Його іменем починається ряд видатних українців, котрі допомогли людству прорватися в позаземні, космічні простори. Уже за ним – Микола Кибальчич, Юрій Кондратюк (Шаргей), Сергій Корольов, Валентин Глушко,  Михайло Янгель, Володимир Челомей…

Хто ж він, Олександр Засядько, і як потрапив у такий знаковий для наших сучасників список?

Народився він 1779 року в сім’ї головного гармаша Запорозької Січі Дмитра Засядька. Січ на той час уже (в 1775 р.) була знищена сатрапами Катерини ІІ, але дух козацький ще міцно тримався в українських душах. Якщо навіть судилося долею служити у війську чи в канцеляріях Російської імперії. Будучи належним до козацької старшини, недавній головний гармаш Запорожжя мав свої маєтності саме в селі Лютенька на Полтавщині. Зовсім недалеко (за якихось 25 кілометрів) розташований Гадяч із багатою козацькою історією. Краса довкілля й козацький дух не могли не осісти в глибинах пам’яті хлопчини. Але замилуваннями не житимеш — і батько віддає Олександра, як і старшого Данила, до Санкт-Петербурга — навчатися в артилерійсько-інженерному кадетському корпусі.

По закінченні навчання здібний підпоручик мав привабливі пропозиції залишитися в столиці. Але — характер: тільки в діючу армію. Тож після служби на Херсонщині став учасником італійського походу 30-тисячного російського війська під командуванням Олександра Суворова. Згодом довелося брати участь у війні з Туреччиною під орудою Михайла Кутузова. Супроти Наполеона воював уже як командир артилерійської бригади, що пройшла і по Франції.

У цих випробуваннях (15 років бойових походів і кривавої січі) Олександр Засядько виявив себе відважним воїном, кмітливим командиром. Імениті воєначальники вручають йому високі, навіть рідкісні нагороди. Особливо цінною була лицарська золота шпага «За хоробрість» — найвища відзнака в тодішній армії, якою особисто нагороджував цар. Такої честі до Засядька був удостоєний тільки Багратіон. Головнокомандувач Михайло Кутузов став третім — у 1813 р., коли російські війська прийшли в Париж.

В українську ж історію (та в світову історію космонавтики) Олександр Засядько вписав своє ім’я як видатний винахідник і творець таких ракет, з яких і починається наш шлях у космічні високості. Наш земляк творив їх не для космосу. І не він першим у світі взявся за таку справу.

Ще в Х–ХІІ ст. в Індії і Китаї при облозі фортець застосовувалися стріли, до яких кріпили паперові гільзи, наповнені вибуховою речовиною, близькою за своїм складом до пороху. А в кінці ХVІІІ століття такі «ракети», але вже з металевими гільзами, застосовували індійські війська проти англійських колонізаторів.

На початку ХІХ століття ракетну зброю використовують уже європейські армії. Командир артбригади О. Засядько став свідком застосування нової зброї і учасником цих битв.

Але, як кажуть, є й інша сторона медалі. Ракетну зброю мало козацьке військо, яке не вело, на відміну від англійців, бойових дій ні в Індії, ні в Китаї. Нею користувалися вже в ХVІ — на початку ХVІІ століття. Це була цілісна артилерійська система, у якій чимало стволів тонкого калібру закріплювалися кількома рядами, а запалювальні отвори з’єднувалися жолобком. По ньому «біг» вогонь, що дозволяло вести залпові постріли. Ще 1516 року палаючі козацькі самостріли забезпечили перемогу над ордою Мелік-Гірея під Білгородом. Українські козаки йменували свою зброю шмигівницею, а в Європі її називали оргáн (за зовнішню схожість на духовий музичний інструмент під цим іменем).

Зруйнована Катериною Січ забрала в небуття і козацьку «катюшу», і її творців. Але ж вижив головний гармаш Дмитро Засядько. Він був записаний до дворянства й одержав чин генерал-майора. Та ми не знаємо, що і як він розповідав своїм синам, народженим після загибелі Січі, зі свого козацького минулого, які легенди і реальні подробиці засіяв у пам’ять своїх дітей, котрі попередню освіту здобували вдома.

Нещодавно у Запорізькому музеї історії зброї з’явилася ота козацька гармата, що має вісім стволів. Як експонат нашої давнини. А син головного запорозького гармаша ще в першій третині ХІХ століття став, за оцінками наших сучасників, першим ракетником космічної ери. Ввібравши, вочевидь, і побачене в європейських арміях, і передане батьком, який спрямував своїх синів не просто на військову стезю, а в артилерійський інженерний кадетський корпус, вручивши їм свій фах як естафету, як заповідь.

По завершенні воєнної кампанії супроти Наполеонівських військ Олександр Засядько,  35-річний полковник-артилерист, задумує нову справу — створення власних бойових ракет. Він продає садибу під Одесою, що дісталася як спадщина, і на ці кошти зводить піротехнічну лабораторію на околиці Санкт-Петербурга. І починає самостійні розробки ракетно-пускових установок для залпового вогню, здійснює небезпечні експерименти, винаходить оригінальну ракету розривної дії, придумав стабілізатори (дерев’яні хвости), сконструював два типи лафетів для запалювальних і фугасних ракет.

