Понад десять років тому, навесні 2011-го, ми почали працювати над документальним кінопроєктом «Україна 20/21». Це двадцять серій, двадцять кіномонологів знакових людей, спогади яких є цінним свідченням самовидців, документом епохи. Автори ставили за мету спонукати глядача разом з героями замислитися над тим, яку країну надбали, подумки окреслити наше майбутнє, згадати тих, кому доля довірила втілити віковічну мрію мільйонів земляків наших про незалежну демократичну Україну.
А ще це роздуми вголос про роль і місце України у світовому геополітичному просторі: хто ми такі, що призначено нам на цій землі, розташованій на цивілізаційному вододілі.
І коли визначався з колом можливих співрозмовників, одним із перших вирішив записати Євгена Марчука…

Частина з півторагодинної розмови, записаної 2011 року, публікується вперше.

– Євгене Кириловичу, пригадую День Злуки 22 січня 1990 року, коли мітингувальники, учасники історичного «Ланцюга єднання», прямували столичною Володимирською вулицею на Софійську площу. Одразу за нашою колоною йшли представники Української Гельсінської спілки. Зупинилися напроти відомого Вам сірого будинку і почали скандувати: «Яничари!..Яничари!..» Справді, на той час співробітники КГБ чи, як на них казали, «кагебісти», сприймалися суспільством як сила реакції, що «залізобетонно» стояла на прорадянських позиціях. Люди поширювали висловлювання, яке пішло з отих сірих стін: «Мы – опора трона». Як сталося, що ті ж самі люди, співробітники Комітету державної безпеки СРСР, стали засновниками Служби безпеки незалежної України?

– Мене часто запитують, чому українське КДБ не підтримало ГКЧП? Адже активним гекачепістом був Крючков – начальник КДБ СРСР. Та й КДБ України на той час теж очолювала людина з Москви – Голушко Микола Михайлович. І щоб зрозуміти, чому так відбулося, треба знати буквально декілька моментів.

З приходом Михайла Горбачова, у 1986 році (я знаю точно, що це було за ініціативи Горбачова) розпочато процес реабілітації жертв політичних репресій. Для цього було створено спеціальні підрозділи, оскільки обсяг роботи був величезний. Наприклад, в Україні на початок цього процесу в нашому архіві було понад 1,5 млн. справ репресованих.

У ці підрозділи набрали переважно нових працівників КДБ з молоді і людей середнього віку. Ці відносно молоді люди вперше в своїй історії і вперше в історії КДБ взяли до рук задокументовані людські трагедії. Кожен з них, мав їх прочитати. Мав проаналізувати, скласти довідку. Ця довідка мала бути по суті справи. Тобто цей молодий чоловік тримав у руках і бачив – я це називаю – трагічні маразми… Жахи тієї системи не міг уявити собі навіть Солженіцин. Він іншу сторону жахів описав, яка вже відбувалася в місцях позбавлення волі. Відбулося таке профілактичне дійство на величезний масив працівників КДБ: вони начиталися, натрималися в руках, насумувалися, а дехто і плакав…

І коли грянув ГКЧП, нікому вже не хотілося, щоб коли-небудь, в будь-якій формі це поверталося. А тим більше, що процес реабілітації ще не було завершено. Коли я був призначений парламентом Головою СБУ, цей процес ще тривав. Ще десь років півтора-два.

Процес реабілітації був унікальним уроком історії України. Тому що були справи на 5 аркушів: донос, перший допит – людина, ясна річ, ні в чому не зізнається, тому що вона там нічого не сотворяла; другий допит – в усьому зізнався під тортурами; вирок,.. інколи навіть нема інформації, де жертву поховано. І от так: тонесенька тека, 5 аркушів – і людське життя… А були справи величезні. Особливо, якщо стосувалися української історії, стосувалися УПА, стосувалися організацій національно-визвольного характеру. Ці два фактори, які я відмітив, сприяли дуже серйозному переосмисленню.

– Невже тоді в системі вже не залишалося «вєрних лєнінцев»?

