Нарешті Ужоцький перевал… Скільки б не доводилося їхати через Самбір і Турку з Львівщини на Закарпаття, неодмінно зупиняєшся на межі областей. Перед очима відкривається знайома далечінь. Тож маленька порада: навіть, якщо дуже поспішаєте, припаркуйте свій транспорт, аби насолодитися незабутньою панорамою, що відкривається з цієї висоти. Місце примітне: вододіл між Балтикою і Чорним морем, історичний рубіж між Галичиною й Закарпаттям. Зовсім поруч – на польському кордоні – витоки Сяну, від якого до Дону – ген-ген далеко. За декілька кілометрів по інший бік перевалу починається Уж. А це вже басейн Дунаю.

Легкий серпанок «останніх теплих днів» пом’якшує, наближає до тебе обриси Бескидів. Долина такої сонячної днини здається напрочуд затишною. Здоровкаюся зі своєю давньою знайомою – величною ялицею. Нашому знайомству – понад два десятки років. Тоді тільки-но взялися знімати фільм «Там, де починається Уж». Радію, що до моєї зеленої пухнастої подруги ще не дісталися ненажери-лісогуби. Ледь помітно хитаючи розлогими вітами, вона, певне, відчуває себе володаркою довколишнього простору. А взимку, закутана сніговими шатами, так схожа на свою знамениту родичку із славнозвісного вірша Генріха Гейне – на засніжену ялину, що самотньо стоїть на Півночі…

Ми теж на півночі, півночі Закарпаття, в одному з гірських районів – Великоберезнянському. Життя у такому, здається, казковому краю завжди було нелегким: брак орної землі, суворіший ніж у низині клімат з довгою сніжною зимою. А ще паводки, буревії…

На оглядовому майданчику поблизу Ужоцького перевалу поговорили з Ярославом Шукалем. 10 місяців тому він очолив Великоберезнянську районну раду. Палкий прибічник ідеї, що головним пріоритетом розвитку краю мають стати туризм і рекреація.

– Почали з формування команди однодумців, професіоналів, які вже досягли чогось у своєму житті, – пригадує Ярослав Шукаль. – Підприємці, лікарі, педагоги поставили собі за мету довести, що наш район, люди, які тут живуть, заслуговують кращого життя. Бо такого красивого, мальовничого району, як наш, мало де можна побачити. Значну частину його території займає Ужанський національний природний парк, який мав би стати нашою «родзинкою», окрасою. На жаль, сьогодні парк не виконує свої статутні завдання.

– Що саме не так?

– Практично там не створено умов для організованого туризму, відпочинку, інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах. Через дивну позицію керівництва парку нині, скажімо, маємо чималі проблеми із забезпеченням людей дровами. Крім того цього року дирекція парку не дала дозволу на збір дикоростучих плодів та ягід. Через те районний бюджет втратив близько 150 тисяч гривень… Саме господарювання в парку, нав’язане його нинішніми керівниками, не задовольняє населення району.

– Ярославе Юрійовичу, в Австралії екотуризм в національних парках щорічно дає країні 23 мільярдів доларів «чистогану». А місцеві громади отримують до 35,5 мільйонів, сплачених туристами за житло і харчування. Національні природні парки Німеччини щорічно приносять до бюджету країни близько 14 мільярдів «зелених». Ви на власні очі бачили, як це відбувається у сусідніх Словаччині та Польщі. Тож із чого треба починати?

– Найголовніша наша проблема – поганий стан доріг. Через це і турист до нас не їде. Мене радує, що відновлюється автодорога Ужгород – Турка – Самбір – Львів. Бо останніми роками цим напрямком проїхати зі Львова до нас було дуже складно. Туристи обирали сучасну комфортну автотрасу, прямували через Стрий на Мукачеве. А наш район залишався осторонь від основних туристичних потоків. Цікавий факт: дорогу на Львів через Ужоцький перевал тільки-но почали відновлювати, а наші власники зелених сільських садиб уже кажуть про збільшення кількості відпочивальників.

– Чи не довго доведеться чекати добрих доріг?

