«Галю, я обов’язково співатиму», «А я, Ніно, стану поетесою…», – так юнки Ніна Матвієнко і Галина Цепкова, прагнули великого. Відтоді, як після закінчення школи дівчата мріяли про своє майбутнє, минуло не одне десятиліття.

– Ми познайомилися у школі-інтернаті, тепер це ліцей №11 у Коростені, – пригадує шкільні роки поетеса Галина Цепкова. – Ніночка вчилася у 9-му класі, я ж була на рік старша. Наші класи були поряд, та нас об’єднало не це – мали з Ніною щось спільне, нас зблизила творчість. І життя, сповнене барвами. Ніколи не забуду, як клас Ніни ставив сценку за поемою Тараса Шевченка «Наймичка». Вона тоді грала головну героїню Ганну, і їй вдалося відчути цю роль, це було настільки лірично і водночас трагічно!.. Розповідаю, і ясно бачу, як захопливо спостерігала за нею.

Ніна була п’ятою дитиною із одинадцяти в родині. Бідували, після війни жилося не з медом, а тому дівчинку відправили навчатися до школи-інтернату в Коростень. Лише там можна було отримати повну середню освіту.

Любов до народних пісень Ніна успадкувала від мами, частенько розповідала подругам про її чудовий голос. Тож не дивно, що й сама знала багато народних пісень – обрядових, ліричних, гумористичних, співаних балад… Велику роль у майбутній творчій кар’єрі славетної співачки відіграв її учитель музики Леонід Шапіров. Педагог відразу розгледів талант Ніни, намагався дати їй можливість співати і ще раз співати, щоб розкрилити цей Божий дар.

– Голос Ніночки незвичний, можу впевнено сказати: такий буває один на 200, а то і 300 років, – запевняє пані Галина. – Її голос – душа України. Незламний.

Ніна добре вчилася, була трудолюбивою, багато працювала над собою, над виконанням пісень. Після інтернату влаштувалася на завод «Хіммаш»: аби заробити на життя, трудилася кранівницею, але ніколи не залишала мрію стати артисткою.

– Доросле життя нас розкидало,– пригадує моя співрозмовниця. – Я поїхала до Херсона, а Ніна до Києва. Зустрілися якось у столиці біля філармонії, куди вона влаштувалася. Я ж тоді працювала ткалею, хоч ця професія мені дуже не подобалася. Була серед книг, писала вірші, бо мріяла про це все своє життя. І моя мрія здійснилася: книга і слово завжди поруч. А Ніночку взяли до Хору імені Григорія Верьовки, в якому 21 рік вона була солісткою.

Подруги вже не могли так часто зустрічатися. Ніна Митрофанівна познайомила Галину Василівну зі своїм чоловіком, згодом із чарівними дітками, та через постійні гастролі знайти час для дівочих посиденьок ставало все тяжче.

Галина Цепкова присвятила не один вірш своїй подрузі дитинства. Біля їхньої школи була дуже гарна ділянка. Одного разу вони разом садили яблуньки, у кожного було своє деревце. Образ того яблуневого саду в поетичній уяві пані Галини навіки пов’язався з душею Ніни.

Роки вперед летять, але у юність погляд,
Як яблуневий сад – мій яблуневий спогад.
Високих три вікна і сонячне проміння,
І доля в нас одна, одне у нас коріння.

О юності пора, шкільні весняні роки.
Стежиною добра пішли ми в світ широкий,
І в розмаїтті літ, життєвих переливах,
Не загубивсь той цвіт, те яблуневе диво.

Незабутній для Галини Василівни спогад про приїзд Ніни до Коростеня у далекому 2006 році. (На світлині Ніна Матвієнко в той день під час прогулянки парком з Володимиром Москаленком). Тоді вони провели разом цілий день: завітали до своєї школи, ходили такими рідними, хоч і перебудованими вуличками міста, переговорили про все на світі.

Галина Василівна зберегла не лише теплі спогади, а й декілька подарунків від Ніни: книгу, де зібрано народні пісні, її світлини.

Перше фото подруга подарувала у школі, наступне – із перших зйомок співачки, а останнє опубліковане у журналі «Україна»: там Ніна у вишуканому національному вбранні. Цю даровану світлину співачка спорядила підписом: «Галю, світи мені ніжністю». Тепер це святині-згадки про людину, яка відіграла свою значущу роль житті пані Галини. Більше не зустрінуться, не згадають свої юнацькі роки – 8 жовтня 2023 року Ніна Матвієнко пішла з життя. Страшну звістку Галині Цепковій повідомила давня близька знайома зі Львова. Вона, до речі, викладала Ніні англійську мову.

– Було тяжко, дуже багато знайомих того дня телефонувало, а я постійно поринала у спогади, – не приховує болю Галина Цепкова. – Шкода Ніночку, все раптово сталося. Я просто закам’яніла. Відійшла епоха, душа української пісні…

А для пані Галини безповоротно зникла у засвітах частка живлющого земного світла.

– От тільки уявіть будинок із віконечками, куди падає сонечко, кожне із них – це ваша близька людина. І коли хтось із них іде, віконце зачинається і темніє. Один із сонячних променів знову згас…