Війна колись таки закінчиться. Але чи закінчиться вона для тих, хто там, на фронті, хто третій рік щохвилини ризикує своїм життям?

Замислитись про це змусило одне випадкове знайомство. А ще я геть іншими очима подивилася на тата, який за тиждень до Різдва раптово приїхав у відпустку.

…Наша школа – поблизу жвавої траси, з якої видно, що відбувається на подвір’ї. Тому під час шкільного ярмарку у нас завжди багато покупців. Так було й того разу. Ми купували домашню випічку, розглядали різні дрібнички, зроблені руками учнів і батьків. Молодий, спортивного виду чоловік в однострої звернувся до мене з проханням: «Візьми мені, будь ласка, оте печиво!».

Спочатку вирішила, що він просто шукає привід для знайомства, хотіла пожартувати, але стрималася: помітила, як незграбно він притримує гаманець, до того ж надворі тепло, а в нього руки в тонких рукавичках. Взяла з гаманця гроші, купила те, що він просив, віддала йому. Тепер було ясно: з його руками таки щось не так. Але підійшли подруги і ми рушили дивитися на вишивку, якою хвалилася однокласниця.

Та за кілька хвилин ми з ним знову зустрілися.

– Не дивись на мене так, я ще не привик до рук, – сказав він.

Напевно, дуже вже ошелешений був у мене вигляд, бо Віталій (так він назвався) сам почав розповідати.

– Коли 24 лютого 2022 року росіяни почали бомбардувати українські міста, думав, що це якесь непорозуміння, що то просто ворог так нагадує про себе, що за кілька днів все закінчиться. А зрозумівши, що це надовго, пішов у військкомат. Це було у квітні. Вчили нас недовго. Пощастило, що поруч були ті, хто вже пройшов школу АТО. Вони підказували як діяти, як берегтися від випадкового пострілу, буквально взяли над нами шефство (нас, необстріляних, було тоді небагато). Потрохи почав виконувати різні завдання, вже не лякався пострілів. Але від МВТ не вберігся. Потім, у шпиталі, зрозумів, що я не один такий, бо противник мін не шкодує.

Я не стала питати, що таке МВТ. Потім удома знайшла відповідь: це мінно-вибухова травма від ураження протипіхотною міною. А Віталій ніби поспішав виговоритися. Можливо, й так, бо, як розповів, у шпитальній палаті вони лише обмінювалися діагнозами, а про те, що далі, як жити, що чекає, не говорили. Чи, може, хотів побачити мою реакцію?..

За рік після мобілізації Віталія звільнили з лав Збройних сил, тривалий час лікували. Поки він перебував у шпиталі, часто приїжджала мама. Після кожних відвідин йому ставало гірше: було нестерпно дивитися, як вона переживає. А коли повернувся зі шпиталю, додому, відчув, що не  зможе жити з нею під одним дахом. Каже, просто втік від маминих сліз та голосінь, і ось тепер приїхав трохи погостювати до товариша, який на реабілітації після поранення.

Дівчата кликали мене, посміювалися: мовляв, захопилася. А я заціпеніло слухала ті одкровення. Говорив швидко, знервовано, наче мав за обов’язок викласти це саме мені.

– До лікарів доставили швидко. Це мене й урятувало. Отямився на операційному столі… Потім біль, уколи і знову біль. Силкуєшся взяли ложку, а бинти не дають, сестричка розривається, не встигає, бо нас таких багато. Намагався не думати. Точніше, думав лише про одне: не вмер – значить треба жити далі. Без романтизації і трагедії.

– Ви так вмієте контролювати свої емоції? – не втрималася.

– Навчився. Спочатку було дуже страшно. Особливо на «нулі». Руки трясуться, не вистачає повітря, мандраж. Але даєш собі команду: «Це – робота, її треба зробити!» Робив, старався. Пощастило з командиром. Людина честі, порядний, горою за нас. Часто допомагав, підказував… Єдине, що вибивало з рівноваги, – коли гинули друзі. Це надовго деморалізує.

Поряд шумів ярмарок, а ми стояли і говорили. Точніше – говорив Віталій, а я слухала. І тут його гукнули.

– Це за мною, – кинув. – Я на поїзд. Як тебе знайти в соцмережах?

Тепер мені інколи здається, що цієї зустрічі не було. Або, що це ніби розмова в поїзді з людиною, яку ти більше ніколи не побачиш. Але ми таки «знайшлися» у мережах. Телефоном спілкуємося рідко. Я так жодного разу і не запитала, що насправді з руками, що там, у рукавичках. Але мені здається, що Віталій стає різкіший, нервовіший. Інколи проривається злість. Я чекаю і боюся цих розмов. Боюся якимсь незграбним словом образити чи розсердити. Намагаюся розповідати щось смішне, цікаве… Випадково натрапила на його блог. Там багато про бої, про зброю…

Невдовзі після цього незвичайного знайомства приїхав у відпустку тато. Коли ми зустрічали його на вокзалі, люди дивилися на нас трохи дивно. Хтось відводив погляд, хтось витирав сльози. Можливо, я подорослішала, бо, здається, збагнула їх. Та й сама геть інакше глянула на тата. Почала помічати, як він здригається, на вулиці наче пригинається, весь час оглядається. На мої розпитування віджартовується або розповідає щось веселе. То як до них прибилася кішечка і гріла його під час сну, то про бабусю в якомусь селі, яка плакала і приповідала: «Синочки, рідні, відпочиньте, а я вареничків…»

– Смачнючі були, навіть у нашої мами не завжди такі виходять, – жартував тато.

Коли я йому розповіла про знайомство з Віталієм, він раптом глянув на мене, як на чужу дорослу людину: «Не питай його про фронт, про поранення. Поки виходить – підтримуй, жартуй, розповідай про школу, подружок. Йому треба знайти своє місце в житті, бо після фронту важко зрозуміти, що робити, куди себе подіти…»

Тато поїхав. Як завжди, обнімаючи нас із сестрою, пожартував: «Все, я на роботу, не сердьте маму!»

Тепер, коли зустрічаю військового, намагаюся глянути у вічі і привітно усміхнутися. Розумію, що жаль і співчуття – найгірше, що може промовляти наш погляд. Впевнена: всі, хто нині на фронтових рубежах, – герої. Як Віталій, як мій тато, як десятки тисяч інших. Їм треба дякувати, гордитися ними.

І неодмінно їх чекати…