українства та українськомовних видань – місто Пряшів.

У Братиславі нас прихистило університетське студмістечко. Нові гуртожитки, чисті світлі кімнати з балконами, добре і затишно вмебльовані, а головне відсутність клопів і навіть тарганів увели нас у стан якщо не самадхі, то явного йогічного просвітління. Але милування-дивування, навіть коли воно стосується найсокровеннішого – чотирьох стін свого милого мешкання, теж швидко втомлює. І щоб розвіятися, наші нові братиславські друзі-однолітки запропонували вилазку у місто. З вечерею у, як вони сказали, культовій винарні «У Франтішека».

Випущу деталі відвідин музеїв та інших пам’ятних місць словацької столиці, з перекусом для нас тоді геть екзотичними хотдогами, приправленими знаменитою словацькою солодкою гірчичкою…

Ближче до діла.

До вечері.

«Франтішек» уразив нас підвальним огромом (наші колеги пояснили: колишня винарня колишнього монастиря, а святі отці, як відомо, споконвіку розуміються на «ін віна верітас». Гамір у цьому райському лабіринті виноточивого Бахуса стояв несосвітенний! Гідний царгородського базару.

Лабіринтами тисняви пробралися-таки до замовленого довгого столу з лавицями.
Почався обряд мочемордія. Глеки з вином порожніли і поповнювалися неймовірно швидко. Ми з усіх сил старалися загнати офіціантів, але ті, очевидно, були скороходами у сьомому коліні. Ми явно програвали і трохи досадували. Пісня – ось що могло повернути, наснажити нашу волю до перемоги. І ми заспівали «Розпрагяйте, хлопці…»

Як виявилося, «розпрягати» ще не був час. Скорше, навпаки. Якоїсь миті на столах з’явилася батарея пляшок зі сливою на етикетках і наші словацькі друзі заспівали запальної «Викруци». А потім – «На Оравє, добре, на Оравє здраво». А на завершення один із «содругів» таємниче додав до цієї народної пісні ще один куплет, «соціалістичний новотвір». Звісно ж, заборонений.

Мами штирі коні, добре ми орали,
Пришли колхознічкі, пришли колхознічі, гей, коні мі побрали.

А далі нашу забаву буквально заохотили… німці. Вони компанією випивали в сусідній ніші-«келії». І наш співочий настрій швидко перекинувся на них. Хтось там спробував затягнути своєї. Вийшло не дуже. Але нас запалило новим духом суперництва. Тепер уже спільним українсько-словацьким хором, на добрих півтора десятка молодих голосів ушкварили “Катюшу”. З якимось одчайдушним натиском – наче брали приступом Рейхстаг. Наші сусіди вийшли з келії і тут-таки здалися до нашої компанії. Звісно ж, із своєю «винною контрибуцією». Виявляється, це була туристична група з НДР (Німецької Демократичної Республіки), яка поверталася з туру Радянським Союзом. Ми, ясна річ, закріпили нашу дружбу новою високою хмільною хвилею.

Вечеря завершилася, як писали тоді, «у дружній братерській обстановці». В акурат до останнього автобуса. Ми проспівали усі 40 хвилин переїзду і як бонус отримали дозвіл доброго водія-словака їхати безкоштовно.

Студмістечко зустріло густою теплою сутінню солодких снів. Утім, дебела багатоповерхівка жіночого гуртожитку, що став на нашому шляху, ще сліпала одинокими вікнами. Решта були заплющені – спали.

Але ж який сон такої славної чевневої лукавої ночі! Коли медоточить чаром кохання акація, сміються солов’ї і б’ють піснями в груди. Коли місяць на небі, зіроньки сяють… Коли та пісня мила, та пісня люба, все про кохання, все про любов…
Від нашого співу прокинувся вулик. Засяяли соти вікон і звідти на балкон, випурхнули метеликами дівчата. З теплих ліжок, у ніжних льолях…

Нас аж приском обдало. І ткали габу української пісні, здіймаючи її до тих метеликів, до ясних зір, до літнього Всесвіту… Нам аплодували і ми не чули під ногами землі.

Але все урвалося в одну мить. З темного закутня студмістечка, з тієї його закапельні, яка ховала гостьові котеджі, до нас біг наш славний провідничий. Розкішний, як Аполлон: у білій майці, синіх з білими ромашками трусах, у капцях на босу ногу… І грізний наче Зевс: чупер сторчма, очі з-під зсуплених брів іскри крешуть… Гримотить ядЕрними словами, найдрукованіші з яких – «сволочі!» і «свині!».

– Ви що це собі…………. дозволяєте!? Завтра ж телеграфую в деканат! Усіх на звільнення! Додому………! Додому!

І стусанами, стусанами…

Загнав нас у наші мешкання як шкодливих котів.

Решта ночі минула без сну. У мученицьких роздумах засуджених до страти.

Вдосвіта мали їхати на двірець, а звідти потягом у Банську-Бистрицю.

До збору з’явилися всі як під клич сурми. Вийшов Василь Васильович. Посміхався.

– Ну що, пияки. Маєте щастя, що добре співали. Якби фальшивили – сьогодні ж про цей інцидент знав би декан.

У гурті полегшено зітхнули.

– Але ви не радійте…… ! Я для вас приготував покарання. За всю дорогу жоден із вас не склепить повіки. Хто спробує – отримає добрячого персонального стусана. Я вам читатиму лекцію.

Та й справді, тільки-но потяг загойдався, ми рушили в купе Василя Васильовича, на заклання.

І він почав лекцію, попередивши, щоб ніхто нічого не нотував. Розповідав про геть незнану тоді для нас літературу «Розстріляного Відродження». Відкривав імена, які ніхто з нас доти не чув: Хвильовий, Чупринка, Зеров, Драй-Хмара, Свідзинський, Маланюк… Повідав страшну історію про те, як енкаведисти знущалися над Рильським і навіть вирвали йому вуса («Придивіться на портрет Максима Тадейовича, у нього явний шрам на верхній губі»). І за що? За хрестоматійни вірш «Моя Батьківщина», який тоді мав строфу про «козацькі могили високі». От за ті могили великого поета ледь самого не спровадили у безіменну рострільну яму…

Минали години, Яременко тихо оповідав, а ми сиділи як укопані. Мовби громом уражені. Тамували дих і дочували чи то стукіт коліс, а чи свої серця.
Такої стосилої лекції я більше ніде і ні від кого не чув.