У День української писемності та мови Україна писала ХХІ Радіодиктант національної єдності. Це нотатки людини, котра вже встигла посміятися, обуритися та, перевіривши текст, гірко зітхнути.

Читати доручили письменникові та перекладачеві, співзасновнику поетичної групи «Бу-Ба-Бу» Юрію Андруховичу. Він же став автором тексту диктанту з поетичною назвою «Слідом за пам’яттю». Передуючи читання диктанту, пан Юрій сказав, що це вже 20-та або 25-та версія тексту, бо всі попередні здалися організаторам надто легкими.

Це, звісно, трохи насторожило. А на другому абзаці радіодиктанту вже й губився, кого мені згадувати незлим тихим словом: чи то організаторів, чи самого автора «Московіади». Долаючи асфоделі і розбійничий лаз у печеру, помітив, що рука рухається значно швидше, ніж того завжди вимагав диктант. Скинув це на непідготованість своїх вух, руки та решти органів прийому, обробки та відтворення інформації. Продершись-таки крізь китайський павільйон, червінь та жовтину парку до мисливців, нарешті полегшено зітхнув та вперше (!) за останні 20 хвилин підвів очі: під час диктування такої розкоші дозволити собі не міг. Перемкнувшись на відеоконференцію, найперше, що почув від своїх одногрупників: «А чому так швидко?»

Виходить, це не руки мої «лінощами налиті», це направду було швидке читання?…

Фактчекінг – незмінний друг і брат журналіста, особливо «зеленого», як-от я, що й журналістського посвідчення в руках не тримав, а таки пхає носа усюди. Тож, узявши його у поміч, почимчикував до коментарів на ютубі. І після моніторингу «вражень», які вже встигли набігти за хвилини диктування, на думку мені спадав лишень вельми відомий політик, що так благодушно поділився своїм прізвищем з одним із типів візків. А точніше – його знаменита фраза «Маємо те, що маємо». Так, мої, як кажуть італійці, fratelli di sventura, лише підтвердили відчуття: для більшості диктант був занадто швидко прочитаний. У той же момент майнула думка: «Ну, пане Андруховичу, ласкаво просимо в «Голодні ігри».

Справді, вже того ж дня я вдосталь «насолодився» неймовірною кількістю світлин та відеожартів у фейсбуці та твітері. Судячи з об’єктів сарказму інтернет-користувачів, від гикавки мало знудити і «німф», і «асфоделі», і «червінь», і «жовтину», і, зрештою, їхнього Творця. Ба більше, вперше у житті зіткнувся з ефектом Мандели: доволі багато коментарів хвалили минулорічний диктант, зауважуючи, що «Авраменко чудово читає». І з кожним таким висловом десь хлипала в подушку Римма Зюбіна, бо це вона минулого року начитувала диктант у прямому ефірі «Суспільного»…

Однак, що то за автор – без прихильників?

От і Юрій Ігорович помітно «обріс» ними за свій майже 35-річний письменницький шлях. Чи багато, а чи мало, однак фейсбук демонструє кругле число: 10 тисяч підписників. Вони й стали другим «табором», муром, що обороняє свого лідера думок од «плебейських» закидів про скорочитання: під постами пана Юрія про радіодиктант на один коментар, що текст занадто швидко читали, щонайменше п’ять, у яких людині ґрунтовно пояснюють чому вона ідіот та чому Андруховичу варто дякувати. Але на ту п’ятірку коментаторів знайдуться ще кілька, які заперечать: «За що дякувати?»… І так до невпину. Найважче, як завжди, розумним: ті, хто і здоровий глузд мають, і письменника обожнюють, у коментарях ма-а-а-ксимально тактовно натякнули, що читати варто було таки трохи повільніше. Перед натяком, звісно ж, подякувавши письменникові за чудовий текст.

Осягнути причину того, чому текст здавався швидко читаним (якщо не записувати, темп видається доволі сповільненим), зміг лише тоді, коли переслухав запис вдруге: Юрій Андрухович не завжди повторював прочитане двічі, а паузи були недостатньо короткими для довгих речень.

(Із поміченого під час редагування: зазвичай фраза «не завжди» означає… не те, щоб рідкість, радше непостійність події. У цьому ж випадку її періодичність можна трактувати як: прагне до нуля.)  

Ще до рубрики цікавинок: «гідними» повторення автор вважав короткі речення, для написання яких вистачило б і однієї декламації.

