Тут  пальто на пальті: за пальтом –  пальто і перед пальтом – пальто. Ми з Тонечкою спускаємося сходами, поклавши правиці на поруччя. Нарешті стаємо на найнижчу сходинку. Тоня позирає з-під архаїчного капелюшика, дуже схожа на індивідуалістку з картини «Дівчина у червоному капелюшку» Мурашка. Вона без пальто, але в чорному светрі «під горло». А я завбачлива, бо вбралася в пальтечко, в яке б умістилася ще й Тонечка.

У розлогій залі – ряди і секції цього вбрання, довгого та короткого, «гібридного» і «класичного», що своїм розмахом нагадують ярмарок марнотратства: лише простягни золоту монету – і маєш обране.

– Тут їх стільки! – бубонить моя подруга-старлетка.

– Кубічне? Ні, циліндричне! – верескнула я.

– Трикотажне чи оксамитове? Лишенько, із закапелка видніє пальто-кокон! – вже  шаленіє Тонечка.

– Пальтечко з хутряною накидкою чи оте з еко-шкіри? – замислилася я.

– Почало макітритися в голові, – Тоня демонстративно поправляє капелюшок.

Скільки шарму! Яка атмосфера! Одні знаються на винах, сигаретах, конях, жінках, досвідчені фінансисти та дипломати-космополіти. Другі – сноби, апологети французької п’єси ХХ століття, прибічники сюрреалістичного світу Сальвадора Далі. Треті – молоді інтелігенти, що марять сучасним мистецтвом, філософією Ніцше, музикою Вагнера, чи вважають ознакою гарного смаку все витончене, як колись казали, «декадентське».

І кожен прийшов у «Будинок пальт» за пальтом!

Пані навпроти зайнята чорними туфельками з бордовими підборами. Сукенка «аля-Джекі» додає їй віку. На повіках – синява, щічки й вуха торкані рум’янами, шия та плечі набілені. Лисий як коліно чоловічина часів Іва Сен-Лорана відкинувся на спинку дивана, схрестив короткі ніжки, і склав на животі такі ж ручки.

–  Літератори-гедоністи носять в театри і на мистецькі дебоші екстравагантні капелюхи-котелки, – благодушно розмірковує чоловічок. – Вони, либонь, протеже героя Льюїса Керрола – «капелюшники».

– А ті, хто накидають пальта на плечі, – «пальтівники» чи «пальтечники»? – озивається жінка.

– І ті, й інші, – каже він конспіративно стишеним голосом.

– А плечі болять від носіння пальта.

– Ви, рибко, наступного разу не соромтеся спитати продавчиню: «Скільки фунтів важить це демісезонне пальто?», – жартує чоловічина.

Інша леді, наче розпашіла італійка з пишною зачіскою «паж». Вбрана дивакувато: у вовняній ковбойці, широких темно-зелених брюках, в рожевих шкарпетках і пласких мексиканських сандалях. Під пахвою тримає згорток, з якого визирають українські журнали культурного спротиву «ШО» та збірка Сергія Жадана.

– Завтра вона «нашкрайбає» елітний бестселер, а сьогодні обговорить політичну ситуацію в країні, – ляпнула Тонечці.

А ось соціально-культурний тип XIX століття: мужчина-денді. Він, певно, переконаний, що пальто і педантичність – ключі до довголіття. Може, блефує, а може, просто вперто не хоче позбутися статусу «прем’єр-міністра елегантності». Його пальто викликає захват: шанельного крою, наче зняте з героїв Гемінґвея, воно витягує зріст свого господаря та додає йому британського шарму. Мужчина-денді неабияк риторить. Розказує юнакам, як подавати дамі пальто «Цього мене Зиновій Гердт навчив… А ви даремно смієтеся: це теж із числа забутих манер! Юного Гердта вчив правильно подавати пальто сам Всеволод Емільович Меєргольд! І наполіг, що його, меєргольдівський, спосіб – єдино можливий. Це ж вам не мішок накинути! Тут ціле мистецтво…

Гердт інструктував так: поки дама намотує на себе свої хусточки-шалики – не стій за метр із розчепіреним пальто. Вого має бути смиренно притиснуте до грудей кавалера, руки навхрест … Кавалер зобов’язаний обіймати жіноче пальто… Він увесь напоготові! А вже коли дама накрутила всі свої шалики-хусточки, треба елегантним рухом розчепірити пальто їй назустріч і – другим елегантним рухом, трохи знизу – підсадити його на плечі. Після чого, ледь обнявши даму зі спини, слід ніжно, зверху вниз, припрасувати комір. Гердт стверджував: дамі буде приємно».

– Я уточнив, про всяк випадок, – підсумував «денді», – чи справді жінці це буде приємно завжди, а не тільки тоді, коли це робить сам Гердт. І той відповів: маєте спробувати!

Жінка в ошатній сукні до колін, у високих чоботах-козачках іде на вихід. Вона нічого не придбала. Накинула на плечі масивне біле пальто, намотала поверх нього чорний пояс, але…

– Але забула крила, – шепочу я.

– Що? Які крила? – недовірливо дивиться Тоня.

– Пальто накинула, але забула…

– Що за крила? – перепитує подруга вже геть розгублено.

– Крила! – гарикаю спересердя.

