Кругосвіття Степана Ганжі

Риби в захваті п’яно,
Лишаючи вод килими,
Повітря гостре і пряне
Юними крають крильми.

Летять мотилями квіти
Над луками, а мотилі
Квітками вростають у віти
І рясно ряхтять на стеблі.

Історія не терпить умовного способу, але якби Михайло Орест був нашим сучасником не лише творчістю, а й роками земного життя, якби написав цю поезію сьогодні – напевне присвятив би її Степанові Ганжі. Немає жодного сумніву, що доля звела б їх обов’язково – навіть на наших «велелюддях вавилонських». Звела б і духовно зблизила. Така подиву гідна «просторово-часова парабола» насправді проста, як її графічний вигляд. У нашому кругловидому, безмежноовидому, велемовному і розмаїтому планетарному просторі Парнаська вершина єдина, і в її осягах істинне мистецтво, звикле височіти і величатися на стонадцяти вітрах, напрочуд легко долає пронизливу та вельми турбулентну течію часу. На справжньому Парнасі, вочевидь, непросто втриматися, зате легко знайти мистецьке побратимство: надто мала територія, хоча й надміру «залюднена».

Степан Ганжа та Михайло Орест – квіти з одного мистецького поля. Бездоганна вишукана стилістика, позачасовість виражальних засобів, тонко вигострене чуття міри, а водночас неосяжне інтелектуальне багатство, неймовірна естетична потуга мистецького потенціалу. В орнаментиці килима С.Ганжі, в його колористиці, в композиції та архітектоніці немає зайвини, викличної красивості, пози, крикливості, «картинності». Це викінчене полотно – як найвищої проби поезія: коли те, ПРО ЩО вона оповідає, – в живому зв’язку, у родовому темпоритмі з тим, ЯК оповідає. Себто, як витворює образне полотно, якими мазками, якою тональністю барви, якою ритмікою, якими знаками сакрального письма, що наповнюють осібною мелодією кожне словосполучення, кожну викінчену фразу. Звідти – істинно-автентичне пахілля часу, надзвичайно переконлива пульсація: його протуберанці немовби освітлюють твір ізсередини.

Візьму на себе сміливість потвердити: в сучасному народному мистецтві України Степан Ганжа повноправно посідає осібне місце саме у тих «мистецьких високостях», які в українському красному письменстві осяяли своїм талантом «неокласики-парнасці»:  Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Освальд Бургардт (Юрій Клен), Микола Зеров. Те «Гроно п’ятірне нездоланих співців», чий переможний спів, за поетичним пророцтвом М.Драй-Хмари, «крізь бурю й гнів» «розбиває лід одчаю і зневіри». Та багатостраждальна мистецька когорта, що наснажила потугу поетичного Слова молодшого брата Миколи Зерова Михайла, якому судилося освоїти літературні вершини під «парнаським» іменням «Михайло Орест»; і надзвичайно витонченого, віртуозного та мистецьки багатогранного, багатоликого поета «українського зарубіжжя» Святослава Гординського, чиї «Кольори і слова в натхненному танку Однаково дзвенять у ритмі мелодійнім».

Зі Святославом Гординським Степан Ганжа познайомився особисто. Сталося це багато років тому, під час чергових зарубіжних гастролей Українського народного хору імені Григорія Верьовки, де Степан Олександрович був солістом танцювальної групи. А щасливу нагоду сеї зустрічі подарував Ганжі його побратим і колега Олесь Доріченко: до пишних лаврів віртуоза-танцівника Олесь Васильович уже тоді додав цілком заслуженого вінця знаного поета, автора кількох поетичних збірок. То й, ясна річ, щоразу під час зарубіжних виїздів колективу, викликав посилену увагу до себе, опріч шанувальників народного танцю, ще й «екзильних» родаків-побратимів по письменницькому цеху. І сталося так, що доля, попри рішучий спротив «артистів у цивільному», які тоді невідлучно супроводжували колектив в усіх поїздках, а тим паче у зарубіжних, –  щаслива доля (а може й непередбачуваний випадок) благословила такий творчий вечір зірки українського танцю і молодого поета Олеся Доріченка у колі українських письменників діаспори. І привела на цю імпрезу Степана Ганжу. Він напевне не знав тоді, хто такий Святослав Гординський і напевне ж у вічі не бачив жодного його вірша. Бо де, у яких книжках міг бачити? Для читача з УРСР письменники української діаспори жили-поживали десь у непроникному і неосяжному потойбіччі.

Він ще не був тоді ні художником, ні поетом. Але він уже тоді був удячним СИНОМ СВОГО БАТЬКА Олександра  Дорофійовича – селянина із подільського села Жорнища. Для сільського начальства – кустаря, ледь не суспільного ворога, для сусідів – дивака-невдахи, для сільських господинь – доброго, але забідованого гончаря, а для Степана і дуже небагатьох у ті часи – бога глини. Батьківський мистецький космос був таким могутнім, таким усеохопним, що жорнищенські риси його глиняних звірів, птахів, людей і надлюдських істот упізнавав Степан у мистецьких перлинах музеїв, художніх салонів, у витворах на вернісажах і просто на вуличних ярмарках Франції, Іспанії, і того крайсвіту, яке одділилося від височини його подільської отчини не лише світоглядними мурами і кордонами – тисячами миль океанічної безодні, десятком часовий поясів. Крутячи гончарного круга, батько мовби розкручував планету, із високості свого гончарського стільця зусібіч роздивлявся повновидим зором своїх великих очей всі земні дива та казковості, вдивлявся у кожну рисочку планетарної людської мрії. М’яв пучками податливе місиво і, неоформлене, як незбагненна філософська матерія, воно тужавіло, набирало чітких обрисів,  живородило Мистецьким Дивом. З ликами і настроями, які без труда пізнавали б і прочитували в усіх куточках білого світу. Так як читають усмішку, жіночність або чоловічу відвагу, танець чи сльозу.

