Завжди заворожують розповіді майстрів, коли вони розкривають секрети творчості. Юрій Гармаш – один із найкращих українських кінооператорів, заслужений діяч мистецтв України, академік Української кіноакадемії, член Національної спілки кінематографістів України та Європейської Асоціації кінооператорів (I.M.A.G.O.) , володар «Золотої Дзиґи» Української кіноакадемії.

Доленосна випадковість

Він прийшов у кінематограф 1971 року. В його мистецькій операторській скарбівні – понад 30 художніх фільмів і телесеріалів. І яких! Згадаймо бодай один, що став класикою українського поетичного кіно, – «Вавилон ХХ» режисера Івана Миколайчука.

Завдяки низці життєвих подій та випадковостей сільський хлопець з-під Полтави, з хутора біля Диканьки зміг познайомитися зі вже відомим на той час режисером. А було це ще за часів студентства Юрія Гармаша, коли той практикувався на зйомках фільму «Захара Беркута» Леоніда Осики, де Миколайчук зіграв одну з центральних ролей.

– На третьому курсі московського ВДІКу я мав відбути практику, – пригадує Майстер. – В інституті спитали: «Куди б ти хотів?». А я ж тоді ще жодного разу не бачив моря. Тому й попросився на Одеську кіностудію. Але коли вже мав у кишені квиток на потяг, Одесу закрили на карантин, через спалах холери. Це було 1970 року. Довелося їхати до Києва. Тепер розумію: це був знак долі, так мало відбутися.

Оте студентське знайомство Гармаша з тоді уже відомим кіноактором Іваном Миколайчуком ще, звісно, ні про що не сповіщало. Принаймні – Гармашу точно. А до того, як потрапити у «Вавилон ХХ», він мав на своєму операторському рахункові 5 картин. Звісно, це вже була справжня фахова школа. Він уже читав зображення, як мудру книжку, не минаючи ні титли, ні коми. І ця його здатність на повну проявилася у роботі над «Вавилоном ХХ».

Не просто чергова стрічка

Це із тих фільмів, яких немає жодного сенсу переповідати. У ньому суть українського поетичного кіно, на рівні із першотворцями цього особливого мистецького світу – фільмами Олександра Довженка та «Тінями забутих предків» Сергія Параджанова.

Сценарій «Вавилону ХХ» створено за мотивами роману Василя Земляка «Лебедина зграя». В центрі уваги – перші кроки колективізації в українському селі.

На перший погляд, картина розповідає про буденне життя селян, сповнене любовних історій, інтриг, сварок, танців і пісень. Але дійсність віртуозно ховається за ідеологічно вигідними радянському керівництву посиланнями. На поверхні – чергова стрічка про міфологічні 1920-ті роки. Насправді ж, – про часи творення кінострічки, про сімдесяті роки минулого століття.

– Деякі посутні для картини сцени категорично не сприйняло керівництво Держкіно,. – згадує Юрій Тимофійович. – Після першого ж перегляду фільму зажадали їх вилучити. Щоб урятувати наше творіння, Миколайчук пішов на поступки й від чогось відмовився.

Гармаш нині шкодує, що архів відзнятих матеріалів не зберегли.

– За системою, яка існувала в радянському кінематографі, всі вони зберігалися рівно три роки. Далі їх утилізували. І ніхто з кіногрупи не міг їх ані викупити, ні тим паче винести з кіностудії

Значення образу

– Мені довелося працювати з різними режисерами, – розповідає Юрій Гармаш. – Наприклад, з Артуром Войтецьким. Той мав великий хист до зображення, знав його роль у фільмі, та все ж таки на першому місці в нього були актори. За таких умов оператору буває важко працювати, і мені в тому числі, бо для нас завжди пріоритетним є зображення. Для кожної картини оператор повинен знайти певне своє художнє рішення, свою самобутню стилістику. «Вавилон ХХ» не виняток.

Створення образів – це тонке мистецтво, а необміркований замисел може змінити картину сприйняття авдиторією. Гармаш це відчув на власному прикладі:

– Знімаючи першу свою картину «Новосілля», у нас із режисером Василем Ілляшенком виникло питання як візуалізувати психологічний стан: тривогу мами? Як знайти той образ тривоги? Загальними зусиллями впорались. Уявіть собі: лежить український рушник, вишитий червоним і чорним хрестиком. Художник спіймав вужа, замалював йому пензликом його жовті вуха, щоб надати подібності гадюки. І я зняв епізод: вуж,.. себто гадюка, яка повзе рушником. Це, як на мене, істино мистецька візуалізація тривоги. Але коли чиновництво Держкіно України приймало цю картину, заступник голови раптом піднявся і сказав: «Ну ми розуміємо, що вишитий рушник – образ України, але який гад повзає по ній?». Ви знаєте, якби це було років на 20-30 раніше, ми з режисером щонайменше опинилися б десь у ГУЛАГові. От що таке образ!

Операторові фільму, пояснює Майстер, треба мати «наламане око»: потрібно переглянути доволі багато матеріалу й зрозуміти для себе, як же будеш знімати цю картину.

Юрій Гармаш розповідає, що будучи студентом, в магазині «Дружба» випадково побачив югославську книжку про мистецтво «примітиву» (Юрій Тимофійович воліє називати цей напрям «наївом»). Ця книжка по суті навернула його до «українського наїву». Згодом саме це захоплення дуже прислужилося Гармашеві – допомогло знайти зображальну стилістику фільму «Вавилон ХХ».

Натура

– Вона душа картини, – веде розповідь кінооператор. – Перше, що потрібно зробити режисеру з оператором, – знайти натуру.

У пошуках її для «Вавилону» допомогло… давнє враження.