– Безумовно, якась частина залишилася такими махровими кадебістами. З ними всіма довелося попрощатися, після того як КДБ був розпущений постановою Верховної Ради України. Треба сказати, що на території України була ще така велика структура, як (російською) «особые отделы КГБ СССР». Не УРСР, а «СССР». Ці особливі відділи напряму підпорядковувалися Москві, обходячи Україну. Вони працювали у Збройних Силах. А на території України перебувало найбільше військове угруповання Радянського Союзу в європейській частині: 3 військових округи, 1 прикордонний – більше мільйона людей, і плюс 43-тя ракетна армія РВСН. У тих особливих відділах співробітників було не менше, ніж у територіальному КДБ. А, оскільки військові структури мігрують, то, якщо в територіальних органах КДБ (це я знаю достовірно), думаю, 99% були вихідці з України… До речі, так було тільки з Україною і Білоруссю, а в інших місцях: Прибалтиці, Грузії, Вірменії – це були росіяни… А оскільки було 99% українців, у яких тут були могили батьків, і їм тут жити, – це досить швидко впливало на трансформацію розуміння того, що відбувається. А особливі відділи – це люди, які прийшли з військовими частинами, з різних куточків Радянського Союзу. І оці структури тривалий час створювали серйозну проблему: як кажуть, своєрідною «п’ятою колонною» були в тилу вже нової незалежної України. Ну, з часом і це питання вдалося вирішити.

– В багатьох посткомуністичних країнах відбулася люстрація, але не в Україні. Чому?

– Це, я би сказав, трохи міфологізована тема. Бо люстрація не відбулася в такому класичному смислі майже ніде. Люстрація, в сенсі звільнення тих, які працювали у спецслужбах, – це одне, а заборона на дальшу роботу в державних установах – це трохи інше. Люстрація в країнах колишнього соціалістичного табору відрізнялася від люстрації в пострадянських країнах однією вкрай важливою обставиною. Про неї мало хто знає, але вона має дуже суттєве значення. По-перше, такі країни, як Румунія, Болгарія й інші (вони, до речі, не всі пройшли через люстрацію), навіть в радянські часи були самостійними державами. Всі їхні державні архіви, коли влада помінялася, потрапили їм до рук. І особливо в Східній Німеччині вони всі потрапили до рук новій владі. Тобто виявити, хто були агентами спецслужб, хто не були, виявилося досить просто. Але навіть при всьому тому вони не всі однаково провели люстрацію. В Україні – ситуація інша. Україна була складовою частиною Радянського Союзу, а спецслужба, тобто КДБ України, була територіальною структурою КДБ СРСР. Тому, по-перше, майже половина матеріалів КДБ СРСР (важливих) дублювалася на Москву. Друге, дуже важливе. Тоді доволі сильно «нажимали» – опублікувати списки агентів КДБ. Я був проти того.

– Чому?

– Уявімо собі, з’являється якийсь публічний список, з усіма необхідними атрибутами, і, схоже, що це начебто правда. А він з’явився з України, чи від нашого північного сусіда?

Це було правильно, що люстрація у нас не відбулася. Розумієте, щоб проводити люстрацію, то її треба було проводити через місяць. Але в політичному смислі. Але, з іншого боку, критерії люстрації хто мав відпрацьовувати? Адже майже вся Верховна Рада – це партійні функціонери в тій чи іншій мірі. З іншого боку, візьмемо: Прем’єр-міністр Вітольд Фокін (на той момент), чи Віталій Масол, чи прем’єр, а потім президент Леонід Кучма… Вони були функціонерами, членами ЦК. Вони мали підпадати під люстрацію, чи ні?

Критерії для люстрації – хто їх міг відпрацювати? Верховна Рада? А на той час Верховна Рада яка була? Ясна річ, там же домінувала група 239 (комуністична більшість, – А. М.). Вона б не пропустила ці критерії. Тим більше, і найголовніше, я вважаю: якщо проводити люстрацію, її треба було проводити по лінії КДБ, але це був би №2, а №1, найперше – по партійній лінії. Тому що системою всіх керівних органів керувала партійна система: ЦК, політбюро і конкретні політичні фігури.

– Один з невід’ємних атрибутів незалежної Української держави – Служба безпеки. Ви її вперше очолили. Які пріоритети для себе визначили, з чого почали?

– Перш за все, безумовно, система кадрів. Це було дуже непросто, тому що брати людей з вулиці – це завідомо її (Службу безпеки,– А.М.) поховати. Деякі, наприклад, словаки, так робили, а потім приїздили до нас, щоб ми допомогли в організаційному смислі. Це специфіка. Обов’язково повинна бути правова освіта, та й багато чого іншого.

Довший час діяла парламентська комісія, яку очолював Василь Дурдинець. Вона займалася розпуском КДБ і створенням Служби безпеки в кадровому смислі.

