Ми з мамою – справжні театралки. І Молодий театр Києва для нас майже як друга домівка – спосіб дихати, переживати, проживати, думати. Завжди з нетерпінням чекаємо нових прем’єр і повертаємося до улюблених вистав.

Але одного разу сталося те, що змусило нас глянути на знайоме місце геть по-іншому. Перед входом помітили хлопця на візку. Він довго й уважно оглядав старі високі сходи перед театром – без пандуса, без поручнів, без шансів самостійно потрапити всередину. Мама тихо зойкнула: «Як же так? Це ж театр».

Ми запропонували допомогу. Хлопець усміхнувся: «Знаєте, я звик до труднощів, але театр – це не укріпрайон». Усмішка в нього була тепла, але з гіркотою, яку не приховаєш. Пізніше ми довідалися, що звати його Андрієм, що він пересувається на візку після поранення на фронті і давно мріяв прийти саме сюди. «Мистецтво, – додав, – повертає відчуття нормального життя».

Я зателефонувала на службовий номер телефона театру і тут-таки мов уродилася адміністраторка. Мило вибачившись,  повідала, що «інклюзивний вхід є, але через службове приміщення». Нас провели вузьким коридором, повз технічні двері, ящики зі світловим обладнанням і декораціями. Андрій не втримався: «Ну, хоч закулісся побачив».

А в залі спеціального місця для візка не знайшлося. Працівники просто пересунули два стільці – так створили невеликий простір збоку. «Мені, – запевнив Андрій, – вистачить і цього».

Сиділа й думала: людина, яка втратила ногу, захищаючи країну, не повинна просити елементарного – доступу до культури. Після вистави Андрій по-своєму відтворив мою гірку думку: «Я не прошу комфорту. Я прошу можливості бути частиною життя».

Історія Андрія – не лише про один окремо взятий театр. Це історія про країну, де кожен має просто повноцінно жити. Не вибачаючись перед іншими за свої особливі потреби.