Йду. Чортзна-куди, навіщо та для чого. Середмістя. За мною найвідоміші куранти світу, які щогодини співають свою пісеньку та заходяться танцями фігурок, а попереду прямо на бруківці спить місцевий знездолений, таких тут багато. Відтоді, як була тут востаннє, багато що змінилось. Тепер на вулицях міста рясна українська, всюди жовто-блакитні прапори і тисячі сумних очей.

Дорогою стрічаю хлопців, які під гітару співають «Обійми», з тугою в серці кладу до їхньої скарбоньки весь дріб’язок, який встигла видлубати з кишені. Стояти і слухати не можу – миттю навертаються сльози. Як і в багатьох інших, хто відчуває, а не слухає пісню. Не скажу, щоб колись обожувала «Океан Ельзи», але саме тепер змогла осягнути таку лірику. Проміняла звичні «Sweet Candy» та «Ausländer» на «Без тебе» та «Я так хочу…»

Хтось неподалік гукає: «Перекладач! Перекладач для біженців з України! Допомагаємо з житлом та роботою для жінок. Робота на заводі або посудомийницею». Стає гірко. Йду далі. З вікон театру, шкіл та урядових установ звисають знайомі звитяги, чужою мовою написані. «Ukrajina, jsme s vámi!». Це означає «Україно, ми з вами!». В мене завжди була тяга до вивчення нового, але не цього разу. Нині не хочу знати інших, чужих мов.

Дійшла до річки. В народі її називають «смердючкою». Які ж невдячні! Уявити собі не можу, щоб так називали наш старий Дніпр-Славуту. Щоб так зневажливо розповідали туристам про недоліки ріки. Звісно, наш Дніпро не ідеальний: сидячи на східцях причалу Поштової, бачила і пластикові пляшки, й інший непотріб, що пропливали повз, псуючи вид і настрій. Але так гидотно, як тут, ніколи про свою ріку не скажу. Бо це – величний Дніпро. Сакральний! Він топив і буде топити всю нечисть, яка посягала і посягає на мою прекрасну землю.

Дійшла до площі з конякою. Її місцеві називають «Вацлаваком». Тут завжди пахне традиційною випічкою – трдельниками усіх можливих смаків. Перед Різдвом, зазвичай, усе в ліхтариках та маленьких мальовничих ятках… Червоні ярмарки з їжею та крафтовими подарунками. Я колись любила гуляти цією площею. Колись, але не тепер. Бо почуваюся чужою. Мені б краще милуватися іншими кіньми – на Муромці, Контрактовій або Софії.

Тут тиждень тому чи може й давніше я стояла разом з тисячами інших печальних очей та відважних сердець. Ми співали пісень і протестували проти кремлівської погані, ім’я якої мені вже остобісіло.

Я загубилась у часі. Від того самого 24-го числа. Забракло слів. З’явилося відчуття життя на паузі. Ніколи б не подумала, що мандрівки будуть картати, а не тішити серце. Чарівне місто, яке обожнювала як своє, стало чужим та холодним.

Дуже хочу додому, в Київ…