Він усівся трохи збоку – плечистий, міцний, з блакитними, як мирне небо, очима. Світлі широкі брови стрибають то вгору, то вниз – разом з емоціями, які  народжуються з його історій. Сонце хилиться до вечора, вітер грається молодими листочками, а він, друг «Горинич», сидить на ґанку і пускає чергами жарти. Непередбачувані, але влучні – точно в ціль. Аж раптом ця черга уривається. Міняється голос, глибшає, кудись дівається грайливість, тонуть  лукаві іскорки і сам «Горинич» поринає у хвилю, яка враз нариває і нас. У темну хвилю своїх недавніх спогадів.

Їх везли у безвість дуже довго. Дорога петляла крізь вирви й згарища. Мовчали. Не тому, що забракло слів, а тому що слова вже не витримували напруги думки. Уперше війна показала своє обличчя для друга «Горинича» та його побратимів в образі чоловіка, який закляк при дорозі. Переламане тіло у панцирі засохлої крові кричало: «Я і є війна!». Отоді кожен з них нарешті цілковито усвідомив, куди потрапив.

А шлях обірвався, як нерв. Далі – пішки. Ноги гули під обважнілим від броні тулубом. Кожен мовби ніс на собі тяжкий хрест. Ступали на випалену землю, підіймалися на кручі, скочувалися з протитанкових насипів, ще не знаючи, що довкола все засіяно мінами. Якась рідна потаємна сила тоді їх вберегла.

Опівночі, діставшись позицій, взялися вгризатися в землю. Злива. І ця перша ніч на лінії вогню як вічність. Над головами розсипалися хрипкі вибухи. Багнюка засмоктувала ноги, холод діставав до самого кісткового мозку, але вони затято вкопувалися в болото, розриваючи чиїсь нори, аби збудувати собі такі самі – тільки більші, людські. Лопати гупали злісно і дружно – ними рухали не людські напружені м’язи, а людське воління –  сховатися від війни в землю, вкритися нею, злитися. Тільки аби не стати нею назавжди.

Так минула ніч.

… Мовчанка. На моєму тілі – гусяча шкіра, «сироти», як кажуть у нас на Чернігівщині. Чи то від прохолоди, чи від почутого.

За кожен мій наступний подих хтось віддає свій останній. За кожне сказане слово – хтось стогне від болю.

Його слова розітнули мої думки, як блискавка розсікає хмари:

– Він міг піти, – озвався «Горинич», – але залишився через мене.

Вуста розтяглися в усмішці.

Це був його друг «Купал». Високий, м’язистий, але з худорлявістю. Обличчя видовжене, на запалих щоках – втома, а в очах – його фірмовий спокій. Колись із гордістю носив козацького оселедця, сплетеного в тугу косу. Тріпотів ним, неначе стягом на вітру. Але на війні символи важать менше, ніж каска, тому оселедець впав під машинку. Тепер – коротка стрижка. Але щось у ньому лишилося незмінним: якби його душу можна було влити в джерельну воду – та б не змінила ані кольору, ані смаку. Бо в обох – тиха сила, чесність і чистота. «Купал» умів помічати мальовничість навіть там, де, здавалося, цього бути не може. Навколо скрекіт кулеметних черг, над головою – артилерія, мов небесний суд. А його голос і спостережливість якось поєдналися в словах: «Гляньте. У нас війна, а тут підсніжники проростають. Життя триває». І справді, з тьмяного ґрунту до сонця пробивалися підсніжники: білі, аморфні, як спогади про минуле життя серед попелу війни. Там особливо гостро відчувалася цінність людської присутності – такої, як у дружбі «Купала» й друга «Горинича». Дві бойові одиниці. Їх поєднала однакова щирість, а може, й гумор, змішаний зі строгою мужністю.

Але сира окопна дійсність, як звела, так і розлучила їх у чергову вогневу  ротацію. «Купал» мав виходити з позицій – за наказом командира залишав ту геєну, у якій плавився час його кількатижневого бойового завдання. Та щойно дізнався, що на суміжній позиції відбуває свої будні війни його друг «Горинич», «Купал» застиг, прислухався до далеких ударів артилерії і сказав:

• Вийду потім. З «Гориничем».