Свою ракету Олександр Засядько за розпорядженням зі столиці продемонстрував у Могильові, де була штаб-квартира фельдмаршала Михайла Барклая де Толлі. «Корисність таких ракет безперечна, так само як і необхідність мати їх у військах» — таку атестацію винаходу дав фельдмаршал, пропонуючи присвоїти творцеві для користі справи звання генерал-майора. О. Засядько був затребуваний владою. Його призначають начальником першого в Росії Михайлівського артилерійського училища (пізніше — академія). Під Петербургом він створює спеціальний заклад, де щорічно виготовляли понад шість тисяч ракет його ж конструкції. Нащадок головного січового гармаша очолив також Санкт-Петербурзьким арсенал і піротехнічну лабораторію, увів курс ракетної справи в програму училища. У його руках було зосереджено практично весь ракетний потенціал тогочасної Росії. Ракетами О. Засядька були озброєні Чорноморський флот і Дунайська флотилія. Їх успішно застосовували в російсько-турецькій війні 1828–1829 рр. Генерал Засядько брав особисту участь у цих боях. А коли брали Браїлів (на Вінниччині), сам навчав ракетників і за тиждень підготував 23 роти стрільців із солдатів, які доти були тільки складачами зброї.

Предтеча космічної техніки прожив усього 58 років. Напружена праця і поранення, воєнний побут дали себе знати триразовим інсультом. Йому дають тривалу відпустку зі служби. Він лікується в Москві і на кавказьких водах. Зрештою, 1834 року йде у відставку. Доживав віку з родиною у Харкові. Його мрії пов’язані з подальшим застосуванням ракет. Уже тяжко хворим збирає дані, навесні 1837-го їде до Дніпровських порогів, оглядає все і знаходить спосіб полегшення плавання через пороги з допомогою винайденої ним машини. А 1837-го, 27 травня за ст. стилем, помер. Ракети ж його конструкції використовувалися і через 20 років (у Кримській війні 1853–1856 рр.), і через 40 (у російсько-турецькій війні 1877–1878 рр.).

* * *

До наприкінці сімдесятих років минулого століття навіть такого, окресленого тут контурно, обсягу інформації про видатного земляка-винахідника українці не мали. У томі «Полтавська область» серії «Історія міст і сіл Української РСР» 1967 р. випуску — куценька згадка з прив’язкою до села, де народився: «видатний російський артилерист», «винайдені ним ракети російська армія застосовувала під час війни 1828–1829 рр. проти турок», «брав участь» у воєнних походах. Правда, 1976 року постать О. Засядька була означена в космосі — рішенням Президії Академії Наук СРСР його ім’я присвоєно одному з геологічних утворень на невидимій стороні Місяця. Однак в Україні така новина нікого не сколихнула.

Та в Харкові знайшовся ентузіаст, на той час молодий робітник із доброю кебетою і щирими почуттями Юрій Нікітін, який зумів роздобути чимало матеріалів про Олександра Дмитровича і запропонував видавництву «Молодь» повість «Шпага Александра Засядько». Видали її тиражем 30 тисяч примірників. Книжка вийшла у лютому 1979 року і ми, видавці, раділи: достойно відзначити 200-річчя від дня народження славного земляка є всі підстави.

Та не так сталося, як гадалося. Вранці 10 березня 1979 року телефонує мені, тоді головному редакторові видавництва, секретарка головного ідеолога України, секретаря ЦК КПУ В.Маланчука: «З тобою буде говорити Валентин Юхимович». У трубці — переливчасте «Алло-у» і питання за питанням: а ви читали в рукописі? А хто рецензував? І ще там щось. А потім категоричне: «Принесіть мені справу», тобто редакторський висновок, рецензії (а рецензували письменник Володимир Малик, який добре знався на українській історії, та В.Олійник — науковий співробітник академічного інституту історії). Беру справу, перечитую документи. Академічний рецензент застерігає: надмірне захоплення козацьким походженням і ще там щось, і ще… А як найбільша крамола — поїздка уже геть хворого героя до Дніпровських порогів, у край запорожців. Тільки-но повернувся з ЦК, знову дзвінок – із сектору видавництв ідеологічного відділу того ж ЦК: «Привези справу і 10 примірників книжки про Засядька».