Процедура була серйозним фільтром: через просіювання, через архів, через комісію… А в комісії були: і та ж Лариса Павлівна Скорик, і той же Коцюба, Василь Васильович Дурдинець, інколи Хмара Степан Ількович приходив, були брати Горині (здається, обидва), – весь політичний спектр парламентський був у комісії.

Коли інколи кажуть, що СБУ це те ж саме КГБ – це дурниця стовідсоткова, бо, по-перше, я вже казав, як призначалася. А по-друге, ми створили групу для розробки закону про СБУ. І з таким великим трудом приймали закон про СБУ, перший такий на теренах СНД. Він не має нічого подібного із законом про КДБ СРСР. Бо був відпрацьований в традиціях європейських демократичних держав, закон у своїй основі взяв принципи демократичної побудови спецслужб.

Служба безпеки – це спеціальний правоохоронний орган, який підпорядкований президенту, і підзвітний Верховній Раді. Питання вже інше, як кожна Верховна Рада, і як кожен президент відпрацьовував механізм контролю за СБУ. Тому що в закон було заведено норму: президент має визначити свого представника в СБУ. Тобто має бути посередник між президентом і службою. Це не мало нічого близького до того, що робило КДБ.

– А контроль суспільства?

– В суспільстві завжди є така настороженість щодо підконтрольності спецслужб, і вона правильна. Це все треба модернізувати, знаходити різні форми. Я вивчав, як організовані спецслужби в багатьох країнах: ФРН, Швейцарії, Великобританії, США. Воно по-різному в різних країнах, але той механізм, який ми завели в закон, це в законі сьогодні є: якщо громадянину раптом здалося, що по ньому працює Служба безпеки (чи то зовнішнє спостереження, чи якісь інші підозри, чи він відчуває якісь елементи тиску), він пише заяву голові Служби безпеки: ось у мене виникли такі підозри, такі підстави, такі факти… Цю формулу я взяв в баварському законодавстві. Служба безпеки має впродовж місяця дати відповідь.

– На Ваш погляд, які проблеми сучасної СБУ, шляхи її розвитку? І якою бачите Службу безпеки України у майбутньому?

– Є декілька напрямів розвитку й існування спецслужб в різних країнах. Наприклад, у Великій Британії, Німеччині, в тій же Польщі – дуже по-різному. В Великобританії навіть багато хто не знає, де розташовано ту спецслужбу і як звати її керівника. Я інколи запитую: скажіть, хто сьогодні директор ФСБ Росії? Не кожен згадає. А хто керівник спецслужби Німеччини? Не знають… Може, щодо ЦРУ знають, бо США – країна велика. Це говорить про те, що служба за межами публічної політики. Ясна річ, що вона виконує свої функції, але ні керівництво служби, тим більше, другі, треті кадрові рівні не беруть жодної участі у жодних політичних «розборках». Деполітизація в цьому смислі. Чим менше говорять про службу безпеки, тим більше вона – служба безпеки.

В СБУ є те, що колись називалося «5-тим управлінням». Методи ті ж самі, лише цілі інші. Це дуже тонка і філігранна річ. Що значить загроза державному суверенітету? В радянський час будь-яка опозиція – це «антирадянська агітація і пропаганда»: 62 стаття, від 7 до 12 років, в залежності від обставин. В демократичному суспільстві будь-яка опозиція, якщо вона не веде до повалення ладу незаконним шляхом, не може підпадати під дію такої статті. Тому знайти, де та межа, де має бути реальний захист державного суверенітету і де ця діяльність не має переходити на боротьбу з опозицією – оце той вищий клас, до якого ще треба йти не один рік.

Як тому запобігти, щоб не було того, що сьогодні інколи звучить, що служба безпеки залучається до боротьби з опозицією. Це вічна тема, це не лише тільки у нас, і я думаю, що це буде ще дуже довго. І тому тут є поле на майбутнє для Служби, і контролюючих органів, і президента, і парламенту – як оцю «золоту межу» правильно прокладати: боротьба зі структурами, особами, які загрожують державному суверенітету, але не боротьба з опозицією.

– Як створити таку систему стримування і противаг, щоб Служба безпеки не перетворилася на певний репресивний апарат?

– Доти, доки вона залишатиметься спеціальним правоохоронним органом, і в ній залишатимуться слідчі структури, функція притягнення до відповідальності залишатиметься. Вона, правда, значною мірою стосується економічних і міжнародних злочинів, ну, і тих окремих випадків, де є загроза державному суверенітету. В моєму баченні на перспективу тут запобіжник може бути тільки один: контроль за діяльністю. Причому громадський контроль… Що таке громадський контроль за спецслужбою? Це реальна річ.

