Володимир Губа – армійський офіцер у відставці. Побував у багатьох країнах, має багато друзів закордоном. Але навіть це не спонукало його виїхати з рідної країни, коли сюди нагло ввірвався озброєний до зубів окупант.

Наприкінці 90-х удвох із дружиною вони поїхали в чергове закордонне відрядження – до Англії, на працю у посольство: він – служив, вона – викладала російську мову.

«Затрималися на довгих 20 років, – розповідає Володимир Григорович. – Здебільшого через викладацький талант дружини. Він справжній, тому її дуже шанували місцеві учні. Як правило, це були змішані сім’ї, прибалти, росіяни само собою. Ця школа працювала від «Россотруднічєства», тобто росія вкладала дуже великі гроші в поширення своєї мови».

Справи, зізнається Губа, йшли непогано. Аж до початку російського вторгнення на Донбас. З кожною новою звісткою звідти чоловік відчував усе пекучіші докори сумління. Почувався зрадником Батьківщини.

«У 2016 році приїхав до нас губернатор Волгоградської області й починає словами: «Ну, вы же все знаете, что Россия – это оплот мира во всем мире». Я мовчки вийшов. Ми з дружиною добре жили, але ми це благополуччя свідомо зруйнували. Чого? Бо якби продовжили так жити, то це був би «холізм», а я ж не хохол якийсь, я українець».

…Повномасштабне російське вторгнення в Україну Володимир Губа стрів уже вдома. Найперше вивіз родину на Хмельниччину, а сам повернувся у рідне ірпінське мешкання.

«Нас кликали закордон друзі, обіцяли організувати допомогу, але коли я побачив кадри, як деякі хлопці пруть із країни, подумав: «Стоп. А як це так? А хто ж тоді має лишатися тут?»

Записався у місцеву тероборону. Йому запропонували патрулювати вулиці, проте Губа наполягав уключити його до підрозділу, який виконуватиме суто бойові завдання.

«Я був готовий їхати водієм чи рядовим просто, щоб життя молодого пацана якогось зберегти і неважливо де».

Володимир поривався у рідне місто, але там ішли запеклі бої. Його не пустили, саме тоді дві доби діяла комендантська година.

«Діло йшло до вечора. Додому повернутись я не міг. На блокпосту хлопці спитали мене, куди їду. А я й не знав, куди. Запропонували переночувати неподалік, на автомийці».

На тому ж таки блокпосту Губі порадили назавтра перебратися до сусіднього села, мовляв, там можете знадобитися. Так і зробив: наступного ранку приїхав у сільраду, розповів свою історію. Його поселили в школу, годували в дитсадочку. Вдень чоловік робив бліндажі, облаштовував блокпости, намагався вступити у територіальну оборону. Так минув місяць.

Тільки-но Ірпінь звільнили, Володимир Григорович подався додому. На щастя, оселя вціліла. Лише вікна вибило, але, за словами господаря, це сущі дрібниці порівняно з тим, що варвар накоїв з цілими кварталами його міста і з сусідньою Бучею. Володимирові це болить непомірно, але він знаходить сили не впадати у погибельний відчай. Захоплений земляками, українцями: «Люди наші зі шкіри пнуться, щоб допомогти одне одному. Я це побачив – це вражає».

Його історія – знак нашої незламності, сили і щирої любові до рідного. Знак Українця. Такі люди творять українську націю і впевнено торують шлях до нашої перемоги.

На фото – Володимир із дружиною Раїсою.