Привіт, Тат!..
Я змінилася, хоча, думаю, Ти це відразу завважив. У мені Ти завжди зауважував всі деталі: тінь посмішки у кутиках губ, крихітну невпевненість ока, енергію в помахові руки… Бачив усе найдрібніше, перебіжне і, здавалося б незначуще.

Вже щостий рік , як Тебе немає, але я відчуваю Тебе поруч. Знаю, що десь там ізгори Ти дивишся за мною. Упевнена: Ти мій ангел-охоронець, який частенько витягував мене з халеп.

Так, шість років багато всього змінили.  Я вже не та маленька дівчинка, яка із захопленням та блиском в очах співала на свій лад вірші, танцюючи у нашій сонячній вітальні. Не заплітаю коси, трохи комплексую, постійно прагну більшого. І не мовчу, коли щось не подобається чи хтось ображає. Твоя наївна малеча лишилась у минулому. Хоча як сказати… Іноді, як і колись, не стримуюсь, даю волю запалу. Ще не позбулася цієї звички.

Але я сильна, Тат. Мені є заради кого бути такою.

Люблю світ і життя, люблю природу, люблю те, що Ти навчив мене робити. Люблю все, що нагадує про Тебе.

Хоча ви у мене з Мамою обоє медики і мій вибір професії де-факто вже мав би бути вирішений, усе відбулося не так. Коли я визначалася зі спеціалізацією, єдине, що знала точно: Мама підтримає будь-яке моє рішення. Вона дала мені волю і натхнення, але саме Твої вірші про кохання до неї, Твої дитячі загадки для нас із сестрою дали мені чітко зрозуміти: я хочу і буду писати.

За ці шість років я закінчила школу із золотою медаллю, вступила на бюджет і вже на фінішній прямій до університетського диплома. Встигла попрацювати і за спеціальністю, і поза нею. Вже побула журналістом, фотографом, менеджером. Тат, уявляєш, я була керівником соціального проекту! Чую, Ти кажеш, що я цього заслуговую… Бачу, як радієш: для Тебе це важливо.

Я не кохала, Тат. Але вірю, що одного щасливого дня все зміниться… Ти притулив би мене до себе, такого м’якенького і рідного… І сказав би, що це не біда, що все ще попереду.

Ти був великим трудівником і працелюбом. Пам’ятаєш, у дитинстві завжди дивувалась, чому Ти на роботі частіше, ніж вдома? Але навіть тоді я точно знала: одного літнього місяця мій тато буде вільний для своєї родини кожну хвилинку та секунду – на цілих  30 днів!

Твої відпустки були для мене жаданнішими, ніж усі свята й канікули, подарунки і навіть солодке, що його й досі люблю так сильно, як у дитинстві. Тоді ми ставали нерозлучними. На морі чи в горах. Ми вчилися плавати, купували магнітики на холодильник (і зараз на ньому немає порожнього місця), насолоджувались пейзажами. Ми жили і не поспішати: відвідували нові міста, насолоджувалися  екскурсіями, сміялися, тримались за руки, обіймались і просто були разом.

Ти завше був нашою опорою, міцною, надійною. Сподіваюсь, і від нас Ти відчував таку ж підтримку.

Сумую за нашими зимами. За нашою грою в сніжки, за тим, як ми ліпили сніговиків, за катанням на наших санчатах, навіть тоді, коли ми з сестрою вже стали для них завеликі. Стужилася за Твоєю посмішкою, за Твоїми міцними руками і теплим заспокійливим поглядом, який  умів переконати, що все буде добре.

Дуже й дуже сподіваюся, що Тобі там спокійно.

Люблю.