Ось леді в жовтому пальтечку, нашіптує екстравагантній пані-кокетці:

– Колись у Голосієвому актор-п’яничка скаржився, що поцупили його пальто. А це почув поет Рильський. Попросив зняти з вішака своє пальто та подарувати актору. Коли той пішов, Рильський захвилювався: згадав, що в кишені лежала адреса іншого прохача, якому обіцяв теж допомогти…

Пані-кокетка демонстративно зітхнула:

– О, ті жінки! Ми б такого не зробили!

Зніяковіли від цих слів обидві, проте найбільше розбуряковіла я.

Ми зупинилися, щоб перепочити. Тонечка завжди побоювалася, адже їй було невтямки – хто вони, феміністки. На культурних забігайлівках з друзями піднімала бокали за репресію всіх «вумен-фемен». Я ж, натхненна творами Кобилянської, грала роль опозиціонерки у запеклих дискусіях. А втім, у театрі Тонечка грала і героїнь Кобилянської, тому й вирішили пригадати дещо з її текстів:

– Вона не любила надмірностей та вульгарщини, птахо моя, – засоромившись, сказала я майже впевнено.

– Так, люба! А ще героїні її книг були вкрай самостійними, – зіронізувала Тонічка.
– І носили пальта, – додала я поправляючи комір сорочки. – У «Царівні» є згадка про це: «Ідучи за нею, приглядається він її одежі. Він тонкий знаток в таких речах. Пальто лежить на ній складно, зріст у неї прегарний, але пальто не послідньої моди, а рука, що держить, мабуть, несвідомо сукню, без рукавички».

– Скільки кокетії у цих словах! А ще пан явно розуміється «у модах»! – підморгнула мені Тонечка.

– На бабусиних антресолях я й досі зберігаю уривки листів пані Ольги Осипу Маковею, своєму сердечному другу. Вона писала: «Ваше пальто в мене на підозрі, гадаю, що воно занадто легке для зими і Ви простуджуєтеся в ньому».
– Хвилювалася, щоб не застудився. Скільки інтимності та чуттєвості. До речі, а хто у новелі «Valse melancolique» зодягав діряве пальто? – поцікавилася Тоня.
– Ольга Кобилянська вказує на непривабливі деталі гардеробу Софії-піаністки: «Два ґудзики пальта… держались слабше сукна від інших,.. рукавички… були порозпорювані чи погризені».

– Пальто. Знову пальто! Її знайомий Осип носив пальта, в однієї героїні пальтечко було «не послідньої моди», а в Софії ґудзики від пальта трималися на одній нитці.

– Ольга вдягала їх в пальтечка, щоб не лише тіло, а й душа не мерзла, – випалила я.

Тонечка рознервувалася, чи то від моїх слів, чи від нестачі коштів у гаманці. Уже тиждень вона мила посуд у забігайлівці, неподалік на розі. Хотіла придбати пальто в клітинку з піднятим коміром – на фотокартці побачила бабцю свою, Леонілу, у такому ж. «Генетика та рід вимагають, люба! – тараторила вона мені не щоднини, а ледь не щогодини. – Та й мода повертається!».

Я йшла в розчепіреному пальті і рахувала: одне пальто, друге, третє,.. шосте,.. одинадцяте… Жовте, червоне, у клітинку, сферичне, пальто-шинель, квітчасте…

– Такої норовливої осені навіть митці зодягали своїх персонажів у пальта. Адже ж так, Тоню?

– А хіба восени можна носити щось інше? От у моїй кімнаті прикривають у стіні дірку дві вирізки з химерних журналів. На першій Андрі Матісс, французький митець, намазюкав даму у фіолетовому пальто, а на іншій його колега Амадео Модільяні намалював жінку в білому пальтечку. Красиво і тепло водночас. Та й не так лячно захворіти, коли над твоєю головою, наче іконки, дами в пальтах, – замріялася вона.

– Отут, Тонечко, маєш рацію! Бо ж я читала, що Іван Нечуй-Левицький дуже боявся захворіти, й у кожну поїздку брав з собою пальто та шапку. Забобонним був мужчиною, мабуть, – хихикнула я.

– А пам’ятаєш ту парасолю, що мені татко подарував? От її я завжди ношу з собою, а дощу, як на зло, немає. А тільки-но забуду – обов’язково промокну до нитки! – Тонечка здмухнула кучер зі свого обличчя та прокашлялася.

Нам обом стало кумедно. Я розпочала першою, адже не згадати ще двох феміністок було б злочином:

– Тоню! Пригадуєш, я читала книжку «Бонжур, печале!» Франсуази Саґан розкішної літераторки-емансипантки?

– Щось було, – геть байдуже відповіла подруга.

– Це ж вона, Француаза, у ХХ столітті епатувала французьку публіку недбалою елегантністю своїх нарядів: носила строкаті шовкові сорочки та пальта з анімалістичними замальовками. Геть на хлопчика була схожою. А Симона де Бовуар? Ця «верховна жриця екзистенціалізму», супутниця Жан-Поля Сартра, любила використовувати речі з чоловічого гардеробу: краватки, жилети, взуття на плоскій підошві. Носила блузи з помітними бантами. І мала слабкість. Ану ж яку, Тонечко?

– Невже пальто? – зареготала Тонечка.

– Та не просто пальто, а пальто на кілька розмірів більше, ніж треба!

Глянула на зажурену подругу, яка про щось печалилася. Потицяла у свою сумку та дістала з маленької кишеньки гроші.

– Сьогодні моя Тонечка зігріє новим пальтом не лише тіло, а й душу, – яснію в усмішці.

Так чекала, доки хоч якийсь парубок подасть мені пальто. Правильно. Це ж вам не мішок накинути! Тут ціле мистецтво…