Пресинг громадянського суспільства, його структур на керівництво спецслужби з вимогою пояснювати, якщо не звітувати – це дуже ефективна штука. Я це відчув на собі. Бо в перші роки мені довелося не тільки на парламентських комісіях, а й перед журналістами і громадськими структурами багато чого пояснювати. І в цьому діалозі пояснювальному одним стає трохи зрозуміло, що служба робить, а з іншого боку, і служба бачить, що тут трошки переборщили, або не в той город залізли, або, навпаки, все робиться правильно. Тут якийсь велосипед придумати важко. Демократичні держави в цьому плані багато досвіду мають. За винятком британців: там які б провали не були, уряд не коментує всього, що стосується спецслужб. Це їхня така історична традиція. Але нам би 600 років британського парламентаризму…

– Кадрова політика в Україні, якою вона повинна бути? У радянські часи підготовці кадрового резерву приділяли неабияку увагу…

– Тут стандарти радянських часів важко застосувати. Інша система політична, інший парламент.

Я б тут звернув увагу на Академію державного управління. Це серйозна інституція. Думаю, майже всі міністри мали б через неї пройти, якщо вони не професіонали… Чого соромитися? Так склалося. Політичний розклад, що ти став міністром. Але ти в цій галузі ніколи не працював. Чоловіче, а як ти будеш керувати?

Хай до тебе їздять увечері і сам на сам читають тобі лекції. Це, до речі, найефективніший спосіб навчання. Тут проблема в тому, що теперішнім, і їхнім попередникам ще не вдалося підняти престиж інтелектуальних професій. Маю на увазі лікарів, вчителів, інженерів-конструкторів, науковців. Сьогодні це, якщо не найбідніші, то дуже бідні люди. Можна знайти пояснення: в державі не вистачає фінансового ресурсу. Але доки така ситуація, коли інтелектуальні професії будуть низькооплачувані, вони не будуть престижними в суспільстві, і буде такий підхід: слава Богу, міністром призначили, я зараз почну тут керувати… Простіше кажучи, вчитися, вчитися, вчитися, залучати фахівців з-за кордону, своїх. А що тут такого, якщо дізнаються, що такий-то міністр бере лекції в академіка Валерія Гейця? Чи у Ели Лібанової? Що тут поганого?

Якби таку традицію у нас вдалося започаткувати. Мушу вам відверто сказати, коли став секретарем РНБО, то сам на сам прослухав курс лекцій покійного Сергія Борисовича Кримського, філософа, і Юрія Миколайовича Пахомова – з економічних питань світової політики. Я відчував, що це мені допоможе. Це розширює бачення. Ми ж добре знаємо: сьогоднішній світ не спрощується, а ускладнюється. В усіх його проявах.

– Ви брали участь у президентській кампанії 1999 року. Яким має бути Президент сучасної України?

– Тоді мені довелося написати статтю «На президента треба вчитися». Я вніс пропозицію: всі кандидати в президенти мають скласти такий публічний екзамен студентам Острозької академії, але тільки у сфері діяльності президента.

І я окреслював: президент – це хто? Глава держави, перш за все. А в Острозькій академії вивчають усі напрями, які стосуються президентської діяльності, окрім оборони. Після присяги, після інавгурації, президент стає Головнокомандувачем всіх Збройних Сил і всіх структур. Це означає, що він має розуміти свої права, обов’язки і повинен розуміти хоча б мінімум законодавчої бази про оборону. Діяльність у сфері оборони регулюється близько двадцятьма законами. Але базових, фундаментальних – п’ять. І одного разу це довелося відчути, коли виникла ситуація з Тузлою. Пригадую, летимо в Бразилію (державний візит Президента Кучми), а криза навколо Тузли розвивається. А я – міністр оборони, показую Леоніду Даниловичу закон «Про оборону», де вказано: не прикордонники забезпечують безпеку кордону, а Збройні сили. І якщо кордон буде порушено, прикордонники там безумовно мають свої функції. Але Збройні сили є гарантом. Зрозуміло, що президент не має пам’ятати всі закони у своїй сфері. Але оцей мінімум має знати…

Далі, оскільки в нашій конструкції президент – глава виконавчої влади. Значить, треба орієнтуватися у законі «Про Кабінет Міністрів». Як глава держави, такої дисципліни, як «Держава і право» хоча б процентів 20 він має знати. Не «зубрьожкою», а що це таке. Звичайно, непогано, якщо є знання іноземної мови. Бодай мінімум, тому що у міжнародних зустрічах, коли завершується протокольна частина, відбуваються непротокольні спілкування, як правило, без перекладачів. В Європі так роблять. Мені неодноразово доводилося у цьому брати участь (без перекладачів). І там можна не знати складнопідрядних речень, а мінімум для розмови.