З Романом Вишневським у секторі видавництв були довірливі взаємини, тож він повідомив: Маланчук доручив прочитати книжку всім чотирьом, підлеглим йому, завідувачам відділів ЦК — ідеологічного, культури, науки та міжнародних зв’язків. Щойно повернувся з повторного походу до ЦК, інформує мій заступник: поки вас не було, подзвонили з малого ЦК (себто ЦК комсомолу, якому підпорядковане видавництво «Молодь»), щоб дали книжки, — відніс 10 примірників для всіх секретарів ЦК ЛКСМУ. Раптом дзвінок першого заступника Голови Держвидаву Д. Цмокаленка. Так лагідненько стеле: «Якось сталося, що мимо мене проскочила книжка про Засядька. Принесіть, будь ласка, 2-3 примірники». «У видавничій коморі, — лукавлю вже я, — немає нічого, розібрали», умовчуючи про дзвінки з двох ЦК. Забрав ключ від комори, де зберігалися видавничі примірники, замкнувся в кабінеті і заходився перечитувати повість…

З часом від своїх же «хлопців» з ЦК КПУ дізнаємося: Маланчук дав команду підготувати Доповідну записку на Політбюро з приводу видання в «Молоді» книжки про О.Засядька. І таку записку та проект рішення підготували. Там не було захоплення видатною особистістю. Резюме викладене коротко: 1. Вийшла ідеологічно шкідлива книжка. 30-тисячний тираж вилучити з торгової мережі і знищити. 2. Головного редактора Біленка В. В. звільнити з посади і виключити з партії, директорові Прокопенку В. П. оголосити догану.

Три завідувачі — культури О.Капто, науки Ф.Рудич та міжнародних зв’язків А.Меркулов беззастережно поставили свої підписи. Уперто гальмував проходження документів до Політбюро завідувач ідеологічного відділу Юрій Єльченко, вимагаючи від апаратників щось там ще доопрацювати, підсилити… Загадкову фразу на моє усне звернення кинув і помічник першого секретаря ЦК КПУ Щербицького В. В. Віталій Врублевський, з яким був я добре знайомий: «Потрібен час».

Розшифрувати позицію Ю. Єльченка і фразу В. Врублевського вдалося аж 26 квітня 1979 року — після півторамісячної облоги видавництва і завислої над нашими головами і над пам’яттю про предтечу космічних конструкторів сокири. Того дня на пленумі ЦК КПУ В. Маланчука увільнили від обов’язків секретаря. Мотивація для рішення, виголошена В. Щербицьким (цитую за стенограмою): «Работает слабо, положение дел на местах знает поверхностно, необходимой инициативы не проявляет. С руководящими работниками ЦК, обкомов партии и особенно с ведущими деятелями науки и культуры деловых отношений у Маланчука нет».

Отже, і розправа з видавцями, затіяна Маланчуком, не відбулася. Але рушницю було заряджено і вона мала вистрелити. 7 травня 1979 р. питання було розглянуте на секретаріаті ЦК ЛКСМУ. Заготовлені у «великій хаті» претензії зафіксовано в комсомольскому рішенні, яке йшло під грифом «Таємно»: «…в книге некоторые исторические события и факты трактуются неверно, допускаются смещения во времени, сомнительные утверждения. В частности автор преувеличивает заслуги А. Д. Засядько в военных операциях, уделяет чрезмерное внимание дружеским связям между Засядько, царем и великими князьями, приводит отрицательные суждения главного героя о гениальных русских полководцах Суворове и Кутузове». Але жодних звільнень, доган, репресій.

Правда, доки готувалася акція щодо видавців, розправу над книжкою вчинили за правилами телефонного права. Тираж, який не встигли з книгарень розкупити, було вилучено з торгової мережі і передано видавництву для знищення. За розпорядженням директора В. Прокопенка (усним, звичайно) акт на знищення склали, а саму книжку таємно вивезли в Білорусь і там продали. Золотий запас лишили й для себе, та з часом він швидко розтанув: надто солідну рекламу було зроблено виданню. У період, коли справа сягнула критичного апогею, посприяв нам і тодішній перший секретар правління Спілки письменників Павло Загребельний: ми ходили з ним по Банковій і 45 хвилин (замість 5, ним обумовлених) він слухав мою ретельну інформацію, пообіцявши, що обов’язково матиме розмову із В. Щербицьким. Тим часом на багатосторінкових опусах догідливих істориків, написаних для ЦК, живого місця не залишив молодий автор, спростовуючи їхні звинувачення посиланнями і на журнальні публікації про О. Засядька в 50-х рр. ХІХ століття, і на характеристики, дані в «Большой Советской Энциклопедии».

* * *

Олександр Засядько був винятково відважною людиною. У боях йому не раз довелося вступати в «рукопашну», тричі під ним убивали коня, двічі прострілювали ківер. Був високоосвіченим, в його товаристві були композитори і письменники, високі зарубіжні гості. А він залишався скромним і чесним. Олександр І, оцінюючи безкорисливість і подвижництво Засядька, вигукнув: «Слава Богу! Есть еще офицеры в русской армии, которые служат из одной только чести!» Головний ідеолог Маланчук лицарську шпагу О. Засядька замірився розтрощити дубиною дріб’язкової дурості і кар’єристської корисливості. 200-річчя від дня народження видатного українця вишкребок україноненависного Суслова просто спаскудив. А розповідаю про це, будучи глибоко переконаним: український народ має знати не тільки своїх лицарів, а й геростратів, адже вони гарцюють по нашій історії і долі й сьогодні, підминаючи навіть Шевченка.