Часом усвідомлення минулого можливе лише крізь призму сучасності. Люди живуть одним днем, думкою, ідеєю, часом навіть не помічаючи, ким стають та до чого призводить їхня діяльність. Натомість циклічність життя та подій наздоганяє та намагається до них достукатися. Так само й студенти-четвертокурсники Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого стараються доторкнутися до сердець та думок глядачів, творячи вистави у своєму університетському театрі.

Від жовтня минулого року й до самого захисту бакалаврської роботи у червні цього року студенти факультету театрального мистецтва презентують дипломні вистави. Запрошують усіх охочих та небайдужих до мистецтва, друзів, родичів, знайомих, колег. У програмі різножанровий репертуар, і в кожній виставі є певний акцент: на танцях, співах, на виключно акторській грі, на живій музиці та звуках.

Авторці поталанило побачити дві постановки курсу художнього керівника Олега Шаварського – «Сніг у Флоренції» та «Кароліна Нойбер».

Драматичну поему Ліни Костенко «Сніг у Флоренції» втілила та сцені режисерка, старша викладачка, талановита українська акторка Ірина Лановенко. Сюжет твору зображує епізод з життя скульптора Джованфранческо Рустичі, у долі якого метафорично окреслюється минуле й сьогодення, минуще й вічне, справжнє й марне в мистецтві. Актори колоритно «оживлюють» мовою і сценічним дійством рядки прекрасної поеми.

Події розгортаються на території монастиря, відтвореного на сцені, проте дійство переноситься і поміж глядацьких рядів. Головні персонажі – Старий Рустичі та Флорентієць (Молодий Рустичі). Другий зустрічає першого й не може повірити, що його чекає таке злиденне доживання віку. Але обоє все глибше занурюються у минуле, і творять картину життя колишнього великого митця, одного з найталановитіших скульпторів свого часу, доброго знайомого Леонардо да Вінчі та Мікеланджело, творця значущих скульптур – окраси флорентійських храмів. Який зрештою перетворився на нікчемного старця, бо, надміру догоджаючи ницим смакам вельмож, розміняв на мідяки своє мистецьке «я». Джованні спершу тікав від такого життя до Парижа, там став одним з улюбленців короля Франціска. На прохання короля взявся робити кінну статую монарха. Та коли кінь був готовий, король несподівано помер, а новий володар не злюбив скульптора, й відіслав його в монастир доживати віку.

Зустрівшись із собою молодим, Джованні розуміє, що втратив у житті найцінніше – музу, кохану Маріеллу. У пам’ять про неї він створив неперевершену статую, і та являється обом Рустичі чарівним маренням. Приходить запитати, де ж подівся справжній Рустичі-митець? І заклякає навколішках перед ним. Каміння також плаче – статуя має душу. Ту, котра померла в очікуванні коханого. «Я йду, я йду, чекай мене в саду…»,– відлуннями чується рідний голос. Джованні розуміє, що витратив життя не на те…

Родзинка вистави – жива музика, яка супроводжує дійство до фінальної сцени. Самі ж студенти створюють ці чарівні мелодії, бо вправно володіють багатьма музичними інструментами – від губної гармоні, якою передають звук хрусту яблука, до ксилофона, «голосом» якого зображують гру в шахи.

Кожна інтерпретація відомих п’єс передає різні емоції. В залі чула сміх, бачила й сльози. Хтось знімав кадри на телефон, хтось, із ручкою та записником, нотував певні фрази акторів. Є сцени, від яких шкіра сиротами, і фрази, що вкарбовуються в пам’ять.

«Кароліну Нойбер», п’єсу сучасного сербського драматурга Небойша Ромчевича, переклала українською Алла Татаренко. А поставив на студентській сцені заслужений діяч мистецтв України, доцент Анатолій Захарченко.

«Слухайте сюди, брати і сестри, розповідь чудесну й чудотворну про жінку, яка віддала театру свою честь, батька і ненароджену дитину», – цю фраза лунає у виставі не раз. П’єса про дівчину, що прагнула змінити суспільство через театр, марила виступами перед інтелігенцією та просвітленням простаків. Натомість, поринувши з головою у театральне життя, згубила справжні людські цінності, зреклася батька, який розважав просту німецьку молодь жартівливими байками «від Гансвурста», зрадила чоловікові, який разом із нею поринув на пошуки нового життя… «Їй залишається лише театр, але театр не належить нікому».

Драматичний твір відтворює певні події та життєві ситуації в реальному просторі, як на сцені, так і поза її межами. Ще перед початком, глядачів попереджають, що у виставі присутні гучні звуки вибухів. Вони лунають під завісу і, коли герої стають свідками розгортання війни. Є у виставі сцена, яку нині сприймаємо особливо близько до серця: коли чоловіків забирають на війну, а їхні жінки танцюють із фігурами коханих, наче матеріалізують згадки про минуле щастя.

У цій пост модерновій постановці вповні відчуваємо смак іронії, палітру емоції – від легковажного сміху до глибоких роздумів про складність життя. «Кароліну Нойбер» написано на основі реальних подій, і реальних героїв. Фрідеріка Кароліна Нойбер – німецька режисерка та актриса, яку вважають однією з найвідоміших та впливових особистостей в історії німецького театру. Вона дбала про підвищення соціального та професійного статусу акторів та актрис Німеччини, залучала натуралістичну техніку та за 25 років театральної кар’єри змінила хід історії театру. Окрім Кароліни, реальними персонажами у п’єсі є її чоловік Йоганн Нойбер, Йоганн Готшед, критик і драматург, та його дружина, а також персонаж Гансвурста (героя примітивного, грубого і трохи комічного), якого батько Кароліни грає на ярмаркових сценах.

У п’єсі є епізод, коли Кароліна переповідає свої сновидіння Йоганну: «Мені снилося, що мене виштовхнули на сцену, а я не знаю, ані про яку п’єсу йдеться, ні кого я граю, ні що маю говорити». У відповідь чує від чоловіка: «Кароліно… Це сталося вчора ввечері. Це був не сон». Така картина ускладнює та розшаровує сценічний простір, заплутує глядача у сприйнятті та подвоює умовність театральної істинності. Художній прийом допомагає простежити за емоційним і психологічним станом героїні, демонструючи її страхи та побоювання.

Вистава завершується монологом Кароліни у ролі Гансвурста, що символізує крах її мрій та сподівань. Фінал драми натякає глядачу, що істинні проблеми людського життя можуть проявитися у «низькому» жанрі – комедії. Постанова звертається до вічних, загальнолюдських проблем буття, носіями яких виступили актори. У творі автор зобразив власну версію історії драматичного життя великої актриси Кароліни Нойбер, а талановиті студенти вправно зіграли театр у театрі, відтворивши на сцені Німеччину ХVІІІ сторіччя, проблеми самоідентифікації акторів та складність акторської професії.

Кожна з постановок університетського театру варта перегляду. Знаю людей, котрі по декілька разів приходили на одну й ту саму виставу й щоразу щиро захоплювалися. Бо з кожним виходом на сцену молоді актори все краще вживаються в образи своїх героїв, а отже проживають їхнє життя щоразу по-новому.