На жорнищенських жорнах, на батьковому верхняку, з-під шкарубких селянських пучків, з його живоплідної солодкої радості і гіркої життєвої муки насівалося духовне мливо, сотворявся заміс усякчас неповторного тіста, який поставав із вогненної купелі скудельного горна високими духмяними короваями. Осібними, бо насищали не животи – тамували голодомор духу. Загострювали той глибокий зір, яким прочитувалися тайнописи Краси, перед яким нітилися мури і загати, розступалися державні кордони й океанічні безодні.

Наближалося Степанове Родове Свято, наставав момент істини, коли буденний світ для творця перевертається з голови на ноги, коли прокидається душа і говорить. І розкрилює невситиме бажання втілити, матеріалізувати її неповторні оповіді. Звичними словами – розпалює жагу творчості, той божественний стан душі, який блискуче вкарбував у поезію Іван Франко:

Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я,
І всю красу, весь жар чуття
На неї передав я.

І мовби духовний переспів, наче відгомін крізь роки – початок поезії Степана Ганжі. Ті самі почуття, та сама жага:

О, як хотілось в барви перелити
Цей незбагненний, цей чарівний світ,
Усе навкруг любов’ю оповити,
Щоб залишити на землі свій слід.

Усе заговорило враз: обриси батькової парсуни проступали у чистих водах спомину, оживали його глиняні звірі, стріпували крилечками птахи, і глиняні люди балакали, сміялися та співали. Навіть ті понищені часом і злими людьми батькові диво-витвори, що їх, здавалося б, назавжди поховала земля, поставали фрагментами, сколинами, зросталися в уяві воєдино, складали пазли часу у живе тло. Говорили різними мовами мистецькі альбоми і книжки, вибризкували найкращою музикою магнітофонні касети – все добро, яке надбав у численних гастрольних мандрах світом. І диво-дивне: він без принуки одділяв для себе кожну оповідь, вільно розумів усі мови світу. Так вільно на планеті можуть розумітися між собою лише Хлібороби і Майстри.

Не дивуймося, що на Мистецьку Говерлу Степан Ганжа увірвався вихором – мовби танцюючи славнозвісну «метелицю». Цей стрімкий, вогневий танець у його виконанні довго і трудно ставило та «режисерувало» саме життя. Самобутні, переливчасті поезії і неймовірні килими, які можна читати як поеми, які дихають, пульсарять сонцем  – так, наче в кожному б’ється серце, а в нитці тенькає кров’яний капіляр. Твори,  не перемучені муками творчості, густі та іскристі, як добре вино. Немов поезії українських «парнасців».

Але яких насправді творчих мук вартує це дивоцвіття, – знає лише творець. Та ще його життєвий і духовний побратим – поет і художник Олесь Доріченко. Часто через фальшовану нитку, випадкову барву нещадно розпускає Степан Ганжа пів-килима, на якого поклав тижні, а то й місяці роботи. Без жалю, без самоїдства –  в такі моменти він мовби вчиться у самого себе. Зорить батьковим зором, і ще очима сотень тих, чиї творіння – в мистецькому Храмі світу, а одсвітами – в альбомах і книжках, в музиці, що огортають його квартиру-робітню. До творення килима допускає одиниці вибраних. Олесь Доріченко у цьому переліку перший. Довгі роки їхнього Побратимства – неймовірного в нинішні прагматично-цинічні часи – гідні ґрунтовного дослідження з «царинної» царини психології й естетики людських стосунків. Це та необхідність духовного поріднення, яка наснажує Творчість. Взірців якої вельми мало у світі. Але якою так дорожили «парнасці»: завдячуючи їй морально мучені, фізично вбиті, увічнилися на Мистецькій вершині Гроном п’ятірним «НЕЗДОЛАНИХ співців».

«Парнаське гроно» наших побратимів, хоч і змаліло кількісно, але не зміліло потугою духу, мистецьким космосом, красою людською.

Левову частку Шевченківської премії Степан Ганжа віддав Олесеві Доріченку –  на видання його ювілейного альбому живопису. Часто стрічалися з подібним, особливо сьогодні?

Саме таких людей Творець усіх творців інколи посилає світові, аби той дочасу не зневірився в собі. У греків є слово, яке неможливо перекласти будь-якою іншою мовою. Філотімос – слово, що вельми приблизно означає «друг честі», «любов до честі», а насправді вбирає всі людські чесноти, всі кращі характеристики людської натури, які кожен хотів би приміряти на себе.

Маю щастя бути в колі добрих знайомих Степана Ганжі. І переконуватися при кожній стрічі, що «філотімос» –  не олімпійська фантазія високомудрих еллінів, не «словникова холодина», а жива, матеріалізована в людині краса.

Рідкісна ясносвітна душа, запізнати яку – дар превеликий. Божий дар.