Зустріч, яка змінила усе життя, – так згадує Марко Черемшина про своє особисте знайомство з Іваном Франком. І це легко зрозуміти: для Івана Семанюка, тобто Марка Черемшини, як і для багатьох інших молодих інтелігентів того часу, Іван Франко був справжнім кумиром. Марко Черемшина написав «Фрагменти моїх споминів про Івана Франка», де детально описав враження від глибокої розмови при знайомстві, а його дружина Наталія Семанюк згодом до 100-річчя від дня народження Каменяра публікує цікаву спогадову реконструкцію «В дорозі»: детально розповідає про знайомство її чоловіка та родини з Франком і про те, що вперше в житті Іван Франко храмував у гуцульському Косові.

Познайомилися обидва письменники 6 липня 1897 року у Відні на станції Нордбенгоф. Саме з цієї станції вони та ще двоє молодих студентів – Іван Будз та Микола Кошак – поверталися потягом у Галичину. Івана Франка приємно здивувало, що хлопці – у вишитих сорочках. Аби розпочати розмову, він питає молодого горянина Семанюка, куди той їде. А коли почув «Кобаки», продовжив: «О, тепер поїду в гори – люблю сміливий гуцульський народ».

Всі четверо їдуть у одному купе. Перше, про що Франко цікавиться у студентів, – чи ті вміють співати. Як зʼясувалося, вміють, ще й як (!), тому дорога минала в коломийках, романсах, а згодом і в диспутах на літературні й суспільні теми.

«Гуцуле, не забувай ніколи свого краю!», – звернувся зворушений Іван Франко до Марка Черемшини. Потяг, яким вони прямували, дістався кінцевої зупинки у Заболотові.

«Літній ранок заглянув у вагон і зближався Заболотів, кінець подорожі поїздом. Містечко мале, але рухливе, бо в центрі залізничної сітки. Там чекала підвода батька Черемшини. Як він втішився, коли син представив Франка і сказав, що треба відвезти до Косова. Вони знали Франка, бо були письменні, і в їх бібліотеці були твори Франка», – пише Наталія Семанюк.

Семанюк-старший розповідав Іванові Франкові про все: як у них гостював у Кобаках Юрій Федькович і для цього перепливав Черемош на човні, як його, тата Марка Черемшини, Федькович шпетив за те, що той «ласий на чілідину» (любить залицятися), і що колись Семанюк-старший пробував вірші писати, але закинув.

«А це даремно», – задумано озвався Іван Якович. Далі Юрій Семанюк привіз Івана Франка і Марка Черемшину до Косова (там 7 липня якраз було храмове свято і повернувся в Кобаки за дружиною Анною, щоб і її познайомити з найвидатнішим письменником.

За храмовим столом були і ґазди з сусідніх сіл. Один господар з Гриняви щиросердно розповідав, що йому син привіз Франкову книжку, читав їм по святах. «Лис Микита» найбільше сподобався. «Гей, як ви там файно написали – гейби не звірі, а люди були. А малпа Фрузя – це так, як моя жінка. Я кажу: «Насте, про тебе книжку написали».

Іван Франко на тому застіллі зачудовано слухав перлини фольклору (приповідки, жарти, навіть спостерігав обряд згашування вуглю дитині). Але не лише про фольклор вели мову. Між селянами, які потерпають від податків чи від безземелля, неможливо говорити лише про красиве. Тому Іван Франко сказав приблизно так (цитата за Наталією Семанюк): «Люди йдуть до Канади та Бразилії, але там долі не знаходять. Доля тут, але її треба вибороти. Само не прийде».

Коли зі жвавим інтересом перепитував у Юрія Семанюка про одягові традиції сіл Косівщини (бо кожне село в цьому регіоні таки дуже різниться орнаментами), то йому пояснювали: «Найкращі, сонячні, веселі – це вишивки з Космача. Це тому, що в тому селі панщини не було».

Познайомився Франко на храмовому ярмарку і з ремеслами Гуцульщини. Наталія Семанюк пише: «Микола Кошак звернув увагу Франка на вироби молодого Шкрібляка – якого дідо славився як найталановитіший майстер-різьбар золоторукий» (очевидно, ідеться про Юрія Шкрібляка та його внука Федора, сина Миколи).

Косівське храмування вразило Франка, особливо стихією народного танцю і поліфонією характерів. Зворушений, він зізнається: «Я бував у горах, але на храму я вперше і хочу налюбуватись цим людським потоком». Гостювали згодом і в Яворові, і ці липневі дні, проведені в такому цікавому товаристві, закарбуються в памʼяті присутніх на все їхнє життя.

На світлині – картина Петра Сахра «В дорозі», 1955 рік