Столітній ювілей художника і багаторічного в’язня радянських таборів Опанаса Заливахи телеканал «Галичина» вшанував документальним фільмом. «Непокірний Панас» повертає у публічний простір постать, яку радянська система десятиліттями намагалася викреслити з історії мистецтва.

Стрічка вирізняється з-поміж більшості ювілейних проєктів. Не обмежується біографічним переказом. Пропонує осмислений аналіз життя митця, його ролі у русі шістдесятників, значення для сучасної культури.

Центрова сюжетна лінія фільму розгортає шлях формування національної ідентичності художника, який зростав далеко від України: його дитячі та юнацькі роки минули в Сибіру та на Далекому Сході. Автори красномовно засвідчують: «українськість» Заливахи не була наслідком родинної традиції чи середовища. Це його особистий вибір, сформований у протистоянні з імперською реальністю. А тому герой стрічки у трактуванні її творців – не лише жертва системи, а й свідомий зодчий власного духовного світу.

Значущим набутком фільму є реконструкція періоду ув’язнення митця. Заборона малювати в таборах постає не як деталь біографії, а як ключовий момент розуміння характеру Заливахи: мистецтво для нього було не інструментом, а сенсом, який не можна заборонити адміністративним наказом. Наведені у стрічці свідчення очевидців додають цій темі відчутної достовірності. Один із співрозмовників згадує: «Він продовжував творити навіть тоді, коли не мав доступу до фарб. Система не могла заборонити йому бачити». Це не емоційна прикраса – це точна характеристика внутрішньої свободи Непокірного Панаса.

Фільм ретельно відтворює інтелектуальне та мистецьке середовище, в якому жив і творив Заливаха. Алла Горська, Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл – ці імена формують ширший контекст, без якого історію шістдесятництва зрозуміти неможливо. Стрічка не романтизує їхню діяльність, показує її як інтелектуальну й моральну співпрацю людей, котрі свідомо обирали шлях спротиву.

Представлення спадщини Заливахи – важлива частина роботи. Знімальна група досліджує архіви Музею шістдесятництва, відвідує санаторій «Ясень», де збереглися маловідомі твори митця. Відчуття повернення втрачених фрагментів української культурної пам’яті – серед справжніх набутків фільму. Заглиблюючись у минуле, він повертає митця у теперішній культурний простір.

Про фаховість творців стрічки – окреме вдячне слово. Сценарій Ольги Бабенко вибудований чітко та послідовно. Без надмірної пафосності, але з достатньою емоційною напругою. Операторські рішення Любомира Ботюка підсилюють документальний характер фільму, не позбавляють його виразності. Монтаж Станіслава Ігнатюка забезпечує ритм, у якому немає зайвих пауз або хаотичних фрагментів. Усе працює на формування цілісного портрета художника.

«Непокірний Панас» розламав традиційні цвітасті рамки «ювілейного» документального кіно. Постать Заливахи, символу внутрішньої свободи нагадує про силу культурного спротиву, робить видимою історію, яку намагалися стерти з народної пам’яті. Коли Україна знову бореться за свою ідентичність, такі роботи особливо важливі: пояснюють минуле, допомагають зрозуміти сучасність, розпізнати ворога, «перемагать і жить».