Безумовно, президент має знати історію України. Знову ж таки, не для викладача, а для себе. Не всю історію. Бажано, звісно, всю, але обов’язково знати всі епізоди втрати державності. А в українській історії їх, на жаль, чимало. Для себе – що відбулося з Богданом Хмельницьким,..і аж до 1991 року. От чому УНР загинула? Це не для того, щоб хизуватися, цитувати. Добре і для цитати, але найперше для того, щоб розуміти, яка глибина історії твоєї батьківщини, твоїх попередників, і драматичні епізоди з втратою державності… Ти Глава держави і відповідальний за неї, тому маєш знати все, що було в минулому і що привело до втрати. Ясна річ, було б непогано, щоб Президент був хорошим економістом… Але найголовніше, щоб він був патріотом.

– А який це має бути патріотизм?

– Президент має бути дієвим патріотом. Віктор Андрійович (Ющенко, – А.М.), безумовно, багато зробив як Президент і для свободи слова, і для журналістики. Він щиро патріотична людина. Але на російському напрямку просто патріотизм, який не приносить результатів, перетворюється в антипатріотизм. Дуже правильні, патріотично виважені заяви, щирі, і політика на українсько-російському напрямку… Але це не той патріотизм. Одне діло, патріот вмілий, патріот, який вміє досягати результатів, бути по-доброму скупим в усіх міжнародних переговорах. Якщо виторговувати, то виторговувати з хорошим прибутком. А коли просто патріотична риторика, патріотично-правильна лексика, яка запалює натовпи, запалює майдани, але результату не приносить, – цей патріотизм непродуктивний.

– Про що мріє Євген Марчук?

– Мрію про те, щоб мої близькі і родичі були здоровими, мрію про те, щоб рік за роком Україна звільнялася від інфекцій радянського часу. Їх ще дуже багато бродить і в політичному житті, і в інших секторах людського буття. Мрію про те, щоб з кожним роком Україна набувала все більше і більше економічного потенціалу. І щоб з нею починали рахуватися. Не у зв’язку з висловами керівників, а як із серйозним гравцем. Мене запитували якось про ядерну зброю, правильно чи неправильно Україна позбавилась. Я пояснював, що правильно. Це довга тема, вона окрема. Але я наводив приклад. Німеччина, яка була переможена, нині без ядерної зброї. І Японія, яка була переможена, теж без ядерної зброї. Але сьогодні це гранди. Це провідні гравці світової політики. Вийшли з такої ж розрухи, як і ми. Вони переможені, але нині це гранди, яких, до речі, побоюються і США (в економічному сенсі, безумовно), інколи, навіть той же Китай. Тому я мрію, щоб Україна набувала економічного потенціалу, який примножуватиме міць суспільства, держави, яка буде примножувати і потенціал духовний. Мрію, щоб Україна була таки в Євросоюзі. Який він там не є, непростий і геть не ідеальний, але все-таки це співдружність демократичних держав, з серйозними демократичними традиціями. І я думаю, що років через 20 Україна таки буде в Євросоюзі. А якщо не буде і Євросоюз трансформується на щось ще універсальніше, – то щоб Україна там теж була. Безумовно, щоб Україна налагодила, хай навіть напружені, але нормальні стосунки з Росією.

– Є така думка, що сильна незалежна Україна нікому у світі непотрібна. Окрім самої України…