– А ми й не чекаємо. Враховуючи, що цього року держава виділила нам дуже мало коштів для відновлення доріг, вирішили діяти самотужки. Запропонували керівникам підприємств, які найбільше використовують дороги (головним чином для перевезення лісу), сісти за стіл переговорів і визначитися скільки кожному скинутися для відновлення дорожньої інфраструктури. У нас є асфальтобетонний завод, тож силами району бодай почнемо з ремонту тих ділянок, якими сьогодні взагалі неможливо проїхати. Сподіваюся, це приверне увагу до наших проблем керівництва області та й урядовців.

– Люди із жалем кажуть, що перенавантажені лісовози добивають дороги. Може, варто обмежити тоннаж транспортних засобів, що здійснюють перевезення?

– Напевне будемо звертатися до правоохоронних органів, що відповідають за безпеку дорожнього руху, аби ввести контроль за тоннажем автотранспорту. Та й не лише на центральних автошляхах. І ще. Якщо обираємо пріоритетом розвиток туризму і рекреації, слід неодмінно зменшувати обсяги вирубки лісів.

– Але ваші опоненти одразу дорікнуть, що лісозаготівлі – основна стаття надходжень до місцевого бюджету…

– Ліс рубати треба. Це правда. Лісове господарство повинно приносити користь. Але так, як це здійснюється сьогодні, нас не влаштовує. Нині бюджет району дотаційний на 90 %. І кожного разу стояти та чекати чи дадуть, чи не дадуть, та ще й скільки вділять від обіцяного – це не діло. Сьогодні, як і багато хто, маємо проблеми з виплатами зарплат лікарям, вчителям. Якщо до нас в район нарешті прийде масовий турист (а він прийде!), його потрібно прийняти, розташувати, нагодувати. Так зможемо заробляти хоча б на розвиток інфраструктури.  Думаю, з окупацією Криму до нас приїдуть ті, хто раніше традиційно відпочивали на півострові. Вже зараз село Вишка, розташоване в підніжжі гори Красія, вельми популярної серед шанувальників гірськолижного спорту, може одночасно прийняти до 1000 відпочивальників. Але треба розвивати інфраструктуру. Зокрема й мережу туристичних маршрутів: піших, кінних, велосипедних. Останнім часом через кліматичні зміни зимові гірськолижні сезони скоротилися. Тому ми домовилися з товариством «Красія» про прокладення гірськими стежками велотреків і про обладнання гірських крісельних підйомників спеціальними кріпленнями для транспортування велосипедів. Окрім готелів, пансіонатів основну частину туристичних послуг надають зелені сільські садиби. Останнім часом все активніше розвивається туристичний потенціал села Ужок, де за часів Австро-Угорщини був знаменитий бальнеологічний курорт. Працюємо над відродженням ярмарку, яким у давній час славився Великий Березний. За сприяння районної ради провели перший фестиваль народних промислів та народної творчості Ужанської долини «Березнянський ярмарок №1». Сподіваємося, що в перспективі він сягне рівня знаменитих Великих Сорочинців. Бачите, бажання є, задуми є, наснаги теж не бракує. Головне – щодня працювати на втілення наших мрій. Ніхто не думав, що березняни проведуть районне свято принаймні на обласному рівні. Але початок покладено, і то добрий.

– Мальовничі Бескиди, Великоберезнянський район перетинає залізниця Львів – Ужгород, але всі три київські потяги, що прямують в обласний центр, ідуть іншим шляхом…

– Так, ми працюємо і над цим питанням – аби маршрут одного з київських потягів спрямувати через наш район. Звісно, треба враховувати й економічну доцільність такого рішення. Але туристам незручно добиратися: вони втрачають ледь не цілий день, щоб дістатися до нас з Ужгорода. Та й проїхатися залізницею через наші гори віадуками, тунелями, що протинають товщу Бескидів, для поціновувачів мандрів, – враження незабутнє.

– Приклад розвитку Яремчі та прилеглих населених пунктів після створення там курорту «Буковель» наочно показує, як змінюються на краще гірські села, перетворюючись із глухих «ведмежих кутків» з розбитими лісовозами дорогами на сучасні населенні пункти з розвиненою інфраструктурою. Чи є й у ваших планах такий масштабний проект?

