Під час пресконференції 20 вересня Президент Володимир Зеленський пояснив, чому нашим 18-ти – 22-річним громадянам офіційно дозволили виїжджати за кордон: це сприятиме збереженню більшої кількості дітей і підлітків в Україні. Мовляв, молодь, яка здобула освіту закордоном, рідше повертається додому. А тепер, коли батьки знатимуть, що їхнім дітям і після повноліття відкрито шлях на виїзд, це може стати аргументом все ж таки завершити шкільне навчання в Україні.

Пояснення не позбавлене сенсу: у дитини, адаптованої до культури іншої країни шкільною освітою, зв’язок з українським контекстом мимоволі буде слабшим, ніж у молодого чоловіка, який виїхав уже сформованою особистістю. Але воно фактично не зважає на першопричину, яка змушує батьків вивозити дітей за кордон – на пряму загрозу обстрілів та бойових дій. І якщо врахувати дані польських прикордонників, згідно з якими лише за перший тиждень дії дозволу,  з 28 серпня по 3 вересня, Україну полишило понад 10 тисяч чоловіків віком 18–22 років, наміри влади зберігати демографічний ресурс навряд чи можна вважати реальними.

Народжуваність в  Україні зменшується роками і страшними темпами. Станом на 2025 рік маємо антирекорд: 0,9 дитини на одну жінку. Зважаючи на те, що  критичний показник для простого відтворення населення становить 2,2 дитини. Глобальні економічні та політичні потрясіння, зміни способу життя, трансформації трудових і сімейних моделей –  усе це гальмує процеси народжуваності. І це біда не лише України – Європа, США, Японія поступово перетворюються на «країни пенсіонерів». Навіть у Південно-Східній Азії та Африці – регіонах, які ще донедавна асоціювалися з перенаселенням і дешевою робочою силою – вже помітні ознаки тієї ж таки «демографічної корозії». Планета поступово «перетравлює» демографічний вибух XX століття – наслідок медичних проривів і соціальних змін. І хоча для виживання людства загалом повернення до високих показників народжуваності не є критично необхідним, деякі країни можуть зазнати значно болісніших втрат, ніж інші.

Війна це завжди демографічна згуба: масові людські жертви і каліцтва, загибель репродуктивного населення, міграція. Руйнація економіки, соціальної інфраструктури, об’єктів життєзабезпечення.

Багато пар відкладають народження дітей через економічну невизначеність, страх перед майбутнім і глобальну нестабільність. Молоді батьки не мають відчуття безпеки й перспективи. А наша війна у різних осягах триває вже дванадцятий рік. Як наслідок, у поколіннях українців утвориться демографічний розрив, адже через двадцять років дітей, народжених від початку повномасштабного вторгнення росії  по 2025 рік і далі, буде помітно менше, ніж тих, хто з’явився на світ до пандемії Covid-19.

Нинішня покоління 18-ти – 22-ох років – приклад демографічної вразливості, воно з’явилося на світ ще до зростання народжуваності в другій половині нульових. Масовий виїзд чоловіків цього покоління запускає новий руйнівний каскад скорочення народжуваності. Бо дівчата, які залишаються в Україні, можуть довіку дівувати. І мимоволі постануть перед необхідністю народжувати дитину за кордоном.

Окрім того, зменшення чисельності молодої робочої сили вже завдало удару по сфері обслуговування та малому бізнесу. За даними Центру економічної стратегії, в Україні налічується близько 700 тисяч чоловіків віком 18–22 років – це приблизно 8% усієї робочої сили. Відтак фінансова стабільність, необхідна для створення сім’ї, також стає недосяжною для частини молодих людей. Чоловіки, які працюють дистанційно – наприклад, у сфері IT – можуть не відчути цих обмежень. Тим паче ніщо не заважає їм працювати в тому ж режимі з-за меж України, зокрема з Польщі чи Грузії.

