Дитинство Павла Поліщука минало на очах бабусі, в селі Городище-Косівське Київської області. Разом з батьками та братом хлопець мешкав у Броварах, але щотижня на вихідних вони гуртом приїздили в село. Він і досі добре пам’ятає запах свіжоскошеної трави, вив’яленого сіна, борщу з печі та сільської хати.

– Щоразу мовби потрапляв у світ добра і любові, – потверджує згадку усмішкою. –   Близькі навчили мене любити природу і нашу Україну: з луками, ріками, полями, лісами.

Дитиною мав чимало захоплень. Особливо приваблювала їзда верхи, бо у селі було багато коней. Цікавився зброєю, тепло згадує, як тато брав його на полювання і вчив правильно чистити рушницю.

– Вбити тваринку я не міг, – гортає спогади. – Максимум – ловив рибу…

У школі Павла цікавила фізика та математика. Після дев’ятого класу вступив до Київського механіко-металургійного технікуму. Вибір професії припав до душі,  здобув ще й вищу освіту в Київській політехніці. Став дипломованим інженером.

– Виявляється, якщо воно твоє, тоді все вдається і будь-які труднощі роблять тебе тільки сильнішим, – стверджує Павло.

Десять років він віддав праці на серійному заводі «Антонов», а потім вирішив піти на власні хліби.

–  З молодшим братом Денисом, – розповідає, –  створили підприємство «Аргон Центр». Без інженерного досвіду та освіти мені б це точно не вдалося. Сподіваюся на наше велике майбутнє.

Свою кохану Майю Павло стрів у рідному селі.

–  Оце собі думаю, може то були якісь чари кохання? – ясніє усміхом чоловік. – Дотепер живемо, ніби то було вчора… Любимо, довіряємо…

Двадцятий рік пішов їхньому подружньому життю, а незмінно –  душа в душу.

–  Ми завжди були разом, – розповідає Майя. –  Всюди він брав мене з собою. Ми ніколи не сварилися так, щоб це хтось помітив… Щонайбільше могла пробігти між нами маленька образа.

У них підростають доні –  Дар’я та Ірина. Батько ними не натішиться.

Знаєте, – зізнається, – багато чоловіків мріють про сина, а я нітрішки не шкодую, що став батьком двох дівчаток.

У серпні 2015 року життя Павла Поліщука кардинально змінилося. Він збирався йти добровольцем ще на початку 2014-го, хоч і не мав досвіду, бо не служив у армії. Але тоді ще не народилася Ірина, його молодша доня, і він вирішив дочекатися, а вже потім іти воювати.

–  Іринці ще й року не виповнилося, а я вже брав участь в АТО. –  у голосі Павла спокій, наче говорить геть про буденне. –  Пішов у військкомат, щоб колись не ховати очей, коли мої доні питатимуть: «Тату, а що ти робив у цей час?».

– Важко було, – не ховає печалі Майя –  Павло на фронті, я тут сама з двома дітьми. Молодша донечка Іринка вже й добре розмовляла. Коли з нею їхала в метро і вона бачила військового в формі, завжди питала мене: «Мамо, це мій тато?». Це було ніби й смішно, бо я бачила реакцію цих військових, але водночас дуже боляче. Я ж розуміла, як дитина хоче, щоб тато був завжди поруч. І не у військовому однострої.

В АТО для Павла почалася нова школа. На виживання. Вчителями були військові з досвідом. І вони добре вчили, і Павло старанно вчився. Зізнається, спершу натерпівся страху, але, каже, це нормально, бо страх у кожній людині селиться.

2016-го Павло повернувся зі сходу України до своєї сім’ї. Заповзявся будувати бізнес, але 24 лютого 2022 року війна знову ввірвалася в його життя. Так,  що рідні мусили рятуватися в іншій країні.

– Прокинувся від вибухів, – Павло хмурить брови, мимоволі наганяючи на обличчя холодну тінь. – Одразу повідомив дружині, що ці звуки мені ні з чим не сплутати. Ми з Майєю підготували той «тривожний рюкзак», зібрали дітей і я зрозумів, що пора. О дев’ятій годині ранку вже був у військкоматі.

Попросив дружину разом з дітьми тимчасово поїхати за кордон, перебути бодай початок цього вторгнення. Дуже переживав за родину, тому його рішення боронити їх і рідну землю не підлягало сімейному обговоренню.

– Пишаюся своїм коханим! – каже Майя. –  Звісно, дуже важко без нього, надто тривала розлука. Коли у перші години цього жаху мій чоловік пішов, я собі місця не знаходила. Страх був і за нього, і за наших дітей, і за майбутнє України. Але завжди вірила Павлусю, знаю, що він справжній витязь! І це відчуття вже тоді додавало сили. Навіть від думки про нього ми почувалися захищеними. Згодом Павлусь зателефонував звідти, де гаряче, попросив нас виїхати, щоб він за нас не переживав. Я так і зробила: зібрала дітей і ми поїхали до Львова, а далі до Польщі.

Павло дуже неохоче ділиться фронтовими історіями. Розповів лише, що мав кульове поранення в ногу, під час вуличних боїв, за 15 метрів од ворога. Згадав випадок, коли російський дрон розбомбив на їхній позиції укриття, і тоді тоді «всім дісталося добряче». Всі, дякувати Богу, вижили а Павло «лише мав пошкоджені вушні барабанні перетинки».

– Це, – посміхається, – я називаю «у сорочечці народився».

Розповідає, що на фронті у них справжнє побратимство: переживають один за одного, та підтримують:

–  Тримаємося, бо знаємо чому і заради кого і чого ми там!

Запевняє: після цієї війни ворог уже ніколи не окупує масову свідомість українців під іменем «братнього народу».

– Війна назавжди змінила мій генетичний код: хоч маю в росії рідну бабусю, тітку, трьох братів, – всі вони тепер у минулому, куди немає вороття. І для мене більше ніколи не будуть називатися «родичами». Бо «добрих росіян» не буває. Це наш ворог! І ми повинні вигнати його з нашої святої української землі.

Для головного сержанта батальйону Павла Поліщука патріоти – це всі ті, хто допомагає Україні її Збройним силам, навіть живучи за кордоном. Хто волонтерить, підтримує зборами, донатами, розповідає світові правду про нашу боротьбу, хто молиться за Україну, за її оборонців. І звісно, ж ті, хто захищає рідну землю, хто працею наближає нашу перемогу.

– Багато нашої крові вже пролито, але нас не зламати.. Ми вже знаємо, що таке пекло, тому страх перед ним не скує нашу волю перемогти. Недаремно маємо девіз 72 бригади Чорних Запорожців: «Україна або смерть!».