З 2000 року  21 лютого ЮНЕСКО відзначає Міжнародний день рідної мови. Так світова спільнота привертає  увагу до мов, яким загрожує зникнення або знищення. Як не дивно, але під такими загрозами не одне століття живе українська, друга за кількістю носіїв слов’янська мова після російської.

Переді мною невеличка книжечка «Мова – душа народу» з підзаголовком «Документи про заборону української мови (XVII – XX ст.)». Її автор Ніна Вірченко, доктор фізико-математичних наук, професор Національного університету «Київський політехнічний інститут», академік Академії наук вищої школи, заслужений працівник освіти України, починає відлік доказової бази нищення нашої мови з 1626 року. Тоді Київський митрополит Йосиф склав акафіст до Святої Варвари. Московський патріарх його дозволив, але за умови перекладу похвальної відправи російською. Слідом з’явився наказ позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1627 року указом царя Михаїла, першого з династії Романових, та патріарха Московського Філарета, який був його батьком і співправителем, наказано книги українського друку зібрати й спалити. У 1667 році цар Алєксєй Міхайловіч, укладаючи угоду з поляками, ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців: «Все те, в которых местностях книги печатали и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий наказ был бесчестных воровских книг никому с наших подданых нигде не печатать под страхом смертной казни». На українських землях, захоплених Польським королівством, з 1669 року теж почалися гоніння на українські книжки, а 1672 року вийшов указ про заборону на території всієї Польщі тримати у себе вдома  книжки рідною мовою. З 1696 року на Правобережній Україні, підкореній Польщею, в судах та інших установах впроваджено польську мову. Після Полтавської битви, під час якої Іван Мазепа спробував вирвати Україну з царських обіймів, Пьотр І обрушив на непокірних шквал репресій. Першими постраждали жителі гетьманської столиці Батурина. Практично їх усіх безжально знищили, місто спалили і сплюдрували. За наказом Пєтра І число студентів Києво-Могилянської академії скоротили з 2 тисяч до 161, а кращих просвітників, наприклад, Феофана Прокоповича, Симеона Полоцького, Стефана Яворського, вивезли до Москви, змусили працювати на зміцнення імперії.

1713 року Московія указом Пєтра І привласнила нашу назву Русь (грецька назва Руси звучить, як «Росія»). У 1720 році цар наказав: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг накаких не печатать. Старые книги справливать прежде печати, дабы…особливого наречия в оных не было». У грудні того ж року київський губернатор князь Голіцин отримав височайше повеління: «…во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные». Імператриця Анна Іоановна 1740 року запровадила російську мову в діловодстві на території України. У 1748 році Синод РПЦ наказав запровадити в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України викладання російської мови, а в 1759-му – вилучити зі шкіл українські букварі.

Єкатєріна ІІ 1764 року написала інструкцію про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії. Того ж року вона ліквідувала козацький устрій на Слобожанщині та козацькі школи. У 1775 році за її наказом зруйновано Запорозьку Січ, ліквідовано українські школи при полкових козацьких канцеляріях. У 1780 р. розпочалося закріпачення українських селян на територіях, підвладних Росії. Порівняйте, на той час в Австрійській імперії було скасовано панщину!

Ще один удар «вража баба» нанесла 1784 року: наказала по всіх церквах імперії правити службу Божу тільки російською. В усіх школах України запровадила російську мову. А 1789 року з ініціативи імператриці видано «Порівняльний словник усіх мов», в якому українська значиться як російська, спотворена польською. До речі, того ж таки року розпорядженням едукаційної комісії Сейму на територіях, підвладних Польщі, всі українські навчальні заклади закрито.

Незважаючи на утиски, переслідування царів, королів та їхніх поплічників, українська мова жила в душі народу. Люди говорили нею, складали вірші, співали пісні. Сподвижники, часто власним коштом,  видавали книжки, підручники, журнали. Згадайте Тараса Шевченка, нашого земляка з Донбасу Михайла Петренка! Це викликало лють самодержців та їх прислужників. Лють шукала виходу, як, наприклад, у циркулярі 1863 року міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва про заборону підручників, літератури та книг релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может». Мабуть, циркуляр не подіяв, бо 1876 року Алєксандр ІІ видав Емський указ про заборону ввозити в Росію будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати українськомовні музичні твори. А ще указ зобов’язував «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на вчительську роботу в Петербурзький, Казанський й Оренбурзький округи.

