Йдеться про замки Закарпаття, яким загрожує час і людська байдужість. Бо декотрим із них полічено їхній земний вік, якщо влада невідкладно не заопікується ними, якщо не знайдуться інвестори, які вдихнуть нове життя у ці перлини історії, архітектури, фортифікації.

Невицький замок: осідок «Поганої Діви»

Ці руїни на вершині 125-метрової гори знані відразу за декількома легендами.

Перша – про Елізабет Баторі, угорську графиню з роду Другетів. У народі її називали «Кривавою графинею», «Чахтицьким чудовиськом» і «Поганою Дівою». Вона прославилася звичкою влаштовувати банні дні, коли купалася в крові молодих дівчат. Легенда чи ні, але дещиця правди у цьому є. Жінка, схоже, таки була жорстокою: за переказами, під час зведення замкових стін наказувала додавати в будівельну суміш не тільки яйця й молоко, а і кров невинних дівчат та материнське молоко. Бажаючи укріпити стіни замку, веліла додавати до вапна молоко. Не витримавши більше свавілля графині, люди поскаржилися королю. Щоб не розпочинати війну, монарх задумав хитрістю виманити вельможну лиходійку із її замку. Було зібрано стадо корів, до шиї яких прикріпили дзвіночки, а до рогів – підпалене сіно, що створювало димову завісу. Серед ночі налякана страшним видовищем графиня спробувала втекти, але завбачливе військо короля впіймало її. Король засудив «Криваву графиню» до страти.

Друга легенда пов’язана з Жулем Верном, який нібито так надихнувся загадковою місцевістю, що написав свій роман жахів «Замок у Карпатах». Про це оповідає інформаційний плакат у Невицькому замку, сповіщаючи, що знаменитий француз таки побував тут 1892 року. Насправді ж, відомості про перебування Жуля Верна в карпатському замку теж скидаються на легенду, адже в 1886 році племінник автора Гастон, який страждав параноєю, вистрілив Жулю в ногу. Відтоді письменник не міг ходити.

На цьому містика не завершується. Ще одна з історій розкриває походження назви «Невицький»: колись цей замок, мовляв, охороняв молодих дівчат — «невіст».

Історія замку тягнеться з ХІІ ст., коли на місці твердині була оборонна конструкція із земляними валами та ровами. В такий спосіб захищали угорські землі від монголо-татар. Але угорці бажали торговельних зносин із київськими та галицькими князями, тому оборонний вал став «ворітьми» між сусідніми державами. Втім, «ворота» ординці таки зруйнували.

Згодом споруда перейшла до керування трансільванців. Вони не лише відтворили вали, а й розбудували територію. Додали колодязь завглибшки 4,5 м, де збиралася дощова вода, та донжон чотирикутної форми. Цей останній рятівний пункт оборони, житлова вежа, зберігся досьогодні.

… Нині Невицьким замком можна назвати лише руїни та той один донжон зі зведених колись чотирьох. До весни 2019 року туристи могли бачити оригінальний дерев’яний дах цієї вежі, що зберігався аж від днів будівництва замку. Але буревій зніс накриття.

Практично з 1644 року Невицьким замком ніхто не займається. Лише у 20-х роках минулого століття ним опікувалося товариство чехословацьких туристів. Нині споруда належить селищній раді. На відміну від замку Паланок чи палацу Шенборнів, що також є архітектурними перлинами Закарпаття, Невицький замок украй потребує реконструкції. Через дефіцит державного фінансування, долею історичної пам’ятки переймаються волонтери з усього світу. Представники приблизно 30-ти країн опікуються збереженням залишків споруди. У 2018–2020 роках у Невицькому замку проводилися невідкладні реставраційні роботи. Ходять чутки про те, що цілісний вигляд замку відтворять у 3D.

А ті, хто все ж таки забажає побувати у цих легендарних руїнах, отримають приємний бонус: «Сад Вагнера», закладений поруч із замком угорським садоводом Карлом Вагнером у ХІХ ст.

Сент-Міклош: скелети в стінах, весілля на всю Європу і Йосип-рятівник

Середньовічний замок, що має скелетів не в шафі, а в стінах. Так розпочинається перша легенда цього місця, в якій неодноразово згадують скелет, замурований у стінах замку. Ймовірно, людські кістки виявили під час перебудови «Сент-Міклоша» 1839 року. Легенди свідчать, що замурували заживо саме озброєного військового, адже за традиціями Середньовіччя магія духу похованого воїна мала охороняти споруду від ворогів.

