В одну мить дім, найбезпечніше місце, перетворився на в’язницю. Коли чуєш, який жах творять загарбники, важко повірити, що це відбувається в ХХІ столітті, ще й у центрі Європи.

«Найстрашніший фільм жахів став нашою реальністю, – згадує двадцятичотирирічна бучанка Настя, котрій вдалося пережити окупацію. – Коли російська армія захопила наше місто, ми з моїм хлопцем стали заручниками у власній квартирі. Наші сусіди в перші дні війни залишили місто, а ми вирішили не виїжджати, і це було нашою великою помилкою. На весь наш будинок залишилися тільки ми та один старенький сусід. Десь на четвертий день окупації до нас зайшли російські солдати і почали вламуватися в квартири. В нашій квартирі вхідні двері броньовані, тому після декількох спроб їх зламати, вони полишили цю затію. Але це не додало нам спокою. Окупанти влаштувалися в квартирі над нами та весь цей час жили там. Чули, як вони пиячили, щось горлали, навіть було чутно постріли. Тамували подих, коли рашисти нишпорили по сусідніх квартирах. Бо якби вони зрозуміли, що тут у квартирі хтось є, нас точно убили б. Ми ходили в туалет, наливали воду чи брали їжу тільки тоді, коли вони вмикали музику. А взагалі намагалися не ходити по квартирі. І найдивовижніше: увесь цей час наш пес поводився дуже тихо, хоча доти завжди був галасливим і рухливим. Здається, він усе розумів. До самого визволення міста, ми жили в умовах страху, що нас нараз може просто не стати».

«Коли російські солдати увійшли в місто, ми були у себе вдома, – розповідає вісімнадцятирічний Андрій з Херсона. – Мій батько працює в поліції, тому нашій родині було несолодко. Буряти, в основному вони в нашому місті, перевіряли наші документи, влаштували батькові допит. Звісно він давав їм мінімум інформації, яка зазвичай була неправдивою. Кожен раз ми гралися з вогнем, бо нічого не заважало їм просто взяти та нас вбити. Але пощастило – вони тільки винесли з нашої хати всі цінні та й не дуже речі. Навіть старий радянських часів килим забрали.

Але це було не найстрашніше. В мене є молодша сестра. Ті розмови про те, що вони роблять з жінками, – правда. Коли до нас приходили росіяни, ми ховали сестру в підвалі. Мама та сестра зробили собі чоловічі зачіски та носили чоловічий одяг, щоб бути максимум несхожими на жінок. Мама навіть наносила бруд на лице сестрі. Ми були в окупації понад місяць, а потім вирішили ризикнути – виїхати з міста. Окупація – найстрашніший період і для мене, і для моєї родини. Напевно, як і для багатьох українців. Нині ми у безпеці. Квартира, дача, все наше майно у Херсоні. Знаємо, що зараз у нашій квартирі хазяйнують буряти. Але ми віримо, що невдовзі повернемося в наш український Херсон».

«Ми залишили місто за два дні до його звільнення нашими військами, – розповідає двадцятирічна Катя з Ірпеня. – Я, мама та молодший брат поїхали, а дідусь залишився. Не змогли вмовити його їхати з нами. З собою взяли тільки два рюкзаки, всі цінні речі залишили вдома. Навіть грошей взяли всього на пару днів, бо на блокпостах російські солдати забирали все. Але коли їхали, їх на блокпостах вже не було. Вони, схоже, второпали, що наші вже близько, і повтікали. Тепер наша родина в безпеці, вже повернулися додому. Намагаємося жити як зазвичай, хоча часто згадуємо ті жахливі часи окупації.

Спочатку до нас зайшли більш-менш серйозні російські військові, але потім залишилися лише якісь діти, 18-20 років. Вони ходили в літніх кросівках, хоча надворі була ще зима. Неправильно носили автомати, ніби взагалі їх вперше тримали. Напевне, самі розуміли, що вони м`ясо, але продовжували виконувати накази та поводилися, ніби брудні звірі. Вони жили в будинках людей, забирали речі, машини. Більшість – буряти і чеченці. Дивувалися, що в нас вулиці заасфальтовані, вода з кранів тече. Знайомі розповідати, що були свідками, як буряти вкрали з ферми страуса та з’їли його. Вони також постійно пиячили та щось курили. Одного разу надудлилися і почали розбирати гранату. Від вибуху загинуло десь з півтора десятка чеченців.

Якщо порівнювати з іншими, нашій родині дуже поталанило. В наш дім не вламувалися, але весь цей час за окупації ми практично не виходили на вулицю. Чули про випадки ґвалтування жінок, дітей і навіть чоловіків. Небезпечно було навіть до магазину вийти. Жили у справжньому пеклі, і якщо б не наші військові, не пережили би ще один такий жахливий місяць…»