Талановиті люди – талановиті в усьому. І скрізь встигають… Років зо три тому в забічному селі на Чернігівщині, за сто кілометрів від столиці, де я маю дачний будиночок, з’явився раптом новий сусід. Інший сусід-абориген, компанійський, метикуватий дядько, вже наступного дня повідомив мені, що то столичний художник. Ну, художник – то й художник.

Але. Художник одразу почав дивувати сільських: рано встає, все шпарко робить по господарці, і не з мольбертом чи етюдником по подвір’ю ходить, а з граблями та вилами. Дуже швидко з придбаної ним старої перехнябленої хатки постав охайний будиночок із впорядкованим обійстям, на якому розкошують тепер квіти, в розораному клапті городу – соняхи, картопля й гарбузи, а над помешканням незмінно майорять жовто-блакитний та червоно-чорний прапори – найдивніший попервах для всіх тутешніх атрибут…

Художник дуже швидко з усіма в селі заприятелював. І тільки я, ще один заїжджий дачник, познайомився з ним ближче аж наприкінці цього літа, напередодні Дня Незалежності. І не в селі, а… в Києві, на Хрещатику, в Українському домі.

Виявляється, мій героїчний, але скромний сільський сусіда майже три останні роки виконував бойові завдання на Донбасі, а в перервах давав лад своєму сільському пристанищу та писав картини. Понад два роки готував виставку, яку і представив у центрі столиці. У мультимедійного проекту «Антидот», власне, троє авторів: він, себто Володимир Падун, його дружина, художник Людмила Роздобудько-Падун, та режисер Євген Степаненко. Євген – теж учасник бойових дій на Сході. А сам «Антидот» –  це 12 малярських творів Володимира і «вишиття» його дружини Людмили – картини з магічних літер-текстів на матерії, з якої шиють солдатську уніформу. До речі, і роботи Володимира створено на цій матерії. Самій експозиції безупинно акомпанує… голос війни. Ця аудіо-начитка та  й самі тексти вишиванок – це творчість режисера Євгена Степаненка.

Чому «Антидот»? А тому, що це спроба визначити складні, ще не до кінця розкриті механізми. «Ми, – розповідає Володимир Падун, – повертаємося із жахливої війни до своїх домівок та близьких людей, до мирного життя. Зовні такі ж, якими були і до війни. Але ми – інакші. Ми бачили смерть, ми знаємо, що то таке. І ми вже ніколи не будемо колишніми. Розуміємо, що мусимо перебороти себе і «повернутися» остаточно. Інакше війна з’їсть нас і наших близьких».

Мультимедійний проект «Антидот», отже, поєднав живопис, текст і звук. Цими мистецькими засобами автори прагнуть виокремити межі війни, реальність миру, збагнути, найперше самі, хто вони є, ким стали і що буде завтра. Після трьох років, обрамлених війною та миром.

Дванадцять живописних творів – як символічне коло буття, спіймане в силуети і барви, озвучене влучним словом і точною римою. Тут знайомі слова раптом звучать по-новому, розкладаючи вчорашнє життя на молекули звуку і складаючи нові словоформи майбутнього.

«Антидот», – каже Володимир, – це спроба зафіксувати швидкоплинність часу, бо єдиний спосіб протидіяти отруті – творити життя».

Виставка вражає. Подихом війни, хоча митці свідомо не показують кривавих баталій. На полотнах нема вибухів чи страждань. Навпаки, тут український воїн сидить в кабіні трактора та оре лан. Чорні, масні скиби землі лишаються за ним, а смерті і розрухи ніби й нема. Глибоко, символічно і… страшно.

Володимир Падун родом і Дніпра. Але життя склалося так, що середню школу закінчував, мешкаючи з дідом на Донеччині. Якраз там, де тепер полум’я війни. Дід Трохим, власне, його і виховав. Тим, ким він є сьогодні. Не було б діда – не було б, напевно, і чорно-червоного прапора над нинішнім Володимировим сільським помешканням…

– Дід Трохим, – згадує Володимир, – був «ще той Федот». Інвалід війни, рухався на милицях. Але все по господарству робив сам, і робив так, що в руках кипіло. Йому дивувалися, за ним не встигали навіть дужі та ходячі.

Саме дід уперше розповів Володимиру про геройських і гідних людей з оселедцями-чубами… І хоч село їхнє називалося Радгосп «Октябрь», Володимир змалечку дякуючи дідові знав чого вартують ті октябрі…

Після 8-го класу вступив на факультет живопису художнього училища в Дніпрі. Потім його запроторили в армію, у містечко Димитров під Москвою. Там була на той час найкрутіша в СРСР елітна школа собаківництва. Вже за півроку мав «загриміти» в Афган – зі своїм ученим псом і командою саперів-розміновувачів. Але СРСР раптом звідти поспіхом забрався…

Закінчив факультет живопису Київської академії мистецтв. Зароблені малярством гроші наївно вкладав у художні акції, усікаючи від сім’ї, від власного добробуту. Аж поки збагнув, що те замкнуте коло пора розірвати, бо мистецтво – річ елітарна – має дивну особливість: непомітно, день-у-день готувати митцеві перспективу… голодної торби.

Аж тут і Майдан. За рік до того Володимир Падун записався до Київського козацького полку імені Шевченка. Хто б тоді подумав, що незабаром БУК – бойове українське козацтво – виконуватиме справді бойові завдання?! Замість шароварів – плямиста уніформа, замість бандури – «калашніков»…

– І тепер я то там, то тут, – пояснює Володимир. – А цей мистецький проект народився, бо душа боліла. Бо жив ніби поміж двох паралельних життів: там одне, а тут зовсім інше. Антидот – це протиотрута. Але, на жаль, не вакцина, яку ввів – і вже не хворий. Все, що відбувається останнім часом в Україні, все, що з нашими людьми діється, – набагато складніше. У нас тепер – ніби відрізок часу зі спроб і помилок, поки в українського загалу, у більшості суспільства нарешті зародиться свідомість, ті переконання і ті чесноти, які потім нічим не потьмариш, бо все те на крові і смертях. Ця війна має витверезити українців, і не тільки українців, має відкрити людям очі, аби вони збагнули, що є, власне, Росія і чого від неї очікувати. Українці нарешті мусять перестати бути тюхтіями.

– Володимире, що далі з вашим проектом?

– Є думка показати виставку закордоном. Люди готові взятися за її промоцію. Треба, щоб світ розумів: Україна не пусте місце і ми можемо дати світові щось духовне  – не лише воювати, а й творити. Хочемо показати цей проект і в інших містах нашої країни. Нехай люди, особливо ті, хто не відчув на собі жахіть війни, а знають її з телевізора, усвідомили її ціну. В наших полотнах ті криваві «прейскуранти» виписано. Там усе чесно і щиро. Ми творили заради людської свідомості, заради змін, заради нашого національного коріння, нашої ідентичності. Це, по суті, мистецьке одкровення тих, хто пройшов війну. Жодна людина в Україні не має стояти осторонь цього. Хоча б морально. Так переможемо.