З пекла

О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року в моїй рідній Новій Каховці пролунав перший вибух. Того ж дня Каховську ГЕС та головну споруду Північнокримського каналу на території Херсонської області захопили окупанти. На греблі та окружній дорозі з’явилися танки, «Гради» та інша військова техніка загарбників.

Мій ранок тоді почався криками та панікою. «Швидше одягайся, доню! Візьми найнеобхідніше!», – перше, що почула. Відразу і не збагнула, що сталося, поки не глянула у вікно. Небо, ще звечора таке спокійне, тепер палало багряним сяйвом, а його спокій шматували блискавки вибухів. «Війна!» – той мамин крик пронизав мене наскрізь і, здається, назавжди врізався в пам’ять.

Руки тремтіли, хапала перші-ліпші речі та документи. Голова затерпла тривожними думками.

До світання ми були в підвалі. Страх стискав серце, але десь в глибині душі жевріло сподівання, що це все жахливий сон, що він ось-ось скінчиться, що Дніпро змиє цей згарище, очиститься од кіптяви небо і ми повернемо щасливе життя.

О восьмій ранку в мережі з’явилися нові фото й відео російської техніки, яка в’їжджала до нашого міста. І це множило страх і безнадію: люди враз опинилися в липкому тумані невідомості – не знали, що робити, чого очікувати…

Моє місто, ще вчора сповнене життя та радості, раптом заніміло. Вулиці знелюдніли, десь час від часу ними скрадалися тіні, схожі на людей. А повітря стрясав гул ворожої техніки.

З вітрин, з полиць аптек і магазинів зникали ліки, харчі, вода. Вчорашні гамірні покупці тепер мовчки, з обличчями, на яких застиг жах, брели від магазину до магазину, аби урвати хоч щось.

Міський парк, колись повний сміху дітей та щебетання птахів, німував. У школах та дитячих садках також панувала моторошна тиша.

Лікарні, переповнені пораненими, працювали на межі своїх можливостей. Лікарі та медсестри, виснажені, знесилені, героїчно рятували життя людей, ризикуючи власним.

Над містом уже завис прапор окупантів, кидаючи брудну задушливу тінь на його бульвари, вулиці, двори, на його мешканців.

Окупанти чекали радісної зустрічі «визволених». Але місто, оговтавшись од перших канонад, од появи чужої вояччини, подало свій голос. Не радості – обурення. Люди вийшли на вулицю з українськими прапорами, влаштовувати мітинги на підтримку України, співали наш Славень, скандували гасла проти непроханих «визволителів». Попри одверті погрози окупантів застосувати зброю.

* * *

Наша родина була в місті до квітня 2022 року.

Дні та ночі у підвалах. «Есемески», у яких «Як ти?» писалося любовʼю. Молитви, які ми з рідними слухали та читали під час вибухів…

Перші 2 тижні засинала одягненою в коридорі, навіть коли було спокійно. Бо раптова тиша лякала ще більше.

Одного разу, обіймаючи молодшого брата, почула від нього: «Віко, я хочу жити…».

Після важких вагань зважилися на виїзд. Це був ризикований крок, ми затівали небезпечну гру на удачу. Удачею в ній було життя. А проти нас – купа ворожих блокпостів, заміновані дороги, постійні обстріли. Серце стискалося від жаху й болю, коли проїжджали повз понівечені будинки, де колись вирувало життя. В очах стрічних читався невимовний біль та розпач. Згорілі автівки, мов скам’янілі привиди, бовваніли вздовж шляху. Кожна із них – трагедія людська, од якої кров холоне…

Вибиралися не самі. Батьки взяли на себе відповідальність вивезти чужих дітей, які гостювали у бабусі в Новій Каховці. Маленькі, злякані, вони мовчки тулилися до нас, шукаючи захисту в наших обіймах. А ми їхали в невідомість. Кожен ворожий блокпост, кожен озброєний солдат, який люто дивився на нас, шукаючи найменшого приводу, дихали смертю. Та ми трималися, підтримували, бадьорили одне одного вірою, що виберемося з цього пекла.

Коли на черговому окупаційному блокпосту нас запитали: «Дети, вас никто не обижает?» так хотілося кинути їм у їхні пики: «Ображають! Ви, виродки! Ваша присутність на моїй землі!». Але мусила відповідати їм односкладово: ні.

Черговий блокпост, без жодного прапора. Лише мішки з піском та похмурі фігури в камуфляжі. Але коли військовик заглянув у салон машини і промовив: «Слава Україні! Можете посміхатися, ми свої!», – ми не тямилися од радості і не ховали сліз.

Але на цьому наші пригоди не скінчилися. Проїхали кілька кілометрів і з двигуна нашої автівки враз повалив дим, а за ним почули скрегіт. Машина, вірний супутник у цій нелегкій подорожі, здалася.

Стояли біля неї і з розпачем дивилися на сіре небо, затягнуте хмарами. Але раптом, наче промінь світла, на дорозі з’явився старий пилуватий джип. Спинився біля нас. З нього вийшов український військовий, на жаль, не сказав своє ім’я. Але запитав, чи не потрібна нам допомога. Ми вдячно кивнули. Довго вони удвох з батьком марикували біля двигуна. Наш рятівник дістав із джипа якусь деталь, брудну від мастила: «Це може допомогти. Не знаю, чи підійде вона до вашої машини, але спробуйте».

На щастя, деталь стала як улита. І через кілька хвилин машина завелася.

Цю зустріч з військовим кожен із нас не забуде довіку. І довіку дякуватимемо нашому рятівникові – незнайомцю з великим серцем Добротворця.

Ми планували доїхати до Одеси, а там вирішити як бути далі. В Одесі нас чекали батьки діток, які їхали з нами.

Але, на жаль, прибувши до наступного українського блокпоста, сталася та ж сама халепа. Авто навідріз відмовилося їхати. Але й тут наші захисники не відмовили у допомозі, дотягнули наш автомобіль до Миколаєва.

Дісталися до міста глибокої ночі і волонтери запропонували нам переночувати у підвалі однієї зі шкіл. Люб’язно дали матраци, ковдри, напоїли чаєм. Люди вражали своєю добротою, готові ділитися останнім.

Стіни підвалу, де ми розташувалися на ночівлю, розмальовані крейдою. Нам розповіли, що це малювали дітки, які ховалися тут під час обстрілів. У такий спосіб відволікалися від канонади і вибухів. «Слава Україні!», «Україна понад усе!», «Віримо в Україну!» Навіть у найжахливіші моменти, коли страх і відчай важко перебороти, ці маленькі мужні художники не втрачали віри у перемогу рідної України.

Вранці нашу машину полагодили і ми рушили далі. Відчуття, що ми на підконтрольній території, серед своїх, наповнювало нас неймовірним полегшенням.

Тепер я знаю, що таке страх за майбутнє, невизначеність і біль за втраченим.

Я знаю, що таке Людяність і якими є нелюди.

Що таке люта ненависть до загарбника і безмежна любов до Батьківщини…

Я достеменно знаю, що таке щастя. Як його виборювати і як цінувати.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company