Алла Горська в Українському домі

У цій виставці вражає все, починаючи від черги до каси. Знаменита, скажу вам, черга! Стоять у ній переважно на вид студентська юнь, молоді татусі-матусі зі щебетливими дітками і люди середнього віку. Для нашого пенсіонерського брата експозиція безкоштовна. Як, до слова, і для тимчасово переміщених осіб. Так от, оті добрі люди терпляче вистоюють у довгенькій вервиці по квитки, хоча доступ у фоє, звідки починається виставка, не заступають ані плечисті секюріті, ні звичні в таких місцях всевидющі контролерки. Здавалося б, іди собі з Богом, очей у Сірка позичивши, а ніт, нікому з тої черги й на думку таке не спадає.

А чого? Бо не той контингент. Не хитро зроблений совок, який звик через паркан та між крапельками. Це вже, скажу вам, те модерне і самодостатнє українство, що йому і меломанська Європа з усіма її традиційними і нетрадиційними цінностями поштиво обійми розкриє. Вони заповнюють виставковий простір, але – диво-дивне! – у цьому велелюдді жоден експонат ані губиться, ні ховається від твоїх очей. Немає тисняви – є відчуття родинного перегляду. І душевного доторку до оголеного нерва Мистецтва.

Життєвою жертовністю, мистецьким подвигом Алла Горська – «душа шістдесятництва», як назвав її мудрий чоловік – заслужила саме такої виставки. І таких шанувальників. Саме тепер.

«Була гайдамацької вдачі», – писав про неї Лесь Танюк. Так, вона – «незалежна і нестримна», «весела й журливо-усміхнена», дівчиськувата і премудра – не була народжена для ярма. Обравши той мистецький світ, в якому, за її ж таки визначенням, «залишається Земля, людська гідність, людський Дух, втілений у ту Землю», свідомо кинула виклик здавалося б усеможній і вічній системі. Тоталітарному дракону з дихом смерті, що заражав тліном навіть патентовані уми. І тоді на них нападав рабський сказ, і притомна, не позбавлена інтелекту людина раптом несамовито строчила «куди слід» брехливий донос. Чи хапала молоток і нестямно, мов печерний варвар, трощила університетський вітраж, який за мистецьким рівнем міг би зробити честь славетним музейним перлинам. Варвар з молотком – ректор КДУ академік Іван Швець. ШВЕЦ – саме так він писав своє прізвище. Це на нього любомудрий Максим Рильський залишив історії вбивчу характеристику: «В нашій мові є троє слів з твердим Ц у закінченні: БАЦ, ПОЦ і ШВЕЦ».

Десь на престижному Байковому цвинтарі заховано його тлінь. Не відаю, у яких темнотах никає його душа, але скалки розбитого вітража мали б невмолимо тяти її повсякчас, до Страшного суду.

…Пекельний дих системи Алла Горська відчувала тілесно: карма істинної Художниці.

«Краще бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником», – написала побратимові по мистецькій Голгофі Панасові Заливасі. І за кілька місяців до фатальної поїздки у Васильків – тому ж таки другові-соратнику, з гіркою іронією: «Я тільки матерщинниця, яка не знає, що робити зі смертю».

… Неподалік чоловік років сорока українською, але з явним акцентом англомовного захопливо розповідав комусь телефоном: «А знаєш, у Києві є живим одне її панно! Так! В ресторані «Вітряк»! Так, неодмінно туди поїду!»

Я вдивлявся у жахну світлину понівеченої рашистськими нелюдами маріупольської будівлі. Вирва у стіні, у тілі панно, яке творила й Алла Горська. Той-таки дракон, вбивши її, тепер намагається стерти з лиця землі і її твори, які дихають потужним дихом України.

Але в цій розстріляній стіні вцілів фрагмент: з пробоїни, з чорної неситої пащеки смерті рветься у небо Боривітер.

Співає кольором. Тим, що «не існує поза нацією». Неубієнний птах її без’яремної Батьківщини.