– Чув таку тезу. Вона неправильна, містить навіть у своїй формі словесний парадокс. Другий підтекст: Україну будуть боятися, і ніхто не хоче, щоб Україна була такою. Тобто, всі навкруг повинні бути зацікавленими, щоб Україна була слабенькою і нею можна було там поганяти… У світовій політиці це вже трошки не так. Це ментальність «осажденной крепости», як казали колись, ще в радянські часи. Не можна навколо бачити лише ворогів чи зловмисників, які тільки й хочуть – зробити Україну бідною, нещасною… З іншого боку, в сучасному світі вже добре розуміють, і особливо європейці: якщо поруч з тобою країна з якимись великими проблемами (а вони вириваються на поверхню різними безпорядками, серйозною міграцією), це потім і сусідам приносить проблеми. Тому говорити в такий спосіб, що весь світ навколо нас хоче нас зробити бідними і нещасними, щоб нас експлуатувати?.. Це конкуренція. Це міжнародна, світова конкуренція. Якщо ти нездатен до такої конкуренції, то ти будеш слабким. Але це не значить, що обов’язково хтось це хоче навмисно зробити. Сама природа конкуренції передбачає бути кращим у кращому випадку, а зробити конкурента слабкішим – це трохи інше. Але це теж реалії сучасного життя. Тому треба самим займатися собою, давати собі раду і не шукати ворогів навколо нас, що вони щось там роблять, щоб у нас щось було погано. Конкурентний світ вимагає бути сильними, умілими, розумними, далекоглядними. Тоді забезпечить позицію, щоб на нас не дивились, як на бідних, і не думали нами користуватися.

– Коли йшлося про мрії, це був оптимізм. А тепер реалізм: якою бачите Україну років за 20?

– Україна буде середньо розвинутою. Років за двадцять ми не станемо домінуючими в економічному плані, а отже не станемо домінуючими і в соціальному. Це процеси довготривалі. Але я думаю, що на цьому двадцятилітньому відрізку може відбутися прорив. Маю на увазі прихід до влади в широкому, хорошому сенсі цього слова нових людей, нової ментальності, які зададуть такі серйозні імпульси, що їх підтримає 90% населення. Через 20 років людьми зрілого віку будуть ті, хто народилися в часи Незалежності. А тим, кому було 10, буде 50. Це будуть нові люди, без тих інфекцій чи у свідомості, чи в ментальності. Я думаю, що тут може відбутися прорив, коли прийдуть нові люди, нова команда,.. неважливо, як там буде називатися, якою буде назва цієї політичної структури… Я сподіваюсь, що це все ж таки буде такий модерний патріотизм, якщо так сконцентровано це назвати. Модерний патріотизм буде в єстві тих людей, і вони забезпечать розворот України в хорошому європейському напрямку. Не в назвах документів, а в підходах до себе, до країни, до своєї батьківщини, одне до одного, до партнерів… Можливо, буде менше сентиментів, бо життя ускладнюватиметься в конкурентному смислі. Крім того, думаю, буде реалізовано український науково-інформаційно-технологічний потенціал, який забезпечить оцей прорив. Ми ж знаємо, що у нас нині чимало хлопців-програмістів працюють на зарубіжні компанії. Дай їм тільки роботу, добре заплати, і вони будуть забезпечувати ті ж таки технологічно важливі прориви, що тепер відбувається на Заході. Сподіваюся, що такий прорив відбудеться і в Україні. Є симптоми, вони підтверджують, що цей прорив відбудеться. Я думаю, за цей час не швидко, але стане повноцінним ставлення держави до культури, до духовності. Відродження національних традицій вже відбувається досить швидкими темпами. Думаю, церква за 20 років не стане єдиною помісною. Хоча, хтозна… В принципі, я не виключаю те, що у нас за 20 років може постати одна православна церква. Непросто це. Зрозуміло чому.

Концентрат оцих компонентів забезпечить відтворення покоління людей, коли не тільки політична верхівка, а в масі людей переважна більшість населення забуде, що держава мусить турбуватися про всіх. Держава має опікуватися пенсіонерами, дітьми. А так кожен має дбати про себе. Для цього треба бути кращим, умілим, з хорошою освітою, знанням двох-трьох іноземних мов, бувати в Європі, співпрацювати на конкурентній основі з іноземцями. Ясно, що це впливатиме на людину. Вона стане динамічнішою, може, трошки жорсткішою. Але кожному захочеться, я переконаний на сто відсотків, повернутися додому, де б, у якому зарубіжжі він не був. Де б він не працював, на якомусь етапі йому все одно захочеться повернутися додому. А тим більше, коли людина стане заможною, реалізує себе. Не має значення, в якій сфері: менеджмент, наука, мистецтво…

Думаю, цей процес вже почався. І вже дає про себе знати. Інтерес до книжки пішов, а який заглушений був! Нині у нас виставки, кінофестивалі. Не кажучи про багато іншого цінного, що відновлюється… Але це тільки маленький початок. От би ще відновився український кінематограф! Щоб студія Олександра Довженка знову зазвучала на весь світ, як це було…