На світлині – звичайна суботня ідилія, зазнімкована мною тиждень тому у провінційному за тутешніми мірками містечку Пфорцхайм, що розташоване на заході німецької землі Баден-Вюртемберг, поруч із величнішими та знаменитішими містами Карсруе і Штутгарт. У суботу і неділю в незчисленних кав’ярнях та дуже популярних тут турецьких закусочних і дрібних ресторанчиках в’єтнамської кухні чоловіки й жінки поєднують каву, а то й легкий сніданок з читанням щоденної (!) місцевої паперової газети.

Мені, людині, що знає запах друкарської фарби та смак газетного чтива, було заздрісно і млосно дивитися на ту ідилію, в якій важко дійти певності чим більше смакують – гастрономією чи харчем духовним? На жаль, те, чого майже не лишилося в Україні.

В Україні паперові газети по суті вимерли. А тут кожне забічне містечко має свою, здебільшого щоденну, паперову газету. Та що там містечко! Пішли ми якось у Пфорцхаймі на базар. Поки мій товариш, давно онімечений українець, десь відволікся, до мене підійшов незнайомець, доволі пристойно зодягнений, але втомлений, виснажений на вигляд, і почав щось жваво балакати. Я напружувався, намагався упіймати кожне слово, прохав повторити, говорити повільніше, але хоч убий нічого не міг уторопати. Нарешті нагодився товариш.
– Що він хоче?
– Пропонує, щоб ти газету купив.
– Купив? – дивуюся. – А я думав, то він нею в експресії розмахує… А що за газета?

Виявилося, чоловік – безхатько. Продає їхнє «цехове» видання. Власне, гурт пфорцхаймівського бездомного люду об’єднався у товариство, щоб жити-поживати-виживати, а між тим ще й газетку «клепають», де пишуть про свій окремішній світ, нагальні потреби, мрії, емоції… Газета називається «Strasenlicht», з підзаголовком «Obdachlosenzeitung» – тобто «Вуличний ліхтар. Газета людей, позбавлених даху над головою». Газету ми купили. Коштує 1.50 євро.

У Пфорцхаймі, бачимо, газет усіляких та різних багато, але є одна, найсолідніша в регіоні, що має вагу, реноме, впливовість і тираж. Називається: «Pforzheimer Zeitung». Щоденна газета зі щоденним девізом, винесений на першу шпальту: «Der Tag wird gut», «День буде добрим».

Якогось дня і я наважився написати на електронну адресу шеф-редакторові, яких там аж троє: мовляв, я ваш колега з України, чи міг би завітати, познайомитися, подивитися на організацію праці вільної німецької преси?..

Відповідь надійшла одразу. Але. Пропонували спершу, аби їхній кореспондент навідався до мене, і я розповів про себе, про війну, про Україну… За кілька днів приїхав молодий приємний репортер із жінкою-фотографом… Ще за тиждень у «Pforzheimer Zeitung» з’явилось інтерв’ю, де вперше у житті не я писав, а написали про мене… Аж потім офіційно призначили термін десятьма днями наперед, аби я, напевно, встиг зібратися з власними думками та гардеробом… Поки тривали ті десять днів, прийшло поштою ще двоє повідомлень: мене прийме не заступник редактора, фрау така-то, як спершу планували, а шеф-редактор. Ще перегодом – остаточна звістка: виявив бажання стрітися сам (!) власник видання.

Уже після нашої зустрічі люди тутешні і посвячені розповіли мені: герр Альберт Есслінгер-Кіфер – чоловік відомий, шанований, впливовий, заможний. Знаний не тільки у Пфорцхаймі – у всій Баварії. Мешкає то трохи тут, то у мальовничій місцині гірської Швейцарії, яка звідси неподалік. Його газета в землі Баден-Вюртемберг – одна із найавторитетніших. Це їхній сімейний бізнес. Видання заснували ще його тітка й дядько Єва і Якоб Есслінгер у далекому 1949 році…

Герр Кіфер, як його кличуть у редакції, справляє приємне враження. Поважний у літах, але жвавий у рухах, з доскіпливим, захопливим поглядом світлих очей. Приміщення його приватного пресового комплексу розташоване у середмісті, поруч із центральною Leopoldstrasse і нагадує зовні київське видавництво «Преса України» за часу розвинутого соціалізму, з тим своєрідним і незабутнім запахом творчого процесу, якого вже, напевно, не буде ніколи – неймовірно продуктивного поєднання чорнила й вина (хто пам’ятає!..). Єдине, що наша «Преса України», аж до дерибану того давнього, як наша молодість, величного приміщення, мала глухі дерев’яні двері сотень репортерських кабінетів, де хтозна-що творилось, а тут якщо двері – то неодмінно скляні й прозорі, за якими все наяву, і нема жодного глухого закутка, де можна було б сховатись, розлити горілку, нарихтувати сало і часник…

Не знаю, що і як писав герр Кіфер у свій репортерський зоряний час, а, може, й тепер пише, але побалакати – ну дуже великий любитель. За годину, яку було зафрахтовано для мене (і ні жодною секундою більше, бо він уже мав іншу зустріч), я встиг задати йому зі шпаргалки з 15-ти пунктів хіба троє-четверо питань. Здалося, цей цікавий чоловік довший час не мав з ким слово мовити, чекав на мене з України, аби згадати і розповісти про повоєнний Пфорцхайм, спустошений, розбомблений, коли в один зимовий день 1945 року після нальоту англійської авіації тут загинуло 17 тисяч мешканців, про становлення вільної преси, нарешті без геббельсівських директив, загалом про газетний бізнес, що має «стрімкі підводні течії», але який, «якщо затягує, то вже не відпускає»…

Втім усе це – припорошена історія та ліричні відступи. Мені ж хотілося почути про сьогодення пересічного німецького видання: про що пишуть, як пишуть, у який спосіб виживає газета, яка вартість паперу, друкарських та поштових послуг? Які тенденції?