*  *  *

Поряд з вірними побратимами на війні завжди крокують й невидимі вороги – голод та спрага. Вони не гримлять зброєю, не лишають по собі вирв, але виснажують не менш безжально. Підкрадаються в тиші, вичікують у бліндажах, окопах, скрізь. Щоб не втрапити в їхні катівні, солдатам доводиться покидати свій земляний сховок, шукати воду та їжу. Якось удача нагадала про себе й другові Гориничу з побратимами: у покинутій хатині знайшли шматок засушеного ковбасного виробу. Цінний трофей, який уже встигла гризнути мишка, поділили між собою й повільно ласували по крихті – мов причастя.

Далі провізію їм скидали дрони – крилаті посланці небесного призначення. Та й те було складно: клуночок часто падав задалеко від окопних ліній, тож доводилося обирати сміливця, який перебіжками чи по-пластунськи мав добути життєво важливий гостинець. То була така собі лотерея, де життя могло бути ціною в обмін на їжу.

* * *

Сиділи, вслухаючись, як насівають землю осколки снарядів, буйним свинцевим дощем. Стрільба, вибухи – щоденна музика війни. Але навіть у тій реальності, де лише холод і кожна крихта мала ціну, іноді з’являлося щось тепле, майже домашнє.

– Хлопці, будете шоколадку? – якось запитав один із побратимів, друг «Ярмола».

Окоп загув щирим, майже дитячим сміхом. Жарти перекочувалися від одного до іншого, як естафета. У кожного була «своя» шоколадка – зелена, вафельна граната Ф-1. Лише така спливала в уяві, коли хтось згадувався те слово. Про інше значення вже давно забули. На війні життя мало інший присмак – металевий і гіркий. Але друг «Ярмола» мав на увазі зовсім саме її, ту, що тане в пальцях, пахне дитинством, миром і безтурботністю. Він не говорив зайвого. Дістав засмальцьовану обгортку, розламав плитку на рівні шматочки й роздав усім, крім себе. Побратими брали повільно, неквапливо смакували. За мить окоп наповнився здивованими голосами:

– А ти чого не взяв? Чого?

– Та я вже їв… – буркнув «Ярмола» й відвернувся.

Ніхто не повірив. Але ніхто й не перечив. Такі речі розм’якшують серце, а м’яке серце на війні ще вразливіше за тіло…

*  *  *

 Обстріли не вщухали. Снаряди падали навсібіч. Здавалося – наступний влучить просто в бліндаж. Дерева мали б уже вбратися в листя, як годиться навесні. Але війна стинала його сталлю і вогнем іще в зародку. Але й ці скалічені, обгорілі дерева іноді допомагали людям вижити. Під одним таким, у ямці, не глибшій за надію, кочував побратим «Горинича» – друг «Панда».

Тоді небо знову зірвалося вибухом. Дерево похитнулося і впало. Прямо на «Панду». Вкрило, наче ковдра. А він лежав живий. Дихав стиха. Боявся порушити той непроханий оберіг долі.

*  *  *

Так минали дні, нескінченні.

Назад не виходили, а виповзали. З баулами на плечах. Виснажені докраю: тіло мліло і, як вата, розпливалося в повітрі. На зчесаних руках несли пораненого побратима – через уламки, через минуле. Час втрачав усілякі форми.

Вийшли.

Життя нагадало, що воно є.Що є світанки, спокійні вітри. Що є вода, яку можна пити смакуючи і не озираючись.Що можна жити, а не животіти.

Тільки думки заціпеніли спогадами. Там, у геєні, хтось так і залишився навічно. У тих щілинах окопів застигло чиєсь життя, чиєсь ім’я. Хтось став землею. Хтось – вітром. А всі пазом – вічним мовчанням для кожного живого.

Все ще цей ґанок. Майже сутінки. Надвечірня студінь торкається моїх щік. Він поруч. Друг «Горинич». Тепер і слова не вточить, загорнув спогади в мовчанку.

А я все думаю. Скільки всього лишилося там, звідки він повернувся. Скільки сердець б’ється завдяки іншим.

І що в кожному нашому «завтра» – чиєсь останнє «вчора».