– Пам’ятаю, ще студентами ми з друзями пішли в московський Манеж на виставку. Серед художників звернули увагу на полотна видатної української художниці Тетяни Яблонської – захоплювали поетичністю. Там була одна картина: село з пагорбами. Саме вона вперто стояла в зоровій пам’яті, коли з Іваном Миколайчуком шукали натуру фільму «Вавилон ХХ». Тим паче, що там у нас за сценарієм Вавилон – Верхній і Нижній, а отже мають бути і пагорби, і долини.

Тетяна Яблонська «Summer» (1965)

Юрій Тимофійович зізнається: натуру шукали довго, проїхали Україною від Києва до Чернівців, аж до батьківщини Миколайчука. Схожі рельєфи знайшли саме там, але це був інший дух – Прикарпаття. Інша архітектура інше вбрання масовки – далеке від задуманого. Тому від зйомок у тамтешніх краєвидах відмовилися. Натомість поталанило знайти натуру буквально у себе під носом – біля Києва.

Деталь

Образність у кіно, тим паче поетичному, – це та чарівна сила, що творить мистецьке явище. Фільмуючи кінооператор завжди бачить образ і його візуалізацію. І найменша деталь несе свою мистецьку місію, певний символ.

«Вавилон ХХ» – це симфонія Образу.

В епізоді похорону матері братів Данька і Лук’яна, яких відтворили Лесь Сердюк і Ярослав Гаврилюк є така деталь: у труні крупним планом показано руки небіжчиці, які тримають воскову свічку і чорнобривці, а довкола неї літають бджоли. Наче трепетна душа, що вступає до Царства Небесного. Бджоли, які цілують руки матері-трудівниці (чи не остання поява на екрані Варвари Губенко-Маслюченко – легендарної акторки ще часів курбасівського «Березолю», вдови Остапа Вишні).

Потім, коли похоронна процесія прямує на цвинтар, у кадр із-за гори виходить дівчина з косою. Наче образ смерті. Але тут-таки коло неї з’являються двоє дівчат з граблями, – і наче розмивають звичний символ.

Образи хлопців, котрі пташиним ключем йдуть на танці. Ніби летять низко над байраком. До слова співають радянську пісню «Как родная меня мать провожала», на слова Дєм’яна Бєдного. Мелодію якої вкрадено у знаменитої української народної пісні-сатири XVIII століття «Ой що ж то за шум учинився». Поцупив її Дмітрій Буглай, творець пісень і партійних кантат, майбутній лавреат Сталінської премії. Дивна виникає асоціація, від цього співу: символ того часу, нав’язлива підміна традиційних цінностей новотвореним реіолюційним фальшем.

– Все склалося простіше, – вважає Юрій Гармаш. – Кінець 70-х, коли монтували фільм, цензура шаленіла не на жарт. Навряд вона пропустила б цей епізод, якби він ідеологічно .він не вписувався б у тогочасну «лінію партії». Знаю точно: цю пісню Іван Миколайчук вніс у фільм за власним бажанням.

Курйози

Як розповідає Юрій Тимофійович, зйомки йшли легко, а робота з Іваном Миколайчуком і з усією знімальною групою була насолодою – кожен міг проявити свій талант. Акторам не заборонялося імпровізувати, та й сам Іван, який, окрім режисерства, знімався у ролі філософа Фабіана, не раз цим відзначався.

Під час зйомок похорону матері потрібен був кадр з могили, але шанець потрібної глибини робітники не викопали. Гармашеві довелося самотужки докопувати. Як з’ясувалося, саме під цією кінематографічною «могилою» було справжнє поховання козака. І його вціліла дубова домовина.

– До цього часу пам’ятаю той жах, коли я ударив лопатою і почув цей стогін труни. Кажу Миколайчукові, а він: «Бог нас простить, а козак тим паче». І ми продовжили свою роботу.

За понад сорок років життя «Вавилону ХХ», Юрій Гармаш знову побував в деяких місцях зйомок, і там, де «зачепив» вічний сон козака. Деякі локації ледве впізнав: забудували, розорали, вирубали, розрівняли…

– Тепер уже й боюся пройтися місцями тих зйомок, – зізнається Майстер – Гірко розчаруватися боюся.

На згадку про друга…

За час зйомок Гармаш і Миколайчук щиро потоваришували. Кінооператор із жалем згадує, як Івану не вдалося втілити в життя його велику режисерську мрію вінець свого мистецького життя: фільм «1000 снопів вітру». Не встиг. Але Миколайчук щедро ділився з Гармашем житейськими новелами – майбутніми епізодами своєї картини. У доробку Івана Миколайчука – 11 кіносценаріїв, зібраних у книжку. Але про «1000 снопів вітру» залишилися тільки згадки.

– Минуло 30 років, коли зрозумів: потрібно вже занотувати новели Івана, – зізнається Юрій Гармаш. – І ось я, мені здається відтворив Іванові «1000 снопів вітру». Але вийшов літературний сценарій, не розрахований для кіно. Минулого року кінопродюсер Ігор Савиченко, знаючи мої клопоти, порекомендував мені драматурга Павла Ар’є. Він і допоміг об’єднати окремі новели в єдине кінематографічне ціле. Вже знайшли й режисера – молодого, але саме такого, який зможе відтворити задумане Іваном.

«Незнятий кадр незіграної ролі»

Славетна Ліна Костенко залишила нетлінну поетичну згадку про Івана Миколайчука. Відтворила саме той час, коли він був у кіноекспедиції в селі Халеп’я на Обухівщині, знімав «Вавилон ХХ» .

Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, –
чекало все!
Іван косив траву.О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.

Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.

І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.

Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, –
він не помітив, бо косив траву.

Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.

Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерн‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.

Що може бути вічнішим, ніж слово яке будить згадку?