Якраз з тенденціями, виявилося, ситуація тривожна. Моя ідилія про ранкові газети в тутешніх кав’ярнях викликала у герра Кіфера іронічну посмішку. Оті читачі на свіжому повітрі – то, каже, залишки «динозаврів». Ще в 70-80-ті газета для тутешніх людей була поживою, «святою справою», а зараз усе схоже на стару друкарську машинку, яка помалу стає музейним експонатом.

За тиждень до нашої розмови у Штуттгарті зібралися найвпливовіші власники та редактори видань землі Баден-Вюртемберг. З’їхалось усе поважне регіональне пресове товариство. Наперед оплативши недешеві послуги, запросили маститого аналітика, визнаного в царині сучасних комунікацій. І той, після довгих і вітіюватих аргументацій, авторитетно застеріг: паперовим газетам до остаточного краху лишилося 6-7 років…

Двоє власників великих, економічно потужних і впливових баварських газет, давніх конкурентів пана Кіфера, вже продали свій десятиліттями утримуваний і прибутковий, бізнес… Вони не уявляють себе завтрашніми власниками інтернет-видань, того, що не є матеріальним, що, на їхню думку, ілюзорне і геть непевне, бо його не візьмеш до рук, як газетну шпальту, не виріжеш з неї статтю і не збережеш для нащадків… Паперові газети, переконані перелякані німецькі газетні власники, пожирає страшний віртуальний дракон… І це проблема не лише Німеччини, а й сусідніх Швейцарії, Франції, Бельгії…

Але герр Кіфер, зокрема, не панікує і зовсім не виглядає розгубленим. «Світ змінюється і все у ньому трансформується, – розмірковує. – Те саме з газетами. Ну не буде мільйонних тиражів, не буде масових накладів. Залишаться паперові газети для обраних. Але газети паперові, запевняю вас, залишаться! Як не може світ обійтися без театру, паперових книжок, так і без газет не обійдеться. Але то буде для тих небагатьох, хто розуміє і зможе собі те дозволити. А решта пересічного люду послуговуватиметься ерзац-чтивом, встромивши носа в монітор, від чого очі їм лізтимуть на лоба… Але газетна справа і газетний бізнес не вмруть. Вони просто видозмінюватимуться, як видозмінюється все у цьому світі…»

Газету «Pforzheimer Zeitung» читають сьогодні через інтернет від 100 до 150 тисяч людей – переважно у Пфорцхаймі, Карлсруе, Штутгарті та їхніх околицях. Але найріднішими і найдорожчими читачами є 32 тисячі тих, хто досі передплачує паперову версію. Це щоденна газета формату А2 на 28-32, а в суботу – на 60-ти сторінках, де перші три шпальти – федеральні новини і політична аналітика, а все решта – регіональне життя у всіх його проявах і, звісно ж, реклама. Штат редакції – 180 душ, з-поміж яких 35 репортерів і редакторів, котрі працюють у ритмі 24/7.

На запитання про вартість паперу, друку й розповсюдження пан Кіфер скрушно похитує головою. Друкарню він має приватну, однак поза тим вартість друку щороку зростає. Папір дуже дорогий, і ціни скачуть мало не щомісяця. В Німеччині є лише два паперові заводи. Тому вже багато років поспіль купує його у Скандинавії. Поштові послуги в Німеччині – абсолютно інша історія, ніж в Україні. Ніхто тут не прив’язує доставку газети до когось чи до чогось потужного і централізованого, а тим більше, не дай Боже, до монопольного. Навпаки, укладають угоди з приватними дрібними перевізниками, для яких це є «попутною справою в нічний час». Скажімо, розвозить людина до містечок і сіл молочну продукцію, а з нею бере й стоси газет тамтешнім передплатникам…

Але не це – не папір, друк і доставка, навіть не переорієнтація видання на онлайн-павутину – пече нині найбільше панові Кіферу. Найбільше, що його непокоїть, – рекламодавці. Довший час його найвідданішими і найтіснішими клієнтами були люди середнього, приватного, сімейного бізнесу – ресторатори, фермери, пекарі, перукарі, дизайнери… Це величезна армія активних людей, що рекламувала себе через газету, а заодно значною мірою офірувала в розвиток газетної справи. Лише за останні п’ять років від газети «відкололись» і віддали перевагу новим інтернетним майданчикам до 70 відсотків клієнтури.

– Знаєте, яка найстабільніша наша рекламна сторінка у цей сутужний нині час? – питає герр Кіфер і раптом життєрадісно, по-змовницьки посміхається.
– Сторінка некрологів, – припустив я.
– Точно! – зайшовся щирим сміхом цей приємний старший чоловік, мій колега, якого, якби не війна, я ніколи б не зустрів і не знав. Хоча, про що я, власне, за цю годину довідався? Хіба те, що ми – німці й українці – в усьому різні. А в журналістиці особливо. Тут – це бізнес, а в нас – дармова творчість. Не дивно, що більшість українських письменників «пройшли» через газети. Хоча Йозеф Рот, скажімо, теж заробляв у берлінській газеті на чарку і шмат хліба. Але те було давно…