– Задумів багато. Але складно говорити, як цей процес піде. Шукаємо потужних інвесторів, бо такі проекти потребують значних коштів. Зараз ті, хто має гроші, добре зважують чи доцільно їх вкладати. От коли підпишемо угоду про такий інвестиційний проект, тоді про це розкажемо.

– Але, здається, вже маєте й сумні приклади? Чув про керівника одного із сіл вашого району, який, дізнавшись що їхньою місциною зацікавився потужний інвестор з уже готовим туристичним проектом, тут же зорганізував рішення сільської ради, через яке різко підвищилася ціна на земельну ділянку. І цим фактично прогнав інвестора. Селяни не думали про перспективу – хотіли одним хапком «заробити великі гроші». А піймали облизня…

– На жаль, така тенденція простежується не лише у земельних питаннях. Потрібно вести роз’яснювальну роботу на місцях. Переконувати, доводити яку користь такі проекти з потужними інвестиціями несуть сільській громаді. Інколи рішення приймають кулуарно, люди залишаються непоінформованими що буде далі з їхнім селом, які їхні перспективи. Та й ніде правди діти: мали і такі «проекти», якими людей просто дурили. Коли люди бачать по телевізору одне, а в реальному житті зовсім інше, вони втрачають впевненість у завтрашньому дні. Переконаний, треба сіяти серед людей довіру, тоді вона може зрости добробутом. Потрібно казати правду. Якою б вона не була. Варто починати з невеликих проектів. Якщо люди побачать, що треба не так і багато, щоб жити краще, якщо повірять в це, – тоді все буде нормально.

– Чи маєте у цьому підтримку сільських рад?

– З сільськими радами у нас повне порозуміння. Є підтримка і сільських голів. Керівництво райради відвідує сесії сільських рад, вивчаємо проблеми. Впливати на сільських голів і сільради неможливо. Ми їх консультуємо, допомагаємо чим можемо. На жаль, районна рада лише здійснює контроль, делегувавши повноваження виконавчій владі. Думаю, варто було б залишити в районі єдину владу: райдержадміністрацію чи райраду. Бо нині проблеми часто виникають на рівному місці: від того, що не знаємо, на кому ті чи інші функції. Хоча загалом є співпраця. І з головами сіл, з сільськими радами, і з райдержадміністрацією.

– Про що мріє голова Великоберезнянської районної ради Ярослав Шукаль?

– Мрію пройтися красивим селищем, проїхатися нашим краєм од села до села чудовими дорогами. Бачити усмішки на дитячих обличчях, радість у просторих, сучасно обладнаних класах сільських шкіл, заповнених учнями. Прикро, але сьогодні всі новації в освіті держава зводить до міст і до великих населених пунктів. За село забуває. На численних зібраннях, нарадах нам кажуть про децентралізацію, об’єднання територіальних громад. Так, децентралізація, об’єднання потрібні. Але варто передусім визначитися з економічною складовою. Що зміниться, якщо об’єднати бідні села? Наш район – гірський, багато сіл. Сподівався, що нам запропонують пільгові кредити, щоб селяни могли розвивати тваринництво, придбати малу механізацію, ті ж таки міні-трактори з усім навісним обладнанням. Якщо розвиватимемо тваринництво, а місто хоче екологічно чисті продукти, і готове платити за якість, – потрібно створювати у наших селах міні-цехи для переробки сільгоспсировини. У нас є села, які віддавна спеціалізуються на виробництві молока і молокопродуктів. Тамтешні селяни возять цю продукцію в Ужгород і розпродують її хвилин за 15. Бо там вже постійні покупці чекають. Такі гірські громади з традиціями доброго господарювання треба всіляко підтримати. Тоді й відпочинок у нас буде нічим не гірший, ніж у Чехії, Швейцарії чи в інших мальовничих гірських краях. Переконаний: альтернативі розвитку туризму і рекреації для добробуту нашого гостинного верховинського краю немає.