Містечко Вилкове у самісінькому гирлі Дунаю, на кордоні з Румунією, яке ще називають «українською Венецією», потерпає від повені. Довга хвиля весняного водопілля, сильний вітер переповнили численні протоки. Це стало малоприємною несподіванкою навіть для місцевих мешканців, які з дитинства звикли не ходити, а плавати на човнах.

Вилковому майже триста років. Замість вулиць тут канали, замість тротуарів і стежок – греблі і місточки, дерев’яні кладочки. Ходити ними треба вміючи. Олег Кошовий, колишній мешканець Вилкового, а нині працівник одного з телеканалів, пояснює: «Кладочки мають довгу дошку і коли людина йде, то дошка трішки прогинається, і ніби в такт із кладкою, щоб не впасти, треба нахилятися то вперед, то випростуватися назад».

У Вилковому понад три тисячі човнів – і не факт, що усі пораховані. Човни заміняють вилківцям і автівку, і велосипед, і вантажівку. Ними дістаються до городів, возять на базар суницю, виноград… Навіть у гості «ходять».

Дунайський оселедець, «дунайка», у Вилковому такий же популярний, як і азовський бичок у Бердянську. Насправді, це азово-чорноморський оселедець, який підіймається сюди на нерест. «Дунайку» вважають  місцевим  делікатесом  – вона смачна смажена і тушкована, засолена і вуджена.

Риба для вилківських – це і робота, і відпочинок. Найперше, домашня юшка: обов’язково – зелень, перець і помідори, рясні та соковиті від щедрого південного сонця. Гостинні господарі обов’язково пригостять домашнім вином, його тут називають «Новак». Такого більше ніде не скуштуєте, бо це з винограду, який росте лише у гирлі Дунаю.

– Дунайська вода особлива, солодка. Вона, благодатне сонце, а ще багатющі на мікроелементи ґрунти  творять надзвичайно смачний виноград. І вино. Такі тут всі ягоди і фрукти, а найперше, суниці, – продовжує Олег Кошовий.

Вилкове починалося з човнів. Вони незамінні на будівництві житла серед води. Ще й нині збереглися хатини-мазанки, з верболозу, очерету. Довкола хат з мушель утрамбовували високі призьби. Коли повенева вода спадала, призьби зрізали і, після того, як вони висихали, набивали нові…

Вузенькі вулиці тут називають єриками. На човнах пливуть стоячи, відштовхуючись від берега чи дна жердиною, по-вилківському «бабайкою».

Першими в цих місцях поселилися розкольники-старообрядці – тікали з Росії після церковної реформи часів Петра І. Вони й насипали у непролазному гирлі Дунаю для своїх очеретяних куренів численні острівці, які з часом зрослися у вулиці. Річковий хутір спершу називали «липованським», за назвою однієї з течій старовірів. Згадка про  перших поселенців – пам’ятник Івану Липованину, що височіє на дунайському березі. Вилковим містечко стало через те, що тут сходяться річкові рукави, які в народі називають «вилами». А цю місцину так нарекли запорожці – здавна селилися у  прикордонному краї. Після того, як російська цариця Катерина ІІ, «Катерина, вража баба», ліквідувала Запорозьку Січ, козаки масово подалися на Дунай.

Вилкове – ще й центр українського Дунайського біосферного заповідника, одного із найбільших у світі. Тут величезні зарості водяного горіха, а на неозорих плесах квітує улюблене біле латаття. А за кількістю та розмаїттям тварин Дунайський біосферний заповідник найбагатший у Європі. Уже в наші часи науковці відкрили тут світові сім видів комах. Серед усіх риб, занесених до Червоної Книги, майже половина нереститься у заповіднику. Згадаємо найбільшу прісноводну – білугу.

Дунайські повені, морські припливи-відпливи, безжальна цивілізація повільно, але невпинно змивають знаки минувшини. Та Вилкове витримує стихію, не розчиняється в безликій сучасності, – таке ж колоритне, таке ж неповторне.