Клебер Рожеріо Алвес де Мелло – з невеликого бразильського міста Каноас. Свою родину перераховує детально: мама, тато, брат, сестра і кіт.
В його штаті мешкає найбільше європейських нащадків, і, як стверджує Рожеріо, тут можна знайти схожість і з Україною, навіть в автохтонному вбранні. «Наприклад, жіночий народний одяг нагадує деякі моделі довгих українських вишиванок».

Рожеріо розповідає: попри великі проблеми та непорозуміння, які колись були між корінним населенням та прибулими на континент завойовниками- європейцями, бразильці вже давно не тримають на них зла та образи. Всі змогли примиритися і почати разом розбудовувати країну.

Наш герой любить Бразилію, колорит своїх земляків. Проте комфортніше почувається в Україні: «Завжди мені кажуть, що в мене українська душа, а не бразильська».

Його знайомство з нашою країною відбулося ще далекого 2014 року. Тоді Рожеріо працював медбратом та проводив лекції в Інституті молекулярної біології і генетики. Одна з викладачок попросила його підготувати доповідь на тему ракових захворювань. За основу дослідження він узяв трагедію українського Чорнобиля. Шукаючи матеріали та свідків, познайомився із жителькою Запоріжжя, 5 місяців щодня спілкувався з нею онлайн. А 2018 року побачив Запоріжжя «наживо» і зустрівся зі своєю співрозмовницею, в яку закохався. Вона допомогла йому вступити на підготовчі курси до університету.

Втім у долі були свої плани: їхні стосунки згодом дали тріщину і Рожеріо забажав переїхати із Запоріжжя. Одна з близьких подруг допомогла йому перебратися до Тернополя. Він вступив на підготовчі курси Тернопільського національного педагогічного університету, а згодом став студентом факультету іноземних мов.

Згадує: найбільшою проблемою студентського життя було незнання мови. Довелося довго та старанно опановувати українську. Тепер Рожеріо вільно спілкується, пише та читає солов’їною, проте досі відчуває труднощі: «Дуже важко з відмінками. В англійській їх нема, в португальській та іспанській нема. А в українській мові потрібно використовувати відмінки».

Окреме місце в серці Рожеріо займає Тарас Шевченко: «Коли почав навчатися у Тернополі, дивувався, чому портрети Тараса Шевченка є всюди: в університетах, в театрах?.. Тоді я почав читати його і про нього. Тепер знаю: Тарас – це символ України».

Студентом Рожеріо досліджував творчість Кобзаря, брав участь у понад 30-ти конкурсах декламації поезій Тараса Шевченка. А ще бразилець любить поезії Ліни Костенко, Івана Франка, Лесі Українки та… Івана Кушніра. Серед українських співаків його фаворитом є Кузьма Скрябін.

Повномасштабне вторгнення росії на територію України Рожеріо застав у Бразилії: за збігом обставин мусив повернутися додому. Зізнається: коли почув, що 24 лютого почалася війна, багато плакав. Разом зі своєю сім’єю почав волонтерити та допомагати українським переселенцям. Не приховує захоплення українцями: «Мені подобаються мужні волонтери, солдати та лікарі, люди різних професій, чиє життя повністю змінилося перед обличчям цього терору».

Щира любов Бразилії та України мимоволі спонукає Рожеріо порівнювати. Розповів, що найбільше цінує охайність бразильців та працьовитість українців, особливо жінок. Зазначає: в його рідній країні нема чітко визначених національних страв, проте найпопулярнішою є шураско. І тут-таки знаходить їй відповідник в Україні: шашлик.

Зате з української кухні у Рожеріо де Мелло цілий перелік улюблених страв: «Перше місце – борщ, червоний і зелений. Друге – за варениками, в усій варіантах. Люблю котлети, холодець. І дуже подобаються український узвар та українські пироги».

Традиції та свята в Бразилії відрізняються залежно від регіону, проте Різдво, Новий Рік та всім відомий Карнавал святкують усі. Але Рожеріо палкий прихильник і наших традицій та свят. Любить вбиратися в українські вишиванки, має їх аж 3 вишиванки.

Перебуваючи на своїй історичній батьківщині, Рожеріо де Мелло продовжує активно вивчати українську мову та історію. Сподівається, що зовсім скоро зможе повернутися у звільнену від окупантів Україну та завершити своє навчання в Тернопільському виші.

Матеріал підготувала до друку Анастасія КАКУН, студентка ІІ курсу Київського столичного університету імені Бориса Грінченка