Велика війна стала «точкою зламу» і для нашої культури. Дала потужний заряд для творення справжніх українських мистецьких скарбів. Чи не найпомітніше це проявилося у музиці. Йдеться не лише про пісні з радіо-  та телевізійних ефірів і не про хіти з топ‑чартів, а про значно ширший пласт – від незалежних гуртів до локальних сцен, які раптом зазвучали на повний голос.

Свої напрями розвитку отримала й культура музичного андеграунду. У різних жанрах, у стилях, що зачіпають, хвилюють, провокують молодь – самою музикою, виконанням та епатажними образами творців. Мистецьке розмаїття, неповторність створюють простір для самовираження – творцям і прихильникам творчості.

Барабанщик Нікіта Миронов у свої двадцять два роки вже звик до людних майданчиків. Його динамічна гра добре відома багатьом із живих концертів і кліпів популярних та андеграундних українських виконавців – від NIKOW до «Твій Зайчик Пише» чи «Помади». Музикант розповідає, що від початку масового рашистського вторгнення викреслив зі свого життя російських музикантів і російський контент. Перейшов на українську мову, став просувати не тільки нашу музику, а загалом творчість.

– Завдяки цьому, –  зауважує Нікіта, –  дізнався про багатьох цікавих українських артистів. На мою творчість це особливо не вплинуло, але відбилося на загальному баченні музичної сцени.

– Нікіто, а сама музична культура дуже змінилася за ці чотири роки?

– Разючих змін я поки що не бачу. Переважна більшість музикантів усе ще тільки вчиться заробляти в цій індустрії. Не настав ще той момент, коли вони могли б здобути популярність,  упізнаваність поза поп‑сценами чи радіо. Чому так – я досі не можу пояснити. Але це факт: багато артистів, які справді заслуговують на широку увагу, залишаються в тіні.

– Як з’явилася твоя пристрасть до барабанів? Хто або що тебе надихає?

– Так сталося, що з початком повномасштабного вторгнення я мусив залишити дім, але бажання займатися музикою від того не зникло. Тоді і спали на думку барабани –  чудовий спосіб відволіктися, триматися в тонусі. До їхньої появи грав на гітарі, співав і писав власні пісні. Мене надихає саме життя – те, що я роблю і що вдається.

– Знаю, що вже маєш своїх учнів, яким передаєш набуту майстерність гри на барабанах. Як почуваєшся у цій іпостасі?

– Щиро кажучи, це дуже круто, що мої однолітки, молодші та й старші за мене приходять на мої заняття. Приємно спостерігати, як наша праця дає результати, як вони зростають у творчості. Це щастя, що можу зацікавити людей і бачити їхні надбання. Я навчаю не лише техніки, а й працюю як викладач‑психолог. Щоб досягти бажаного результату, потрібен відповідний внутрішній стан. Тому мої учні діляться зі мною пережитим, вдалим і невдалим за день. Музика – це емоція, а отже внутрішній настрій. Це неодмінно слід враховувати, сідаючи за барабани.  Дехто з моїх учнів уже грає в гуртах, хтось починає власний музичний шлях.

За ці чотири роки змінилися не лише ми, а й наші смаки та погляди на життя. Адже саме ми й творимо культуру – незалежно від того, чи є митцями, слухачами чи посередниками, чи звучимо в чартах, чи виступаємо на маленьких сценах. Так  формується, підтримується, розвивається культурний простір.