Він був другим прихованим українцем, який, не усвідомлюючи своїх генетичних коренів, здійснив підрив московського царства.

Першим був Микита Хрущов, який народився на Курщині в селі Калинівка, що межувало з Україною і складалося на 70 % з українців. Він не дозволив собі навіть подумати про те, що в російській мові слова «хрущ» не існує, а є «майскій жук», і що він не Жуков, а нащадок Хруща. Проте неусвідомлені українські гени підштовхнули його до зруйнування культу особи Сталіна в російській імперії і випущення з глеку джіна вільнодумства.

Горбачов – теж не Горбунов, а нащадок Горбача – не забувся про свої українські корені з Чернігівщини, але так само, як і його великий попередник, був відданий комуністичним міфам. Проте успадковані українські гени підсвідомо вели його правильним шляхом, названим «перестройкою», до зруйнування культу комунізму в російській імперії і відпущення з московської неволі європейських народів.

Мені «пощастило» сидіти в тюрмі за Брежнєва, за Андропова – найжорстокішого з післясталінської когорти московського ката, за Черненка і за Горбачова. Коли очільник КГБ Андропов став Генеральним секретарем ЦК КПСС, офіцерський склад і менти-прапорщики Кучинської зони 36 не приховували своєї ейфорії – вся повнота влади в СССР опинилася в руках кагебістів. Я з гіркотою переказував лагерним друзям розповідь мого батька Євгена Шевченка, який народився і виріс у Києві, як у 1918 році єврейські пацани гордовито наспівували на вулицях: «Сахар Бродскаво, чай Висоцкаво, вся Рассія-мать в руках Троцкаво».

Кат Андропов запровадив нову статтю у Кримінальному Кодексі – 188-3, згідно з якою політв’язня, в якого вже закінчувався термін покарання, можна було засуджувати на додаткових три роки тюрми “за порушення вимог адміністрації».

Перед моїм етапуванням із лагера на заслання (мій термін закінчувався 31 березня 1985 року) папери на додаткове засудження вже були приготовлені. Та ось, на радість, 10 березня помер Черненко, а про Горбачова ходили непевні чутки. Через те кагебісти вирішили розібратися зі мною в пустелі Казахстану, а додатковий суд відмінили.

Восени 1985 року, коли генсек Горбачов уперше здійснив офіційний візит до Франції, у паризькій комуністичній газеті «Юманіте» він запевняв, що в Радянському Союзі немає політичних в’язнів, є тільки кримінальники. Проте коли наступної осені в лагері загинув московський дисидент Анатолій Марченко і західні лідери тицьнули носом кремлівського вождя у цю смерть, погляди головного комуніста нарешті змінилися і він вирішив повипускати політичних. Розпочав з академіка Андрія Сахарова, зателефонувавши йому до Горького 10 грудня, в Міжнародний день прав людини, із запрошенням повертатися з заслання до Москви. Від початку 1987-го стали поступово повертатися додому й інші політв’язні. Я прибув до Києва у травні.

Горбачову вдалося згуртувати коло себе реформаторів, з якими впроваджував гласність і демократизацію та намагався реанімувати занепалу економіку. Проте і сталіністи нікуди не поділися, і він разом з ними робив жорстокі кроки задля збереження непорушності російської імперії.

На конференції в Осло, проведеній у зв’язку з присудженням Нобелівської премії миру Горбачову, я брав участь як запрошений від України дисидент і член парламенту. У виступі я різко розкритикував рішення Нобелівського комітету, поклавши на Горбачова всю відповідальність за кривавий погром підрозділами збройних сил СССР антирадянської демонстрації у Тбілісі 9 квітня 1989 року та за збройне придушення протестів у Баку в січні 1990 року. Радянська, читайте – кагебістська, делегація була шокована такою зухвалістю представника Украни, яка ще була Українською РСР, частиною московської держави.

Звичайно ж, Європа простила Горбачову і кров Грузії, і кров Азербайджану. За те, що він зробив для Європи, Нобелівська премія – це малесенька дещиця.