Одвічне питання існування українства сьогодні вирішується не лишень на полі бою. Певний символізм є в тому, що саме у День Соборності України оприлюднено президентський Указ «Про історично населені українцями території Російської Федерації».

Як наголошується в документі, росія впродовж століть систематично вчиняла і нині вчиняє «дії, спрямовані на знищення національної ідентичності, пригноблення українців, порушення їхніх прав і свобод, у тому числі на історично населених ними землях» Кубані, Стародубщини, Північної та Східної Слобожанщини в межах сучасних Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей рф.

Перед урядом указ ставить завдання, залучивши міжнародних експертів, вчених, світову українську громадськість, розробити та внести на розгляд РНБО план дій щодо збереження національної ідентичності українців в Російській Федерації, у тому числі на історично населених нашими краянами землях РФ. Передбачивши створення дослідницької структури, яка збиратиме та вивчатиме факти і свідчення про злочини, вчинені проти українців, що проживають (проживали) на територіях Росії, історично населених етнічними українцями, про політику примусової русифікації, політичні репресії та депортації щодо українців.

Чому такий життєвої ваги програмний документ державотворення приймається під завершення десятиліття екзистенційної кривавої війни – питання риторичне. Він був на часі ще на зорі Незалежності, коли творча група українських кінематографістів на чолі з режисером Валентином Сперкачем створила незабутній кінодокумент «Кубанські козаки. А вже літ двісті…».

– Понад тридцять років минуло відтоді, як ми із сценаристом Богданом Дяценком та кінооператором Сергієм Лисецьким знімали нищення українства на Кубані, – схвильовано зазначає Валентин Сперкач. – А й сьогодні майже щодня отримую глядацькі відгуки на фільм. Як ворожі, так і зворушливо щирі. Хтось скаже, що вже пізно боротися на історичних українських землях за нашу ідентичність – то почитайте, наприклад, ось цей відгук, який я отримав вчора:

«С начальной школы не понимала, почему не чувствую себя «русской». Знала, что у меня множество народов примешалось к крови, но ни один из них не ощущала как часть себя, писала, что я по национальности «казачка», потому что память об этом наследии берегли, как зеницу ока. Но не догадывалась, почему в раннем детстве сложно было разобрать речь прабабушки, только общий смысл, и почему русский стандартизированный язык кажется мне странным, будто стерильным. В двенадцать лет услышала песню на украинском и прибежала к маме, стала спрашивать, что за язык такой чудесный. Попыталась его учить сразу же, но не было ни учебников в свободном доступе, ни поддержки от родичей. Хотя некоторые из них, как я сейчас догадываюсь, говорили на языке. После 22-го года, наткнулась на курсы и сразу записалась. Обнаружила, что много слов уже знаю, хотя их нет в русском. Но не смогла выдержать даже месяц, потому что просто больше не получалось абстрагироваться ни на минуту, рыдала постоянно, видя в учебниках те же картинки, что были в кубановедении, произнося ласковые, благозвучные слова, которые мне казались такими родными, хотя я никогда не слышала именно этих фраз. И вот недавно мне «телега» выкинула рекламу канала на украинском. И я вдруг поняла какие-то обрывки. Пошла искать литературу на языке. Лесю Украинку, сказки для детей. И мне все так неловко было, будто я чужое богатство пытаюсь украсть. Почему, думала, вечно хочу примазаться к этому народу, знать его язык, культуру? И как мои соотечественники не понимают, какой украинский красивый, живой, меткий, милозвучный? Я знала, что в роду у меня была одна украинка, но из дальневосточной диаспоры, прапрабабка аж, это же не в счет.

А тут и на курсы снова пригласили. Я так обрадовалась. Решила, что на сей раз не отступлюсь. Пусть будет невыносимо больно каждую секунду, не отступлюсь. Но не могла дождаться, пока они начнутся, и всю неделю искала видео, книги. И на этот раз почему-то именно про историю. Хотела знать, как все выглядит с этой стороны, ибо цельной картины не было. Не могла остановиться. Каждую минуту рука тянулась к строке поиска.

У меня появились смутные догадки. И с каждым новым кусочком информации они становились все тверже. У меня в роду и «донские казаки», и «кубанские казаки». Но нет, я не казачка. Я – козачка.

Я знаю тепер, хто я і котра мова моя. Дякую. І плачу навзрид. У мене вкрали рідну мову, рідну країну, мій народ. Якщо ви приймете, любі друзі, я ваша. Звiсно, не все говорю тут. Це було б небезпечно для здоров’я».