Вперше до української святині в Каневі майбутнього народного артиста України Василя Голуба, тодішнього студента театрального інституту, привіз 1969 року професор Михайло Михайлович Карасьов. Цікавий і сміливий то був чоловік, не боявся розповідати студентам про Героїв Крут і навіть побувати з молоддю на місці героїчного бою, а потім відвідати Аскольдову Могилу, де колись, до того як більшовицькі осквернителі стерли з виду цвинтар, лежали у київській землі лицарі-«крутяни». Карасьов був учнем Станіславського і його послідовником. Що й казати, пощастило Голубові з учителем!

У Канів на прощу до Кобзаря Василь Григорович їздив шість разів – не офіційно, а з власної ініціативи, за покликом душі. А одного разу так вийшло, що він несподівано для себе дав там імпровізований концерт.

Було це так. Почув Голуб на могилі Тараса бандуриста. Зупинився біля бандуриста та й мимоволі став підспівувати. Бандурист запросив до дуету. Тоді красним дуетом зазвучали на Канівських схилах «Думи мої, думи мої», «Зоре моя вечірняя» та інші пісні на слова Тараса Шевченка. Біля музикантів зібралося багато слухачів… Хтось не криючись утирав вологі очі… І весь добірний слухацький гурт довго не відпускав двох співаків.

Багато ролей зіграв у Полтавському театрі імені Гоголя Василь Григорович Голуб. Та все ж вершиною його творчого успіху є моновистава «В степу безкраїм за Уралом» (літературно-музичний монтаж за творами Кобзаря). Митець створив її у 2014 році, до 200-ліття від дня народження Тараса Шевченка. У двогодинній виставі він і режисер, і артист: виконує твори Шевченка, співає пісні на його слова. Полтавці добре пам’ятають цю прем’єру, шквальні оплески, щасливі сльози, захоплені славні під вікнами Голубової гримерки…

Василь Голуб пригадує свою давню поїздку в Орську фортецю, де карався, мучився, але не каявся Великий Кобзар. Саме там народилася ідея моновистави: Голуб тоді до глибини душі відчув планетарну тугу Поета за Україною, що виливалася у геніальні рядки.

У травні 2017 року Василя Григоровича запросили на гастролі до Сполучених Штатів Америки. Там з грандіозним успіхом відбулося його сім концертів. І звісно ж – вистави «В степу безкраїм за Уралом».

Тамтешній тижневик «Час і Події» назвав теплий відгук на ці гастролі символічно: «Шевченкове слово з вівтаря». Хоча йшлося про реальний факт: настоятель найбільшої церкви у Чикаго благословив Василя Голуба виконати свою моновиставу зі святая святих – вівтарної частини храму.

Василь Григорович каже, що поїхав за Океан не за грішми, не за славою, а складати іспит. І таки склав його на відмінно. А ще якось від артиста почули: «Я так заглиблююсь у цей образ, що мені іноді здається, ніби душа моя піднімається до Тарасової і обіймає її».

Дуже прикро, що Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка «не помітив» таку визначну подію в українському театральному житті. Моновистава «В степу безкраїм за Уралом» брала участь у конкурсі на здобуття цьогорічної Шевченківської премії, але чомусь не пройшла навіть у заключний тур. Схоже, майстрам красного письменства, які нині правлять бал у Шевченківському комітеті, своя «цехова сорочка» ближча до тіла. Хоча якої художньої вартості ця сорочка – тема для окремих сумних роздумів.

А театральної Шевченківської премії цього року не знайшлося. Ніби нема в Україні справжнього театру, не створено значущих вистав. Не перестаю прикро дивуватись. Вкотре без пророка у своїй Вітчизні. З Америки наше видно, а ми на своє сліпаємо: зась.