«Але ж я в демократичному суспільстві?» – «Не так. Ти refugee. Це такі люди, які просять про допомогу».

У столичному «Театрі Драматургів» відбувся режисерський дебют Олекси Гладушевського. Виставою «Зелені коридори» за п’єсою драматургині Наталки Ворожбит.

Це історії чотирьох українок, які стали біженками після початку повномасштабного вторгнення Росії. Через абсурд, чорний гумор та емоційні діалоги розкривається тяжка правда про досвід вимушеної еміграції, непорозуміння з європейцями, внутрішні травми та боротьбу за нове життя.

«П’єса, – розповіла Наталка Ворожбит, – писалась на замовлення театру «Каммершпиле» в Мюнхені, з надією достукатися до німецького глядача з українським питанням, зштовхнути лобом німців і українців до відвертої розмови».

Палкі суперечки героїв драми, відверті зізнання травмованих війною українців, спроби почати життя з нуля, коливання між надією та зневірою… «Моє життя скінчилося, коли я перетнула кордон».

Глядач спостерігає, як герої-європейці реагують на ситуацію. Їхнє «прийняття» – це часто нерозуміння, байдужість, а іноді й відверта зневага: «Вони біженці. У них немає прав. У них, в принципі, більше нічого немає».

Постановка Олекси Гладушевського захоплює динамікою, зворушливими сценами та точністю образів, актори втілювалися одночасно у декілька ролей. Сценографія вражає костюмами та візуальними деталями, які однозначно мають сенси.

Навіть якщо з початком великої війни вам не довелося скуштувати еміграції, вистава дає майже реальне її відчуття – через пережите героїнями і талановито відтворене акторами. Українці постають не в ролі жертви: попри пережиті трагедії, отримані травми були і залишаються стійкими та непереможними.

Вимушена євроінтеграція – тема, про яку ще не так часто говорять публічно. Але мільйони українців щодня проживають, набувають цей досвід. Не всі тексти про війну – лише про втрату. Часто це історії про виживання в новій реальності. Бо транслювати нашу позицію – завдання не лише політиків чи активістів, це також місія митців.