«Я просто дію», – ці слова, виповнені неабияким сенсом, стали життєвим кредо другокурсника Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка Євгена Козяріна. Хлопець з діагнозом ДЦП пережив розлучення батьків, пройшов безліч випробувань, тому як ніхто, здатен надихнути інших ніколи не здаватися. Саме про його життєву історію, почасти і його вустами, оповідає короткометражний фільм «Женя», прем’єра якого нещодавно відбулася у столичному кінотеатрі «Київ». Картину створила студентка-журналістка Грінченкового університету Дана Маслюк.

Попри щоденні виклики юнак наполегливо, затято крокує до своєї мети. Ще першокурсником став співтворцем та очільником молодіжної редакції суспільно-політичного видання «Грінченко-інформ». Видав збірку поезій та есе «Життя під зіркою М». Публікаціями здобув перше серйозне фахове визнання:   став членом Національної спілки журналістів. Нині редагує молодіжний журнал «Суб’єктивний об’єктив». І наснажує багатьох міцністю духу, – випробовування даються лише сильним людям, слабким вони не потрібні.

Фільм «Женя» вкотре доводить: будь-які виклики долі можна подолати. Якщо не складати рук, а діяти. Стрічка надихає творити, йти до поставленої мети.

– Цей фільм – бачення Даною Жені як людини, як особистості, – наголошує кінорежисер Андрій Михайлик. – І справді цікавий погляд на животрепетні проблеми: людей з інвалідністю, сімейних стосунків… Женя – герой, який попри все, а не завдяки, йде до омріяної цілі. Так само й Дана – йде до своєї.

Дана Маслюк – багатогранна творча особистість: авторка низки журналістських публікацій і збірки поезій.  Фільм «Женя», її спроба в кінодокументалістиці, став  знаковим, посівши друге місце на «Викликові» – конкурсі короткометражних фільмів, що розповідають історії звичайних людей, які змінили життя та розкрили свій потенціал.

– З Женею ми познайомилися півтора року тому, коли організовувала літературний вечір, а він прийшов туди читати свої вірші, – розповідає Дана. – Тоді ми не продовжили спілкування. За півроку мені потрібно було знімати фотоісторію – як завдання з фотожурналістики. І я вирішила: зніматимо про Женю. Запропонувала йому – він не відмовився. Фотоісторія – це завжди щось камерне, її якість визначається стосунками, які складаються між журналістом і героєм. Мені з Женею дуже пощастило, бо він надзвичайно відкритий для спілкування. Ми швидко стали друзями. Потім, влітку, в медіашколі вивчала кросмедійний репортаж, зокрема веб-доковий напрямок, і дуже хотіла знімати. Не одразу вирішила кого зніматиму, але коли побачила інформацію про конкурс і прочитала вимоги, зрозуміла, що «розкриття потенціалу» й історія особистого успіху – це про Женю.

– Довго працювали?

– Знімали близько місяця. На дзеркальну DSLR-камеру Nikon D5200. Мені легко працювалося, бо Женю вже добре знала і він дуже розкутий у спілкуванні.

– Сподівалася на такий успіх картини?

– Звісно, ні! Коли подавала на конкурс «Виклик», навіть не очікувала що ми в шорт-лист увійдемо. Для мене вже це було б серйозним досягненням. І те, що «Женю» показували в кінотеатрі «Київ», – щось нереальне! Дуже переймалася, бо наш фільм демонструвався останнім. Проте встигла себе заспокоїти переглядом інших фільмів. Було стільки крутих, цікавих і професійних робіт, тому навіть якби нічого не отримала, не засмутилася б.

– Ти захоплюєшся поезією. А що надихнуло піти в тележурналістику?

– Справді, коли вступала на журналістику, думала тільки про тексти. Про візуальну складову замислилася тільки на другому курсі, після пар з фотожурналістики. Ми дивилися багато фільмів, розмовляли про побудову кадру, про те, що нам розповідає картинка, які сенси режисер у неї заклав. Саме тоді захотілося працювати з відео. Це не тележурналістика, радше документалістика. Цей жанр сприяє повнішому розкриттю героя. У веб-доках, на відміну від сюжетів, журналіста в кадрі немає. Слово – головному герою. Можливо, через візуальний ряд глядач дізнається набагато більше. Крім самої історії, він бачить промовисту картинку, яка викликає дещо сильніші емоції, надихає і спонукає до дій.