Підсумуємо. Назва події і суперечила тому, що відбулося, і ні. Поясню. Людей об’єднувала нелюбов до прочитання тексту. On the other hand, як кажуть англійці, маємо самого Юрія Андруховича та його пошановувачів, котрі ревно його захищають. Це нормально, бо на те вони й фанати, щоб заглядати до рота та сліпо піддакувати усьому, що скаже їхнє «першоджерело мудрості». Не-фанат, людина з критичним мисленням може цьому подивуватися, але безглуздо це заперечувати. Я люблю творчість Юрія Андруховича. «Московіада», на мій скромний погляд, чудовий роман, один з найкращих за часів незалежності. Я все встиг написати слово до слова. Речення не обірвані, повторне перечитування мені не знадобилося, аби заповнювати пропуски (хоча почерк під кінець вже починав нагадувати кардіограму). Але коло цих фактів причаївся ще один: я вмію думати та аналізувати. І це, перевершуючи всі інші за значущістю, не дозволяє мені підтримати тих, хто вигадує такі штукенції на кшталт «ваше прочитання не таке швидке, як динамічне». Юрій Андрухович читав швидко. Надто швидко, як для загальнонаціонального диктанту, доступність якого апріорі має бути забезпечена усім і кожному: і семикласнику Миколаївської гімназії, і літній пані зі Львова, і студенту Київського університету імені Бориса Грінченка. Цього року, на жаль, такої рівної можливочті слухачам запропоновано не було. Зважте, школярів змушують писати радіодиктант. І спробуйте уявити ступінь «перекошеності» фізіономії учня, скажімо, п’ятого класу, коли він чує з динаміків комп’ютера, речення із «асфоделями» та «танцюючими» німфами, і воно, те речення, неодмінно раз на 10 секунд переривається, бо у державних навчальних закладах з інтернетом, на лихо, і досі біда.

Радіо «Свобода» 10 жовтня у своєму телеграм-каналі опублікувало відео: ведуча каже Андруховичу про нарікання користувачів на швидкість читання. Його відповідь: «Я орієнтувався на ведучих, що були зі мною в студії, і коли бачив, що вони підняли ручки, я продовжував». Комізму ситуації на тлі цього коментаря додають слова того ж таки ведучого Ігоря Шавро, які пролунали одразу після диктанту. Пан Ігор зауважив, що переслухає запис ще раз, оскільки має пропуски у тексті, нарікаючи, однак, на відстань між ним та Юрієм Андруховичем. Чи справді така велика відстань, чи це професійна коректність?

Домінанта (чи й більше – монополізм) Олександра Авраменка у царині начитування диктантів незаперечна. Дикція, правильні паузи, інтонація, тембр голосу – усе це беззаперечні його переваги. Чого вартий той факт, що вельмишановну Римму Анатоліївну Зюбіну, справді чудову майстриню читання минулорічного диктанту, деякі коментатори «травестіювали»… на Авраменка. Втім чи добре це?…

Андрухович читав текст як автор. І на перше місце вивів не доступність, а бажання донести красу, візуалізувати сей текст в очах слухачів. Йому це вдалося: недарма пані посол ФРН в Україні А. Фельгузен зауважила: «Дуже красивий текст, я прямо бачила парк перед собою». Інтонаційні хвилі, паузи – усе це було спрямоване на красу, а не на інформативність. Пана Юрія можна розуміти, перед ним не текст – перед ним його дітище. І воно вперше являлося на світ, тож треба було гідно його представити. Ідеально підійшло би для літературного вечора, але, на жаль, не радіодиктанту.

Зюбіна, Андрухович – пошук нового, експерименти. У чомусь вдалі, у чомусь ні, але це в будь-якому разі розвиток. Консерватизм і тупцювання на місці за принципом «нащо чіпати, і так працює» – мертві ще у зародку: маємо чудовий приклад північних та південних сусідів. Невдалий результат – також результат. (І знову ж таки: чи невдалий він?…) І нехай би там що казали, це – точно не провал.

Злякатися того, що твої рішення не зрозуміють, відкинути всі намагання щось змінити, всі експерименти, позитивно зреагувати на безкраї агресивні коментарі «поверніть Авраменка» – отоді це буде лихий знак «дна». Нижче якого стукатиме хіба що Масляков, який ось уже понад 40 років у триумвіраті зі своєю дружиною-цензором та нерозлучним друзякою Гусманом, вбиває КВК ядухою застою.

P.S. Ці думки не претендують на цілковиту об’єктивність. Хоча автор щиро прагне бути об’єктивним. І сподівається, що це прагнення читач зрозуміє.

Fratelli di sventura – товариші у нещасті.
Травестіювали – тут: перевдягли (не принизили).
On other hand – з іншого боку, (букв. на іншій долоні).