Спілкувалися телефоном з народним артистом України кобзарем Тарасом Компаніченком про бандуру харківського бандуриста Павла Павловича Компанійця. Її мав намір передати панові Тарасу мій добрий приятель народний артист України Василь Голуб. А я у них був наче за посередника, бо знайомий з обома.

Якось несподівано заговорили про роменські кобзарські традиції. Ясна річ, згадали славетного роменського кобзаря Євгена Адамцевича, творця легендарного «Запорозького маршу».

Виявилося, мій співрозмовник знає Ромни так достеменно, що навіть орієнтується у міських околицях. Тоді й повідав йому історію про кобзаря-аматора Віталія Захаровича Яковенка. Народився 1892 року, мешкав на Працовці – є у Ромнах такий закутень, за річкою Роменкою, дорогою на Конотоп. За любов до України і бандури Віталій Яковенко поплатився життям.

1969 року я вперше відвідав Ромни – майбутня дружина знайомила зі своєю ріднею. Пам’ятаю, з якою прихильністю і довірою до мене поставилася тоді її бабуся, вдова кобзаря Ірина Прохорівна Яковенко. Ця довіра була такою глибокою, що жінка дістала з горища загорнену у мішок старосвітську бандуру і повідала сумну історію цього інструмента.

Чому цей інструмент, пам’ятку про гідну людину і митця, так ретельно переховували на горищі? Бо і старосвітська бандура, і саме кобзарство у чорні роки сталінського терору були оголошені «ворогами народу». Тому й німувала цілих три десятиліття, чекала у своєму сховку реабілітації та нового життя.

Її господар не був професійним бандуристом. Походив з родини священників, до революції здобув освіту, працював бухгалтером матеріального складу на роменській залізничній станції. Але був залюблений у бандуру і гарно співав. Носив вишиванку. Мабуть, належав до «Просвіти»: вона тоді у Ромнах славилася.

Його арештували восени 1937 року. «Особлива трійка» Чернігівського обласного управління НКВС звинуватила його в українському націоналізмі. І засудила до 10 років каторги.

Карався Віталій Яковенко на Далекому Сході, у Совгавані. Його нащадки зберегли чотири дідових листи з таборів.

«…У мене раніше і в думці не було, що я коли-небудь попаду на каторгу, та ще й довговічну, хоч нас і звуть ізольованими, але для мене абсолютно нестерпно бути в ізоляції, розлуці з вами, усвідомлювати, що не тільки я сам, і ви абсолютно незаслужено несете кару, злидні, муки. Це являється для мене більш ніж каторгою…», – писав Яковенко у листі, датованому 30.05.1940 р.

А це з останнього листа, 08.06.1940 року: «….не дивлячись на те, що трійкою НКВС засуджений заочно на 10 років, ні перед батьківщиною, ні перед вами абсолютно ні в чім не винен, і всіх нас спіткала доля відповідати за чужі гріхи, про які ніхто з нас не має ніякого поняття…».

Табірне жахіття підкосило і так не богатирське здоров’я Віталія Захаровича: того ж таки 1940 року він помер.

«Доблесні» чекісти-садисти, крім нищення людей, виконували ще одну диявольську місію – вичавлювали навіть пам’ять про свої жертвї. Тому при арештах вилучали документи, сімейні архіви, світлини. Не оминула ця напасть і родину Яковенків. Енкаведисти забрали навіть свідоцтво про шлюб. Дивом вціліла світлина: мабуть, у юному гімназистові сталінські опричники не впізнали їхнього арештанта.

Віталій Яковенко із сестрою Євгенією.

… Вже з першого погляду на бандуру зрозуміло, що то витвір справжнього мистецтва. Хоча час і неналежне зберігання зробили свою справу. Частина головки, яка вінчала гриф, відкололась і загубилася. Верхня дека покоробилася, перламутрова інкрустація довкола отвору-голосника місцями обсипалася.

Загорівся бажанням рятувати інструмент попрохав у вдови дозволу. Ірина Прохорівна погодилася.

Тоді у Полтаві ще жив рідний брат моєї бабусі, професійний майстер музичних інструментів Микита Андріянович Гонтар. Пригадую, як він, уперше побачивши бандуру, сказав, що тримає у руках музейний експонат, що таких інструментів зараз не роблять, бо це справжня старосвітська бандура.

Реставрацію бандури я зробив самотужки. Микита Андріянович допомагав порадами і матеріалами. Яка на вигляд мала бути головка грифа, довелося пофантазувати. Ще більше треба було потрудитися над верхньою декою і голосником.

Понад пів століття бандура-реліквія живе другим життям. Після господаря жоден музикант не брав її до рук.

У цьому є щось символічне. Вона ніби в якомусь безконечному очікуванні на Віталія Захаровича.