Під час пресконференції Володимир Зеленський також заявив, що європейські партнери не зацікавлені в зростанні на своїй території кількості українців, які претендують на соціальну допомогу. Це звучить як аргумент сумнівної переконливості. Поодинокі повідомлення про обмеження чи скасування виплат українцям у тій чи іншій країні Європи не заважають цим державам щороку приймати сотні тисяч мігрантів. Наприклад, лише за перше півріччя 2023 року до Великої Британії перебралося 906 тисяч осіб.

Демографічна криза – спільна проблема більшості країн, і міграція часто сприймається як простий, швидкий та привабливий вихід. Ворожа риторика щодо українських мігрантів, зокрема в Польщі, як би вона того не хотіла, не нівелює їхню економічну доцільність. Ба більше, вона на ній акцентує. Принаймні місцеве населення сприймає конкуренцію на ринку праці як реальну загрозу.

Україна під загрозою фізичного знищення потребує постійного ресурсу – людського, матеріального, морального. Скорочення кількості потенційних призовників з-поміж найнечисленнішого покоління українців – це рішення, на мій погляд, межує зі стратегічною помилкою, яка може бути фатальною. Воно здатне надовго суттєво послабити боєздатність країни.

Збройні конфлікти, як-от війна на Близькому Сході, тривають десятиліттями. Ніхто не візьметься гарантувати, що росіяни не вдадуться до нової збройної агресії проти України, скажімо, у 2042 році. Нині більшість українських військових фахівців – це чоловіки старші за сорок. Уявімо гіпотетичне вторгнення: тодішнє покоління «сорок плюс» – це сьогоднішні двадцятирічні, які виїхали кордон. А нові 20-річні – це діти, народжені не в Україні, а за її межами. Хто залишиться тут, щоб захищати країну?

Президентську ініціативу оприлюднено рівно за тиждень після масових протестів проти ліквідації незалежності НАБУ, що зібрали значну кількість молодих учасників.  Найпростіше і геть не конспірологічне пояснення такої «своєчасності» – елементарний популізм. Влада відчула репутаційні втрати, особливо серед молоді – активного патріотичного електорату, який досяг повноліття в умовах війни чи пандемії. Щоб повернути прихильність майбутніх виборців, їм запропонували своєрідну «цукерку» – повернення права та свободи, за якими вони вже встигли засумувати. Але можна запропонувати й похмуріше трактування. Згадаймо 22 липня – день ухвалення того злощасного закону. Парламентарі ледь не святкували: сміялися, обіймалися, демонстрували тріумф. Але настрій швидко зіпсували масові протести та реакція західних партнерів. Довелося з розчаруванням відкликати вже взаконені посягання на реформи. Очевидно, ці протести стали потужним холодним душем для багатьох гарячих депутатських голів, які в умовах непублічності парламентської роботи під прикриттям воєнного стану відчули вседозволеність. Значна частина активної громадськості – ті, хто був локомотивом протестів 2014 року та інших хвиль спротиву – тепер боронить країну на фронті, волонтерить а то й просто утримується від критики влади в умовах війни. Саме на це, ймовірно, розраховували обранці.

Тепер протестувальникам відкривають можливість виїзду за кордон. Чи й подають недвозначний сигнал: залишайте країну. Без вас, активних, легше керувати. Легше захищати «своїх», згортати реформи, просувати сумнівні ініціативи, знецінювати антикорупційні механізми – і цей перелік можна продовжувати аж до авторитарного режиму, а то й диктатури.

За останнім опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, Володимиру Зеленському довіряє 59% українців. Навіть розслідувачі, які роками викривали корупцію, у перший рік вторгнення свідомо змістили фокус на війну, відклали звичні теми «до кращих часів».

У суспільстві зберігається умовний консенсус: чинна влада (з усіма своїми вадами) – це влада воєнного часу. І атаки на неї можуть дестабілізувати державу в момент, коли вона найвразливіша. Проте варто визнати: підтримувати цей консенсус було б значно легше, якби рішення з очевидним популістським підтекстом, як згадане відкриття кордонів, не пояснювалися лише через місяць, ще й такими крихкими і непереконливими аргументами.