«Смак води і віскі», –  так назвав свою третю книжку журналіст і письменник  Леонід Ісаченко. У збірку новел, есе і зарисовок увійшли осмислені і майстерно обрамлені живильним словом житейські історії, тонко спостережені автором.

Окремий розділ склали публікації про корифеїв українського сценічного мистецтва: нині творящих і тих, хто відійшов за межу. Ось лише кілька імен-зірок із яскравого українського сузір’я: Дмитро Гнатюк, Володимир Івасюк, Микола Сингаївський, Анатолій Драгомирецький, Микола Мозговий, а ще – Лілія Сандулеса, Іван Попович, Вадим Крищенко, Павло Дворський… Навіть простий перелік цих імен додає книжці неабиякої притягальності…

Але в журналістиці і літературі головне не лише когось знайти і щось виокремити. Головне – виписати, вигранити, донести до читача, переконати у правильності тобою вибраного. І я сам ловив себе на думці: читаю інтерв’ю, наприклад, з Дмитром Гнатюком, напиваюся розмовою автора зі своїм героєм, а  таке відчуття, що то я сам за одним столом із славетним співаком. «Років із сім, – зачинає свою розповідь про Дмитра Гнатюка Леонід Ісаченко, – я зателефонував йому, мало сподіваючись, що він зголоситься на інтерв’ю. А він каже: «Приходьте». – «Коли», – питаю. – «Та вже і йдіть», – відказує. Зустрілися в Національній опері. І говорили тоді зо дві години, і говорили зовсім не про те, що я напланував його питати….»  І як багато сказано в отому простому запрошенні «Та вже і йдіть…» Яким відвертим, в чомусь беззахисним і довірливим, але величним у своїй простоті постає перед нами з тієї розмови Дмитро Гнатюк! Як і інші герої Леоніда Ісаченка, не лише відомі своїми іменами, а й прості і непримітні, часом упосліджені обставинами і людьми…

Назву книзі дала  щемлива новела-образок «Смак води і віскі» про  неприкаяного Шурика, що «стріляв» у знайомих по кілька гривень на випивку. З ним і зустрівся якось автор біля криниці. «Ніхто навіть не знав, що за метриками він – Олександр Михайлович. Всі називали його Шурик. Те «Шурик» звучало розхристано і зневажливо, фонетично плутаючись та відлунюючи словом «Шарик»…  Але  автор розгледів у тому Шурику-Шарику людину, хай неприкаяну, але по-своєму неповторну, нехай просту, наївну у своїх сподіваннях, але з душею, не покручену підлими вивертами. І ковток віскі для нього був, як ковток, захмарного і недосяжного. Як декому з нас, кухоль криничної дзвінкової води.

Можна і далі називати і цитувати щось із «Вежі в кукурудзі» (про охоронця чужого поля), «Смешной сборной» (про наших футболістів), «Кардинала» (про мамин виноград, що після морозу, «має сороміцький вигляд»). Але краще прочитати книжку. Повірте, вам захочеться зустрітися з героями Леоніда Ісаченка і вдруге і втретє… Звідки береться ота магія тяжіння? Зі Слова, яке так майстерно добирає, вивершує-вигранює і розстеляє перед нами автор. Те Слово свіже й незатерте, забарвлене кольорами емоцій, легким дотепом, але незмінно щире і щедре до всіх . Оповідки Леоніда на всі смаки, які зливаються воєдино у смак Правди.

Щоб так писати, треба любити. Бо без залюбленості у світ і людей, без заглиблення у себе не напишеш ні про прекрасне, ні про потворне. «Велика загадка любові», – казав про таке творіння Григір Тютюнник.  Сьогодні любові не вистачає всім нам, а особливо деяким митцям, що вважають себе метрами, не вирісши навіть із сантиметрових творчих лекал.

Книжка Леоніда Ісаченка «Смак води і віскі» має незначний наклад, бо видана коштом благодійника. Отож запрошує до Інтернет-видання «Грінченко-інформ». Його електронні сторінки пересипані перлами, з яких переважно і склав свою нову збірку наш колега.  Ось  новела «По тонкому льоду» про товариша-однокласника, що «загубився» в осінній воді сільської річки. «Ріка не забирає наосліп. Не приймає будь-кого до свого чистого і живого лона. Зірки, що падають і тонуть у воді, лишають за собою довгий слід, аби люди хоч би вряди-годи здіймали голови до небес та вчилися розуміти світ і себе у ньому». А ще – щоб люди вряди-годи пригорталися і до лона таких книжок, як «Смак води і віскі». На її сторінках довгі сліди тих зірок, що завжди нам світитимуть…