Війна зруйнувала не лише інфраструктуру багатьох українських міст і сіл – передовсім тих, що поблизу кордону з агресором. Рашистські окупанти вдерлися й у життя багатьох наших родин. Найперше – змішаних українсько-російських чи тих, де хтось із сім’ї, переїхавши до сусідньої країни, залишився там, отримав громадянство, створив свою родину… Показовий приклад – Сумщина: віддавна мешканці цієї області мають близьких родичів у Курській, Брянській областях рф.

Звісно, до початку російського вторгнення українці зналися і спілкувалися з тамтешніми родичами. Ми звернулися до мешканців міста Глухова із запитаннями: «Чи маєте в росії родичів, друзів, близьких людей і чи змінилися ваші стосунки, спілкування з ними після початку повномасштабної війни?», «Хто є ініціатором спілкування, якщо воно надалі триває?», «Чи обговорюєте, спілкуючись, політичні теми?».

«Я народилася і все життя провела тут, у Глухові,– розповідає 57-річна Надія В.– А моя рідна сестра Олена мешкає на Кубані. Як поїхала туди за розподілом після навчання в інституті, так і залишилася там. Вийшла заміж за місцевого чоловіка, народила двох дітей.

Не скажу, щоб наше спілкування було безхмарним і до початку війни. Останні десять років у мові Оленки відчувалася пиха, до рідного міста вона востаннє приїжджала 2013 року. Не з’явилась навіть на похорон матері: мовляв, грошей бракує, пенсія невелика. Матір доглянула я сама, сестра нічим мені не допомагала. Тільки по телефону наставляла: «Надя, берегі маму!».

Подзвонила вона мені вже 27 лютого. Я дуже добре запам’ятала цю дату, бо з тих пір ми з нею не спілкуємося. Каже мені: «Ну почекайте ще пару днів, вас врятують». Я їй: «Олено, ти що, здуріла? Від чого врятують? Від життя? Ти ж сама останній раз, коли була вдома, казала, як у нас тут гарно, продукти дешевші, сала з м’ясом десять кілограмів до себе повезла!» І слухати не хоче, все розповідає про засилля у нас «бандерівців». Я їй сказала не телефонувати мені більше. Вона й не телефонує. Донька моя посилала їй на вайбер фото руйнувань наших міст та сіл, так вона у відповідь написала, що це фотомонтаж. Не спілкуюся і не маю бажання».

«Мій рідний брат у 2010 році переїхав жити до Криму,– пригадує 36-річний Ігор К. – В нього там мешкала кохана дівчина, то він залишив тут колишню дружину із сином, поїхав шукати кращої долі. Після анексії півострова так швидко став «корінним росіянином», що в мене й дух перехопило. Настирливо телефонував мені починаючи з першого дня війни на Донбасі, вмовляв переїжджати до Росії. А як вже почалося вторгнення, то по декілька разів на день дзвонив: і мені, і матері… Їй казав: «Мамо, не дивись телевізор. Це все брехня. Ніколи російські солдати не вбиватимуть мирних мешканців, цивільних». Відповідаю йому: «Хлопче, я в теробороні. Я і без телевізора багато чого знаю. А ще у нас є інтернет, друзі у різних куточках України».

Коли я підписав контракт із ЗСУ, перестав з ним спілкуватись взагалі. А восени минулого року з ним перестала розмовляти і мама. Він поводить себе так, наче не прожив тридцять років на Сумщині. Мати каже йому: «Тут же росте твій син, мій онук. Як ти не хвилюєшся за нього?». На це брат відповів, що із задоволенням забере дитину до себе, якщо перша дружина погодиться. Звісно, Аня (колишня невістка) обурилась від таких слів. У них і так стосунків не було, бо він її зрадив. А при думці, що може втратити дитину, вона заборонила Сергійку балакати з батьком. Та він вже дорослий і сам не хоче й чути про батька, вважає його зрадником та ворогом».

«Народилася я в Курській області, а в Україні живу вже сорок три роки, хоча всі родичі з мого боку мешкають в Росії, – розповідає 62-річна Тетяна Н. – Початок війни мені важко було прийняти, я не розуміла, як таке могло статися. Все життя підтримувала з сестрою тісні стосунки, вона мешкає неподалік від кордону. Часто їздили одна до одної в гості, відвідували матір, поки та була жива. Діти наші в дитинстві дружили. Я не вірила спочатку, думала, що це дурний сон якийсь.

Але дякую своїм синові та донці, які відкрили мені очі на все, що відбувається. В мене нема інтернету, тож перший місяць вони мені багато чого пояснювали. Донька мешкає поряд, а син – у передмісті Києва, у напрямку Бучі. Виїхати він з родиною нікуди не встиг, тому я до квітня ледь розуму не втратила від хвилювань за них. Донька одразу ж зателефонувала двоюрідному брату: «Сашко, що у вас там відбувається?». А він у відповідь: «А що відбувається?». Донька каже: «З вашої території на наше місто вже зранку танки їдуть!» А він: «Не знаю, десь бахнуло один раз. Думаю, у когось газ у балоні вибухнув».

Зараз спілкування майже зійшло нанівець. Діти мені у категоричній формі ще на початку березня сказали, що родичів в Росії у них більше нема. Інколи телефонує сестра чи я до неї. Але я бачу, що спілкуватись нам нема про що. Її проблеми видаються мені такими дрібними! Про війну вона взагалі не бажає говорити, відразу міняє тему».

«Ми спілкувалися сім’ями з родиною двоюрідної сестри моєї дружини, – оповідає свою історію 41-річний В’ячеслав з Шостки. – Були у неї на весіллі багато років тому. Ще тоді мешканці Курської області здавалися мені недолугими, ‒ і додав сміючись: – Але ж я знатний «бандерівець»! Ледве бійку там не влаштував!

Що мене здивувало, то це те, що ніхто з них не зателефонував ані першого дня, ані після. Лише в серпні отримав повідомлення на свій телеграм від Людмили. Виявилося, що моя дружина їх усіх заблокувала, тому вони написали мені. Мовляв, братів зіткнули лобами підлі американці. А ми ж, мовляв, тут у храмах з колін не встаємо, щоб найскоріше підписали мирову угоду. Я з нею переписувався майже дві години, намагався щось вкласти в оту дурну голову православної «сестри». Дружина відразу сказала: «Згаєш час, вони непробивні». Вона виявилася права. Ну то я її сестру також відразу після розмови заблокував».

Значна частина мешканців Сумщини нині ставиться до росіян категорично негативно. Як сказала одна з опитуваних, 42-річна мешканка Глухова Наталя М.: «Вони їздили до нас у гості, на всі свята. Не особисто до мене, я там нікого не маю, слава Богу! Відвідували наше місто, возили до себе наші продукти, користувалися нашою гостинністю. Заїдали нашу горілку нашим салом, забуваючи про так звану російську велич! Я їх усіх ненавиджу! І все зроблю для того, щоб передати це почуття моїм дітям!