Волонтери благодійного проєкту «Їжа Життя Дніпро» від початку навального вторгнення росії станом на 8 жовтня приготували й роздали біженцям, пораненим військовим і просто нужденним понад 250 тисяч порцій їжі.

– Схоже, Ваню, почалося, – такими словами розбудив друг, з яким разом знімали квартиру в Дніпрі.

Перші дні війни, як і для багатьох інших не надто героїчних людей, був часом розгубленості. Три дні постійно читав новини, сидів удома, марнів і не знав, на що сподіватися. Аж поки в інформаційній стрічці не промайнуло: «Їжа Життя Дніпро» годує 500 людей на день!» Це повідомлення підштовхнуло до рішучих дій.

Одразу вирішив на власні очі глянути, як то все відбувається і там, на місці визначитися, чим зможу бути максимально корисним. Приїжджаю й бачу: з пів сотні людей клопочуться на імпровізованій кухні: хтось чистить та нарізає овочі, хтось порається біля багаття під величезними казанами, хтось лопаткою завбільшки з човнове весло перемішує вариво. Нарешті страви готові: їх пересипають у місткі ємності, телефонують водіям доступних автівок, узгоджують маршрути доставок. Словом, робота кипить.

Перше, що відчув, – теплу атмосферу єднання. Тоді зрозумів: від 24 лютого для українців перестало бути важливим, яку філософію сповідуєш, до якої політичної партії належиш, у якого Бога віриш. Головне – об’єднатися, щоб якнайбільше допомогти одне одному.

Так долучився до SMM-відділу проєкту. Шукали допомогу, повідомляли про нашу ініціативу в інстаграмі, фейсбуці, розповідали, чим займаємося, у ЗМІ, щоб дізнавалося більше й більше людей. Щоб надихалися і допомагали хто чим може: своєю участю, продуктами, пожертвами… Можна сказати, місію частково виконали. Проєкт наш помітно набрав обсягів: тепер у майже 30-ти локаціях міста щоденно годували понад дві сотні людей.

Кожного ранку о 6:30 виходив із дому, щоб за годину встигнути до праці. І коли б не приїжджав, заставав керівника фонду Юрія Вараву за роботою, у розмовах з відділом логістики, закупівельниками, кухарями. Так узгоджували плани, терміни, бюджети. По-діловому, в атмосфері справді плідної співпраці. Оця незабутня атмосфера, щире відчуття обов’язку щодосвіта виштовхували мене з постелі, і я мчав допомагати однодумцям – тим, на що вчився.

Журналістська цікавість: захотів на власні очі побачити, як роздають їжу. З групою наших волонтерів поїхав на вокзал. Побачене важко забути. Якщо відверто, і раніше доводилося бачити чуттєву вдячність на весіллях, уродинах, або коли люди обіймають одне одного після тривалої сварки. Проте в цих надзвичайних обставинах бабусі, дідусі, військові, поліцейські, нужденні люди, жінки, діти, отримавши порцію гарячої першої страви, хліба та каші, іноді не стримували вдячних сліз.

– Ми виїхали з Ізюма, і якби не ви, дорогі, не знаємо як би харчувалися, – розчулено казала одна з бабусь. І плачучи дякувала, потім обіймала, цілувала добросердих, ще й онуку наставляла дякувати.

Роздавати обіди допомагали і наші «зірки»: Ольга Сумська, гурт «KAZKA», співаки AID, Олександр Кварта…

Одного вечора засиділися в офісі з керівником проєкту Юрієм Варавою. Ще з першого дня нашого знайомства мене цікавило, навіщо цей головний біль особисто йому. Він же майже не бачиться з дружиною, донькою, днює і ночує на роботі, розгрібає купу проблем: фінанси, матеріально-технічні ресурси, координування персоналу, співпраця з різними організаціями…

– Розумієш, Ваню, я керую проєктом із початку 2010-х, але тільки тепер переконуюся, наскільки це потрібно людям, – каже Юрій. – Коли віддаєш себе служінню іншим, отоді стаєш по-справжньому щасливим.

Його слова глибоко запали мені в душу. Для себе визначив ще одне житейське правило: де б не опинився, обов’язково організовувати або долучатися до безкорисливої допомоги людям, тваринам, довкіллю, іншому, до чого лежить душа.

Якщо ви, читачу, ще не мали волонтерського досвіду, варто спробувати допомагати іншим, бодай трішки.

Вирішуйте і наважтеся! Слава Україні!