У себе вдома, у Сполучених Штатах,  «Longlegs» з’явився на широких екранах 12 липня 2024 року. В український прокат він потрапив уже за три тижні потому, з новим ім’ям «Довгоніг». Американський трилер, створений Озом Перкінсом, отримав чимало схвальної критики.

За сюжетом молода агентка ФБР Лі Гаркер розслідує справу про серію убивств: спершу батько розправляється з родиною, а затим вкорочує собі віку. В описі фільму вказано, що Лі Гаркер має здібності ясновидиці, хоча  їх у фільмі ніяк не обґрунтовано. Зрештою Лі Гаркер вдається встановити зв’язок між сім’ями — в кожній з них була донька, яка народилася 14 числа і якій було 9 років, а всі вбивства сталися протягом шести днів до або після дня народження. Згодом Лі та її колега Картер, скориставшись підказками, знаходять ляльку, всередині якої — високоенергетична куля. Лі припускає, що таким чином загадковий Довгоніг отримує контроль над родинами та робить їх одержимими.

Повторюся: критики і глядачі зустріли стрічку загалом прихильно. На «Rotten Tomatoes», вебсайті оглядів та новин кінематографа, 86% критиків і 61% користувачів оцінили фільм вельми високо. Але така благодушна картина не повсюдно. На вебсайті «IMDb» («Інтернет-база фільмів») рецензенти виявилися набагато стриманішими у хвальбі. Ба більше, оглядачі цього порталу переважно невдоволені різницею між рекламним роликом та самим «Довгоногом».

Будемо справедливими: творці фільму майстерно використали світло, колір, ракурси. Початкова напруга та загадковість того, що відбувається на екрані, вражають та змушують сунутися на кінець стільця в очікуванні розв’язки. Темні брунатні кольори майже завжди є виграшними варіантом для творення саспенсу. Та це єдине, чим це кіно може справді повеличатися.

Картина мала вельми хороший потенціал, аби стати чимось, вартим повторного перегляду. Якби творці чітко виділили основну ідею. Наділення героїні отією здатністю яснобачення позбавляє сюжет інтриги. Він просто не дає нам шансу самим будувати логічні ланцюги чи занурюватися в історію глибше.

Фільм ставить багато запитань, формує міцний задаток до емоційного катарсису, проте так само швидко втрачає його. Темп — серце будь-якого фільму жахів, і у відповідному сюжетному темпоритмі «Довгоніг» міг би стати «жахастиком десятиліття». Але ж ні –  розв’язку нам подають на тарілці, як цукерки з рукава одуреним дітлахам.

Основна ж історія, стрижень сюжету просто губиться у нескінченних додатках. Щось на кшталт: «Ми забули пояснити се через діалог, але ось вам прямий текст, а в нас немає часу та бажання розгорнути се й показати, що насправді ми мали на увазі».

Акторська гра також не вартує особливої похвали. Майка Монро не досягає тієї напруги, яка могла б передатися глядачеві. Прихильники спекулюють на тому, що в головної героїні має бути РАС (розлад аутистичного спектру), але такий діагноз не віднімає у людей емоційність і не робить їх роботами. Такі наративи лише підживлюють соціальні стереотипи.

Загалом складається стійке відчуття, що фільм ніби не знає, чим саме він хоче бути і в який момент варто розвернутися іншим кутом. Він ніби танцює у темній кімнаті, розбиваючи тарілки.