Алєксандр ІІІ забороняв українські вистави в усіх «малоросійських губерніях» (1884 р.), вживання української в офіційних установах і хрещення українськими іменами (1888 р.). З 1900 року цензура вилучала з текстів (російських!) такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, що несли національно-символічний зміст.

Звернемо увагу читачів і на те, що після приходу до влади «борців за справедливість», більшовиків-лєнінців становище української мови не змінилося. 26 січня 1918 року, захопивши Київ, пише пані Вірченко, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тис. містян, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг, у кого в хаті висів портрет Тараса Шевченка. Спроби відродити українську мову і культуру натикалися на жорсткий спротив інтернаціоналістів — російських шовіністів. Глава уряду УСРР Х. Раковський писав: «Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства».

У 1922 році керівництво ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У схвалило «теорію» боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української). Звісно ж, перемогти мала російська. І диктатура, яка називалася пролетарською, а фактично була більшовицькою, чекістською,  винищувала носіїв чужої для них української культури і мови. Підтвердження того – сотні тисяч, мільйони знищених українців під час розкуркулення, колективізації, Голодомору 1932-1933 років, масових репресій 1937-1938  років. А після війни 1941-1945 років що діялося?! Усіх, хто боровся чи хоча б заїкався про незалежність України, розстрілювали сім’ями, цілими селами вивозили туди, де козам роги правили. Одночасно «зближували» українську культуру з російською. Рада міністрів СРСР у 1946 році ухвалила постанову «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського», а ЦК ВКП(б) – «Про український буржуазний націоналізм», згідно з якою тисячі представників української інтелігенції заслано до концтаборів. Багато, дуже багато з них там і загинули.

З 1958 року розпочався новий наступ на українську. Відповідно до постанови ЦК КПРС українські школи почали переводити на викладання російською. Процес пішов досить успішно. Вчителям за перехід 10 відсотків до ставки доплачували – от і старалися. Років через десять у багатьох містах, у тім числі і Слов’янську, не залишилося жодної школи з українською мовою навчання. Що ж до  української як предмету, то директори шкіл з вельми охоче задовольняли прохання батьків звільнити їхніх діток від «недоцільного навантаження». От і ставав Донбас, великі і малі міста інших регіонів України російськомовними, повільно дрейфуючи з України в бік Росії.

Друга половина 1980-х дала початок розвитку демократії, росту національної самосвідомості людей. У 1991 році Радянський Союз розвалився. На його уламках з’явилися незалежні держави. Відповідно до закону, ухваленого ще в останні радянські роки, українська мала б стати державною, отримати належний розвиток. За Конституцією так і є, а на практиці чужинці й сьогодні гальмують відновлення мови й культури народу з тисячолітніми традиціями. Тож треба активніше вимагати від державних службовців, яким держава платить зарплату, виконувати закони, зокрема й про мову. Бо куди ж це годиться, що у нас знову планують третину першокласників вчити російською! Треба кожному з нас боронити рідну мову, а не йти на поступки окупантам. Бо ми ж, браття, козацького роду!

Від редакції:  Автор статті, працівник газети «Донеччина»,  яка третій рік вимушено виходить у Києві, згадує  подвижника української культури зі Слов’янська Михайла Петренка, відомого автора тексту пісні «Дивлюсь я на небо», що стала народною. Очевидно, його перу належить текст іще однієї широковідомої пісні «Взяв би я бандуру»… А те, що у мороці історії загубилися і дата народження поета, і місце його поховання, – лише один із мільйонів доказів зневажливого й упослідженого ставлення російських імперців до української культури та її діячів. Російські шовіністи завжди однакові – що в царські, що в радянські, що в путінські часи. Донбасько-московський заколот зайве переконує, що загарбання держави починається зі знищенням мови і культури її народу.