Однак не все так моторошно. Стіни цього замку зберігають у собі історію кохання, що гриміла по всій Європі. У 1670 році, після смерті князя Ференца ІІ Ракоці, його дружина Ілона Зріні (хорватка Хелена Зрінська) стала власницею замку. Господиня таємно зустрічалася тут із графом Імре Текелі – аристократом, главою повстанців-куруців.

Кохання здолало перешкоди, і по смерті ненависної свекрухи відбулося весілля. На той час Ілоні було 39 років, а Імре – 25. Одна з найкрасивіших жінок Європи, талановита й розумна, яка знала 10 іноземних мов, математику, балістику та інші «нежіночі» науки, обрала любов. За це її позбавили титулу, земель і замків, відібрали дітей від першого шлюбу, яких вона потім ніколи не бачила, заточили в монастир. Згодом Ілону Зріні обміняли на полоненого австрійського генерала, і вона виїхала до свого чоловіка Імре Текелі в Османську імперію.

Закохані возз’єдналися і прожили там до кінця своїх днів. Княгиня стала єдиною жінкою у світі, котра отримала від турецького султана грамоту-атнаме, якою нагороджували чоловіків за мужність.

Насправді ж замок «Сент-Міклош» (у перекл. з угор. «Святий Миколай») запозичив назву від села, яке 1944 року перейменували на Чинадійово. У ХV ст. ці землі належали Сент-Міклоській домінії, власником якої був барон Імре Переньї. Двоповерхова будівля з двома триярусними вежами, товстими стінами, просторими підвалами та віконцями-бійницями була оточена ровами, валами й річкою Латорицею. Вигідне розташування давало змогу успішно захищати від ворожих нападів не лише місцеве населення, а й перевал «Руські ворота», через який пролягав важливий торговий шлях Карпат «Руська Путь».

Будівля не мала постійних господарів, що в далі відобразилося на стилі й інтер’єрі. Наступним власником Чинадіївського замку в 1574 році став князь Міхай Телегді. У 1657 році польські війська пошкодили замок, і він почав втрачати значення оборонної споруди. У другій половині XVII ст. історична пам’ятка перейшла у власність роду Ракоці – княгині Ілони Зріні та її чоловіка, трансільванського князя Ференца ІІ Ракоці.

На початку ХVIII ст. Чинадіївський замок відіграв велику роль у Визвольній війні угорського народу проти імперії Габсбургів. Тривала боротьба закінчилася капітуляцією угорців. Чинадіївський замок перейшов у володіння австрійського магната графа Ервіна-Фрідріха Шенборна, і через певний час твердиня повністю втратила своє оборонне значення. Укріплення зрівняли із землею та перетворили на парк, а сама споруда стала подібною до палацу.

Під час Другої світової війни окупанти Закарпаття перетворили Чинадіївський замок на катівню. Після приєднання Закарпаття до СРСР замок «Сент-Міклош» спочатку став місцем зборів сільської ради, військовою частиною і складом автобази. Після розпаду Радянського Союзу історична пам’ятка Закарпаття залишилася поруйнованою та засміченою.

У 2001 році художник Йосип Бартош узяв замок у концесію від держави на 50 років. Разом із дружиною Тетяною та однодумцями він фактично врятував пам’ятку від руйнації. Нині відреставровано інтер’єр першого поверху споруди, де розміщено шість кімнат та велику залу. Нині там розташовано експозиції скіфської й кельтської культур, а також портрети всіх власників замку. Деякі з них написані самим Йосипом Бартошем.

Оглянути можна і другий поверх, що містить шість кімнат, велику залу та довгий коридор. Він хоч і не до кінця відреставрований, але вражає інтер’єром та вітражами з відтворенням часів життя Ракоці. Крім того, у замку є «таємні внутрішні переходи» з кімнати до кімнати.

На екскурсії в Йосипа Бартоша, господаря замку, можна дізнатися історію про містичний сон, пов’язаний із тією ж войовничою Ілоною. Коли художник шукав місце для проведення творчих зустрічей, до нього уві сні явилася Ілона Зріні та просила врятувати замок «Сент-Міклош» заради майбутніх поколінь. Вона запевняла, що чоловік усе зробить успішно.

Так і сталося. Це поки що єдиний випадок, коли замок перебуває в концесії приватної особі, котра на власний кошт відродила одну з перлин Закарпаття.